Так недобре Петро глянув на Ганнусю, аж іскри з очей полетіли. Сидить, буравить її злим, ненависним поглядом, брови нахмурив до такої міри, що збоку здавалося, ніби зрослися вони в нього на переніссі.
Губи стиснув, аж побіліли вони, а долоня сама по собі в кулак зібралася, того й гляди, що всадить тим кулаком по столу.
Дивиться Іван Петрович на дружину свою любу, а думки в голові такі хороводи водять, що й не вгнатися за ними, думками цими.
Бач ти, як розійшлася! От баби, га!
Таке відчуття, що від самого народження в них інстинкт свекрухи закладений. І чого їм не живеться спокійно?
От ніби Ганнусю за приклад взяти: жінка, як жінка була, поки хлопці малі були.
Все з жартами, примовками, сватали синів з дівками сільськими, мовляв, з Катрусею Петренковою Олексійко за однією партою сидить, так і знай, жених та наречена.
Або Вітька, не встиг до внучки Макарівни позалицятися, а вже й діток посватали.
Знала ж, що виростуть хлопці, і справді одружитися надумають, чого тепер сидіти та морду цеглиною робити?
Сидить зараз, немов на каторгу сина рідного відправляє!
Бачив Петро, що одразу незлюбила Ганна обраницю сина старшенького. Хоч і в очі дівки не бачила ще, а вже одразу й незлюбила.
Аж з лиця спала, коли Олексій повідомив, що одружитися вирішив.
Іван і сам отетерів, коли син ось так, з порога, та й оговтатися їм, батькам, не дав, одразу випалив, мовляв, мамо, тату, женюся я.
Іван, хоч і здивувався не менше Ганнусі, а тільки виду не подав.
Обняв сина, поплескав його по плечу, мовляв, раз вирішив, так тому й бути, привозь свою наречену, знайомитися будемо.
Тільки й сказав хлопцеві, що, мовляв, сім’я — це не аби як, це відповідальність зовсім інша, і по-іншому жити не вийде.
Ти для сім’ї своєї, для дружини, для дітей майбутніх щитом надійним бути повинен, надією й опорою, плечем міцним, на яке спертися можна.
— Знаю я, тату, про все знаю. І про плече, і про опору, і про відповідальність, тим паче, що відповідальність у мене подвійна буде. Дитина в Олени є.
Похитнулася Ганна, та й присіла від несподіванки, добре, що стілець поруч стояв, а то б так і гепнулася мати п’ятою точкою об землю.
— Як дитина, синку?
Подивився син на матір, усміхнувся, мовляв, як-як? А то ти не знаєш, як діти зʼявляються на світ?
— І що ж, у всьому місті не знайшлося тобі нареченої вільної, щоб без дітей, без минулого? Як же це, Олексійку? Навіщо тобі чужі діти?
Зійшла усмішка з лиця в хлопця, мовляв, не чекав від тебе, мамо. Та хіба ж діти — перешкода?
Хіба винен хлопчисько, що батько його таким підлим виявився, що матір з пузом кинув? Не чужий він, мамо.
Він син жінки, яку я покохав, а значить, і моїм сином буде.
Ніби трималася Аня, намагалася виду не показувати, що не до душі їй рішення сина, а Іван все одно помітив.
— Ну чого ти, матір, такий траур на обличчя начепила, немов не весілля в нас на підході, а поминки?
Одружується хлопець, одні тільки плюси навколо.
— Та які вже тут плюси, Ваню?
— А як же малий, Ганнусю? Поки всі інші баби з дідами цілих дев’ять місяців онуків чекають, а в нас із тобою вже готовий онук! Щастя от яке, Ганнусю! Радіти треба, а не сльози лити!
— Та вже куди нам до щастя того, чужу дитину виховувати!
Не витримав тоді Іван, крикнув на дружину, мовляв, щоб я такого більше не чув.
Ніби й заспокоїлася Аня, гонор свій зменшила, притихла, а зараз, за столом сидячи, немов понесло її кудись.
Сидить, немов пані царської крові, невинна та безгрішна, на Олену звисока дивиться, і знай собі, тільки й розмов у неї, що, мовляв, непристойно молодій дівці в подолі принести.
— От молодь зараз пішла! Зовсім не замислюються про майбутнє! Живуть тут і зараз! Дітей роблять мало не з пелюшок! Он у сусідів дочка теж, поїхала вчитися, і нате вам, з пузом повернулася!
А хто ж потім підбере її разом із виводком! До речі, Оленочко, скільки вам років?
— Мені двадцять п’ять… буде через місяць.
— Треба ж! По вас і не скажеш… Я думала, ви молодша. А скільки ж тоді років вашому синочку, Олено?
— Мамо, я ж тобі вже казав!
— Та чи багато ти казав? Приїхав, ошелешив нас із батьком своїм одруженням, хвостом махнув та й помчав!
Олена, глянувши на Олексія, мовляв, усе добре, відповіла майбутній свекрусі:
— Скоро три роки буде.
— Ой, Олено, ну до того легковажно діточок заводити від кого попало. Це… Це… Аморально просто! І куди тільки ваші батьки дивилися?
Олена почервоніла, згорбилася вся, мало не плаче, боїться очей від тарілки відірвати.
І не хочеться стосунки з першої зустрічі псувати, і тепер ось це все — які ж нерви тут треба?
Ні, казала вона Льоші, що погана це затія — з цим весіллям, так ні, вперся рогом, як той баран, мовляв, одружимося, сім’я буде, Павла всиновлю, а батьки — та що батьки?
Я не дитина вже, скоро тридцять стукне. Та й взагалі, батьки класні, розуміючі, не бійся, мовляв, Олено, все добре буде.
Тільки набрала Олена повітря побільше, щоб (розповідь спеціально для сайту – цей день) відповісти жінці, та не встигла, тато Олени випередив її.
Так стукнув кулаком по столу, що задзвеніли тарілки, підстрибнули й на місце акуратно приземлилися.
Здригнулася Ганнуся, покосилася на чоловіка, який дивився на неї недобрим, суворим поглядом, та якось одразу вся знітилася, плечі повісила.
І куди тільки весь снобізм подівся?
Одразу й усміхатися почала, й теми для розмови інші знайшлися, а то все про подоли та про подоли.
І потекла невимушена розмова за столом. І Олена розслабилася, й у Ганни плечі випросталися.
Після обіду молоді допомогли прибрати зі столу й пішли на прогулянку, а Ганнуся, немов навмисне, довго копалася на кухні, не наважуючись показатися чоловікові на очі.
— А що, Ганнусю, ти в нас дуже чесна стала, чи як у приказці, свекруха — змія, невістці не вірить? Яка пам’ять, однак, у тебе коротка! Ніби й не дівка вже, а видно, забула, як тебе свекруха, мати моя, покійна, їдом їла?
Відхлинула кров від обличчя жінки.
Ніколи раніше не нагадував їй Іван про те, що й її саму, таку добру, чесну й правильну, Ванько заміж узяв уже з дитиною.
Підібрав, разом із виводком, судячи з її ж слів. Тільки Олексієві й було трохи більше року, а в Олени синові три вже.
— Навіщо ж ти так, Аню? Невже й справді, у вас, баб, у крові це — свекрухами злими бути? Прямо синдром свекрухи якийсь! Чого ж ти накинулася на дівчисько? А їй же років-то більше було, коли дитина у неї зʼявилася, ніж тобі.
Це виходить, що ти свій гріх забула, коли заміж вийшла?
Чи приємно тобі було, коли матір моя тебе гнобила?
— Так синочок же, Ваню! Син він мені! Яка ж мати захоче, щоб її дитя чужу кров виховувало?
— А чого ж ти на мою матір грішила все? Чого ж ображалася, сльози лила? Виходить, що й їй було неприємно, та змирилася, стерпіла, Олексійка, як рідного (розповідь спеціально для сайту – цей день) прийняла, і словом зроду не обмовилася, що не онук він їй!
Немов струмом Ганнусю пронизало!
Одразу згадала, як привіз її Іван до батьків знайомитися.
Адже так само, як і вона зараз, її свекруха й губи підтискала, й питання такі ставила, що хотілося провалитися.
Ганнусі дев’ятнадцятий рік ішов, коли вона з Іваном зійшлася, а на руках син однорічний.
Уже й плювалася свекруха, й отрутою бризкала спочатку, й життя Ані не давала, зі світу зживала.
Хоч і жили молоді в місті, а й там спокою не давала мати Івана. А потім нічого, притерлися, прийняла її свекруха.
Не одразу, звичайно, але прийняла. А вже як Олексійка любила!
Навіть коли спільна дитина зʼявилася, зроду їх не розрізняла, не ділила між собою. І навіть сільським усім роти позатуляла, мовляв, чий би бичок не скакав, а телятко все одно наше.
Олексійко й не знає, що Іван йому не рідний.
— Ти ось що, Аню. Ніколи ми про це не говорили до цього дня, і не заговорили б, якби не витівки твої.
Олексій мій, рідний, ріднішого не буває. І тебе за минуле зроду не судив. Що було, те минуло. Хто змолоду помилок не робить?
Ти підлому довірилася, і вона теж. Тільки знай, не дам я дівчинку цю в образу. Якщо син наш її покохав, то нам уже гріх її не прийняти.
А дитина — щастя це, Ганнусю.
Розвернувся Іван і вийшов із дому, залишивши Аню одну.
Поки копалася жінка, мила, прибирала, до вечері готувала, все думала.
Багато чого передумати встигла, поки чоловік додому не зайшов. Ніби й недовго був відсутній, а здається, що цілу вічність.
— Вибач, Ваню. Сама не знаю, що на мене найшло, немов і справді синдром свекрухи підчепила.
Хороша дівчинка в сина, хай живуть. Якщо їм добре разом, а нам і поготів. Що ще нам, батькам, потрібно?
Аби діти щасливі були.
А й то правда. Діти щасливі — й батькам добре.
І на весіллі в сина щиро раділа Ганнуся, і так само щиро плакала, тільки то сльози щастя були.
Гарна пара вийшла. І хлопчисько в Олени славний, глазища великі, гарненький, чимось навіть на Олексійка в дитинстві схожий.
І Іван радів. Гарна дружина їхньому синові дісталася.
Олексій пригортав дружину до себе, а очі його просто сяяли від щастя.
І Олена зла на свекруху свою не тримала. Ну, якщо тільки спочатку образилася, а потім зрозуміла — вона мати, і синові своєму тільки добра бажає.
Ще невідомо, як сама Олена до Павликової майбутньої дружини поставиться, може, теж синдром свекрухи проявиться.
І свати — добрі люди, щирі, порядні. Гарну дочку виховали.
А те, що в людині Олена помилилася, довірилася, так із ким не буває?
Молодість, довірливість і рожеві окуляри, хай їм грець.
Правий Іван виявився. Здорово це, коли онуки є. Тільки багато хто цих онуків роками чекає, а в них ось він, готовий.
Хороший хлопчисько, ласкавий та кмітливий.
Правильно люди старі кажуть, чий би бичок не скакав, а телятко все одно наше!
