– Що, знову посварились? – Міла нахилилась до мене, коли ми лише зайшли до класу. Її голос був тихим, але погляд – гострим, як завжди, коли йшлося про щось серйозне.
Я мовчки кивнула і сіла на місце, знову стискаючи ремінець рюкзака.
Ще зранку мама сказала, що я “перестала бути її гордістю”, бо отримала вчора “лише вісім” з алгебри.
Потім кинула: “Ніколи не досягнеш нічого, якщо так далі буде.” А я просто не витримала і вийшла з дому раніше, без сніданку.
Міла не питала зайвого. Вона дістала з сумки мандаринку, розділила навпіл і поклала одну частину на мій стіл.
– Ти розумна. Вісім – це добре. Просто… ну ти ж знаєш свою маму.
Я зітхнула. Знала. І вісім справді було добре. Але для мами добре — це завжди одинадцять із десяти.
– А як у тебе? – запитала я, відчуваючи, що мені потрібно перевести увагу. – Вчора ж мала бути твоя презентація.
Обличчя Міли миттєво освітила посмішка.
– Було круто! Вчителька навіть сказала, що хоче показати її іншим класам. А тато… Ти знаєш, він зробив мені торт! Сам. З полуницею.
Я щиро посміхнулась.
Міла завжди сяяла, коли розповідала про свого тата. Її мами нестало, коли Мілі було п’ять, і відтоді вони з батьком були як команда.
У них було небагато грошей, часто — проблеми з ремонтом старого холодильника чи протікаючим дахом. Але я завжди дивувалась, скільки в них тепла, навіть попри всі труднощі.
– Ви справжні молодці, – прошепотіла я.
– А ми з тобою — ще крутіші, – усміхнулась вона, стискаючи мою руку. – І ми ще всім покажемо.
У цей момент я забула про мамині слова.
Замість цього згадала, як ми вчора разом репетирували її виступ у моїй кімнаті, як вона нервувала і як я підтримувала її поглядом, коли вона не могла згадати одне речення.
І тоді я зрозуміла, що попри різну підтримку вдома, ми будемо завжди підтримкою одна одній.
Я сиділа навпроти мами, намагаючись не чавкати. Видала б за щось погане — отримаю нову порцію мовчазного роздратування. Рис був пересолений, курка — суха, як пісок. Та я мовчала. І їла.
– Ти вже підготувалась до контрольної? – запитала мама, не дивлячись на мене. Вона щось шукала в телефоні, пальцем швидко гортала стрічку новин.
– Так, – відповіла я коротко. Не було сенсу пояснювати, що контрольна з історії перенесена. Все одно б не почула.
– Може, запишешся на додаткові курси? Я знайшла одну платформу, там є тести для НМТ. А то у тебе з біології вже дві дев’ятки.
Я кивнула. Знову.
Мені хотілося сказати, що я втомилась. Що хочу на гурток з малювання, як колись. Що Міла сказала, що я малюю неймовірно.
Але… мама це не слухала б. У нас не було місця для “творчості”. Лише результати. Таблиця, бали, графік. Ще — витримка. І дисципліна.
Я жувала рис і думала: цікаво, що зараз робить Міла.
Чи знову її тато вигадав якусь історію про лицаря, який готує суп?
Їхні вечері – як кіно. Веселе, трохи божевільне, але тепле. І там ніхто не вимірює твою вартість оцінками.
Мама встала з-за столу ще до того, як я доїла.
– Завтра репетиція дебатів. Виступиш достойно – зможеш піти на той ваш концерт. Але без дурниць, – сказала вона вже з коридору. Я чула, як клацнув її ноутбук.
“Без дурниць” у нас означало: без емоцій, без малювання, без музики, без зайвого. Тобто — без мене.
Вечір у Міли проходив інакше.
– І тут цей робот каже: “Я ще й посуд мию!” – тато так артистично пародіював голос, що вона пирскнула сміхом і ледь не впустила вилку.
– Ну тату, ти знову переплутав фінал! Там було, що він зламався, пам’ятаєш?
– Це художнє переосмислення! – урочисто оголосив він і підморгнув. – Треба ж якось зберігати інтригу. Хто ще розповість своїй доньці фантастичну історію на тему “робота в побуті”?
Вона не могла не сміятись. Родина їла макарони з сиром. Просто. Смачно. Без інстаграмного оформлення. Але смачно — бо разом.
– А як у Лізи справи? Ти казала, вона трохи пригнічена останнім часом.
– Угу. Мабуть, знову через маму. Вона така… ну, ти знаєш.
Тато змовк. Він ніколи не дозволяв собі говорити погано про інших батьків, але іноді в його тиші було більше розуміння, ніж у тисячі слів.
– Хочеш, щоб вона прийшла до нас у суботу? Я зроблю мій фірмовий кекс.
– О, вона буде щаслива! – Міла засяяла. – Тільки не забудь, що останнього разу ти переплутав цукор із сіллю.
– Художнє переосмислення! – повторив він із тим самим жестом і вдав, ніби кидає ложку, як мікрофон.
Міла знала, що в них нічого особливого немає. Але коли дівчинка йшла спати, їй було тепло. Не від супу, не від ковдри — від того, що вона тут була собою. Без оцінок. Без графіків. Без плану на десять років наперед.
І в цей момент Міла подумала про Лізу. Знову. І вирішила, що в суботу зробить для неї подарунок.
Міла боялась, що Ліза не прийде. Вона так рідко вільна від домашніх справ, і мама завжди на варті, ніби тінь. Тому, коли подружка побачила її на порозі, в руці — маленький пакет із малюнками, серце стиснулося від радості.
– Привіт, – тихо сказала вона, опускаючи очі.
– Заходь, – посміхнулася Міла і відчинила двері ширше.
Тато вже стояв на кухні з великою мискою тіста і готував свій фірмовий кекс із полуницею.
– Привіт, Лізо! Радий бачити тебе, – привітав він, посміхаючись тепло і без жодного натяку на офіційність.
Всі сіли на диван у вітальні, і було помітно, як Ліза трохи розслабляється. Вона поділилась тим, що мама знову кричала, але вона намагається не реагувати, бо в школі — хоч одне світло.
– Я намалювала для тебе це, – простягнула вона пакет.
Міла обережно розгорнула листи. Кожен малюнок був ніби маленькою історією — з усмішками, сонцем і квітами, але серед них були й ті, де дівчата трималися за руки.
– Це прекрасно, Лізо. Дуже красиво. Ти справжня художниця.
Дівчинка посміхнулась, і Ліза знала, що це не просто слова. Вона вперше відчула, що хтось бачить її справжню.
– А тепер давайте допоможемо татові з тістом! – закричала Міла.
Ми разом мішали тісто, жартували, сміялись. Тато розповідав нові історії, а Міла бачила, як я ніби оживаю зсередини.
В той день Міла зрозуміла, що справжня підтримка — це не просто слова, а час, який ми віддаємо один одному, маленькі радощі і довіра.
І хоч наші родини такі різні, у нашій дружбі немає ні тиску, ні очікувань. Лише ми — дві дівчини, які вірять одна в одну.
Після вечері я (Ліза) тихо зайшла до своєї кімнати. Мама залишилась у вітальні, дивилась у телефон, мовчки, як завжди.
У повітрі відчувався холод, який ніяк не зігрівали жодні слова.
Я сіла на підлогу біля вікна і дивилась на вечірнє місто. Ліхтарі, машини, люди, що поспішали додому. Вони здавалися такими вільними, такими чужими.
Я подумала: «Чому я не можу бути вільною? Чому мама бачить тільки помилки, а не мене?»
Я згадала, як на уроці вчителька сказала, що кожна людина має право бути собою, а не тим, що від неї хочуть інші.
Але вдома це було неможливо. Я боялась сказати про свої мрії — малювати, писати, бути іншою.
Відчуття самотності душило мене, але я знала — завтра знову треба буде посміхатись, відповідати, бути “хорошою дівчинкою”. Бо інакше… не буде тепла. Не буде підтримки.
В іншій частині міста тато сидів на дивані, читаючи газету, а Міла підбігла та час від часу обіймала його за шию.
– Тату, а ти вважаєш, що я можу бути ким завгодно? – спитала донька, дивлячись йому в очі.
Він усміхнувся.
– Звісно, доню. Ти – моя зірка, і я завжди буду підтримувати тебе.
Тато відклав газету і вони почали говорити про мрії — малювати, писати, виступати на сцені. Він слухав уважно, не перебиваючи, не критикуючи.
– Якщо ти хочеш — ми разом знайдемо спосіб, – сказав він. – Можливо, хтось з учителів допоможе, або знайдемо гурток. Ти не сама.
У такі моменти Міла відчувала себе справді щасливою, ніби в неї є захисник, який не дозволить світу зламати її ніколи.
Ці вечори — два різні світи, дві різні реальності.
Після уроків ми залишилися в класі — порожньому, трохи прохолодному, але саме тут, серед шкільних парт і тихого гулу ламп, я відчула, що можу сказати все, що давно тримала в собі.
– Міла, – почала я, трохи нервуючись, – я іноді боюся, що не зможу витримати. Мама… вона наче не бачить мене. Тільки помилки, тільки вимоги.
Міла кивнула, і її очі стали ніжнішими.
– Я розумію. У мене іноді бувають моменти, коли тато зайнятий, втомлений, і я відчуваю, ніби я одна. Але він завжди старається, він хоче бути поруч.
Я глибоко й повільно вдихнула.
– А я відчуваю, ніби мої мрії — це щось зайве. Малювати, співати — це не для мене, каже мама. Вона хоче, щоб я була “успішною”, “реальною”.
– Моїм мріям іноді боїться й тато, – усміхнулася Міла. – Він переживає, щоб я не розчарувалась. Але ми разом шукаємо шлях.
Я дивилася на неї, відчуваючи, як біль і надія змішуються в моєму серці.
– З тобою легше, – прошепотіла я. – Дякую, що ти є.
–Ти для мене теж дуже дорога, – відповіла Міла, стискаючи мою руку.
В цей момент я зрозуміла: дружба — це те, що дає нам силу бути собою. І це — наш дім.
Настала остання неділя перед великим шкільним мистецьким конкурсом, де Ліза й Міла мали виступати разом.
Вони готувалися місяцями: малюнки, сценка, виступ — усе було наповнене їхніми мріями і прагненнями.
Але вранці того дня Ліза прийшла до школи з сумним обличчям.
Її мама напередодні ввечері знову розкритикувала всі її плани, заборонила йти на конкурс і змусила лишитися вдома з підручниками.
– Я не знаю, що робити, – тихо сказала Ліза Мілі, тримаючи руку дівчини міцно, але з тремтінням у голосі. – Мама не дозволяє мені їхати. Вона каже, що це марна трата часу.
Міла відчула, як всередині щось стискається. Вона знала, що це для Лізи не просто заборона — це відмова від мрії, ніби хтось відбирав частину її душі.
– Ми повинні зробити це разом, – сказала Міла рішуче. – Навіть якщо ти не можеш поїхати, я виступлю за нас обох. Твої малюнки, твої слова — вони будуть зі мною.
Ліза заплакала. Вперше за довгий час їй дозволили показати свою слабкість.
– Я боюся, що без тебе я нічого не варта, – зізналася вона.
– Ти — більше, ніж будь-який конкурс, – відповіла Міла, обіймаючи її. – Ми з тобою сильні, коли разом.
На конкурсі Міла виступила блискуче, а під час виступу на сцену вийшла з її рюкзака фотографія Лізи, і вона промовила:
– Ця історія — не тільки моя, а й Лізина. Вона з нами сьогодні, хоч і не змогла прийти.
Оплески не вщухали.
І хоч Ліза була вдома, вона відчула, що не сама.
Що є хтось, хто розуміє, хто підтримає, хто вірить.
Після цього дня їхня дружба стала міцнішою, ніж будь-коли, бо вони навчилися довіряти навіть у найважчі моменти.
І це був їхній найбільший тріумф.
