Ірина нервово поправляла вазу на журнальному столику. Квартира бабусі Нелі Олексіївни пахла свіжою випічкою і легким ароматом лаванди, який завжди витав у повітрі.
Бабуся, жінка зі строгою елегантністю навіть у сімдесят п’ять, наносила останні штрихи до приходу гостя.
– Бабусю, тільки, будь ласка, без допиту з пристрастю, – благала Ірина. – Вадим скромний, а ти своїм поглядом наскрізь його пропечеш.
Неллі Олексіївна посміхнулася, поправляючи на плечах мереживну накидку.
– Якщо твій Вадим тебе гідний, то мої погляди йому не страшні. А якщо ні… то тим більше.
Розслабся, онучко. Я прожила чимало, щоб лякати молодих людей.
Пролунав дзвінок у двері. Ірина кинулася відкривати. На порозі стояв Вадим, з гарним букетом і трохи винуватим посмішкою.
Молодий чоловік був спортивної статури, з відкритим поглядом і спокійними манерами.
– Проходь, знайомся, це моя бабуся, Неллі Олексіївна, – проспівала Ірина, затамувавши подих.
Вадим зайшов до вітальні, простягнув квіти і ввічливо схилив голову.
– Дуже приємно, Неллі Олексіївна. Ірина так багато про вас розповідала.
Бабуся, що стояла посеред кімнати, немов закам’яніла. Вона не відповіла на привітання.
Її погляд, зазвичай такий чіпкий і оцінюючий, став розсіяним і глибоким, ніби вона дивилася не на Вадима, а крізь нього, в якесь далеке минуле.
Легка посмішка застигла на її губах, змінившись виразом непідробного здивування.
– Бабусю? – тривожно покликала Ірина.
Неллі Олексіївна здригнулася і повільно, немов уві сні, простягнула руку за букетом.
– Вибачте, любий… Ви мене… здивували. Дякую за квіти. Дуже мило.
Вадим, відчуваючи легку незручність, переглянувся з Іриною. Та лише знизала плечима.
Вечір почався дивно. Бабуся була неприродно мовчазна за чаєм.
Вона не задавала своїх фірмових каверзних питань, а лише уважно, майже пильно спостерігала за Вадимом.
За тим, як він тримає чашку, як сміється, як поправляє пасмо волосся. Ірина вже почала внутрішньо панікувати – ну ось, не сподобався він бабусі, ось невдача.
Але Вадим, до його честі, тримався впевнено. Розповідав про свою роботу, з гумором згадав, як вони з Іриною познайомилися на виставці собак. Поступово атмосфера розрядилася.
– А за вами, Неллі Олексіївна, напевно, в молодості кавалери не ходили пішки? – пожартував він, взявши печиво.
Бабуся раптом пожвавішала.
– Чому ж? Ходили. І навіть одного разу… – вона запнулася і знову подивилася на Вадима тим же пронизливим поглядом. – Вибачте за нетактовність…
Вадиме, а у вас… у вас в роду не було льотчиків? З льотного училища в Чугуєві?
Вадим здивовано підняв брови.
– Ні, що ви! У нас в родині всі інженери або лікарі. А чому ви запитали?
Неллі Олексіївна опустила очі, приховуючи посмішку.
– Так… здалося. У вас дивовижна зовнішність. Прямо вилитий один молодий чоловік… з мого минулого. Його звали Олексій.
Він був курсантом, коли я вчилася в медичному. Така ж статура, такий же погляд… і ямочка на щоці, коли посміхався.
Ірина дивилася то на бабусю, то на Вадима, вражена. Вона й сама помічала, що Вадим дуже фотогенічний і стрункий, але щоб схожий на когось…
– І що ж з ним сталося, з вашим Олексієм? – м’яко запитав Вадим.
– Життя розлучило, – зітхнула бабуся. – Його перевели, а я залишилася тут. Спочатку писали листи, а потім…
Потім все якось само собою закінчилося. Перше кохання, воно рідко буває довгим. Але запам’ятовується назавжди.
Вона встала і вийшла з кімнати, повернувшись з невеликою, пожовклою від часу фотографією.
На знімку була юна, струнка дівчина в красивій сукні і молодий чоловік у льотній формі.
Він обіймав її за плечі, і обоє посміхалися безтурботно і щасливо.
Ірина і Вадим схилилися над фотографією.
– Бабусю, він справді схожий на Вадима! – вигукнула Ірина. – Точнісінька копія!
Вадим уважно розглядав знімок, і на його обличчі з’явилося щось на зразок поваги.
– Сильна схожість, – погодився він. – Схоже, я маю честь бути схожим на дуже гідну людину.
Неллі Олексіївна дивилася на Вадима, і в її очах вже не було здивування. Була тепла, майже материнська ніжність.
– Знаєш що, Ірочка? – сказала вона, не відводячи погляду від молодого чоловіка. – Твій Вадим мені подобається. Дуже. У нього гарні очі. Чесні. Як у Олексія.
Вечір закінчився за північ. Бабуся розпитувала Вадима вже не як суворий екзаменатор, а як мудрий співрозмовник, ділячись спогадами про свою молодість.
А коли вони йшли, вона обійняла Вадима і прошепотіла йому на вухо:
– Бережи її. І будьте щасливі.
На вулиці Ірина міцно притиснулася до Вадима.
– Ну ось, я так хвилювалася. А вона тебе мало не за рідного прийняла.
Вадим задумливо посміхнувся.
– Розумієш, це навіть якось… відповідально. Відчуваю, що повинен виправдати довіру не тільки твою, але і того хлопця з фотографії. Дивне відчуття.
– А мені подобається, – сказала Ірина. – Тепер у нас є своя сімейна легенда. Про те, як бабусине перше кохання повернулося до нас через багато років. Тільки в твоєму обличчі.
Вони йшли нічним містом, тримаючись за руки, а у вікні квартири на п’ятому поверсі ще довго було видно силует літньої жінки.
Вона з посмішкою дивилася їм услід, проводжаючи в майбутнє тінь свого далекого минулого.
Неллі Олексіївна стояла біля вікна, поки їхні постаті не розчинилися в темряві скверу.
У квартирі запала тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання старовинного годинника.
Вона повернулася до столу, де лежала фотографія. Взяла її в руки, провела долонею.
– Олексій… – прошепотіла вона. – Треба ж, яка зустріч. Не пряма, звичайно, а так… відблиском.
Вона присіла в крісло, і перед очима попливли картини давно минулих років.
Літо, яблуні в цвіту біля гуртожитку училища, його сяючі очі, коли він вручав їй скромний букетик конвалій.
А потім – прощання на вокзалі, його міцні обійми, запах форми і обіцянки писати щодня.
Листи спочатку приходили товсті, списані аркуші красивим почерком. Потім – рідше. А потім і зовсім припинилися.
Вона чекала рік, потім вийшла заміж за іншого, народила дочку, прожила довге і, загалом, щасливе життя.
Але цей легкий, незагоєний шрам від першого кохання залишався з нею завжди.
«І ось, через стільки років… його посмішка, його статура. І ямочка на щоці.
Немов привид з’явився перевірити, як я поживаю», – подумала вона і сумно посміхнулася.
Вона не була сентиментальною старенькою, життя навчило її прагматизму.
Але ця зустріч сколихнула щось глибоко заховане. Не жалість до себе, а скоріше здивування примхам долі.
Наступного ранку Ірині зателефонувала мама, Лариса, дочка Нелі Олексіївни.
– Ну, як вчора? Бабуся влаштувала твоєму Вадиму допит? – з посмішкою запитала вона.
– Мамо, ти не повіриш! – затараторила Ірина. – Вона його мало не з порога благословила!
Виявилося, Вадим вилите її перше кохання, якийсь льотчик Олексій.
Вона навіть фотографію показувала. Схожий, правда, вражаюче!
На іншому кінці дроту зависла тиша.
– Олексій? Льотчик? – голос Лариси став дивно напруженим. – Це… це той, що на фотографії в старому альбомі, в шкіряній палітурці?
– Ти знаєш про нього?
– Дещо, – сухо відповіла мати. – Гаразд, рада за вас. Передавай Вадиму привіт.
Ірина поклала слухавку в легкому здивуванні. Мама говорила якось надто стримано.
Тим часом Неллі Олексіївна, спонукана раптовим поривом, полізла в дальню шухляду комода.
У ній лежав не тільки той самий шкіряний альбом. Але й невелика пачка листів, перев’язаних блакитною стрічкою.
Вона давно їх не перечитувала. Тоді вирішила, що не варто ворушити минуле. Але зараз рука сама потягнулася до них.
Вона розв’язала стрічку і взяла останній лист, датований вже тим часом, коли вона вийшла заміж.
Лист був від його друга, теж льотчика. Неллі Олексіївна пам’ятала його зміст напам’ять.
У ньому повідомлялося, що Олексій загинув під час випробування нового літака…
Лист прийшов із великим запізненням, коли її життя вже склалося по-іншому.
Біль, образа, почуття провини – все це вона давно пережила і поховала в собі.
Вона обережно провела пальцями по пожовклому паперу.
«Ось і зустрілися ми, Льоша, – подумала вона. – Твоя посмішка, твій сміх… вони тепер поруч з моєю онукою. Може, це і є твоє продовження? Через стільки років?»
У двері подзвонили. Неллі Олексіївна здригнулася, сховала лист і альбом і пішла відкривати.
На порозі стояла її дочка зі стурбованим виглядом.
– Мамо, я до тебе у справі. Іра щойно дзвонила, все розповіла.
– Заходь, Ларо, – Неллі Олексіївна пропустила дочку всередину. – Що розповіла? Про Вадима?
– Так! – Лариса пройшла на кухню, сіла за стіл. – Мамо, я розумію, це, звичайно, зворушливо, твої спогади. Але чи не здається тобі, що ти… що ти трохи ідеалізуєш?
Ти ж сама мені розповідала, що цей твій Олексій… що він кинув тебе, листи писати перестав.
Неллі Олексіївна уважно подивилася на дочку. Вона завжди відчувала її приховану ревність до того, першого, що не склалося кохання.
Лариса була дочкою від шлюбу за розрахунком, спокійного і надійного, але без особливих пристрастей.
– Він не кидав мене, доню, – тихо, але дуже чітко сказала Неллі Олексіївна. – Олексій загинув.
Я отримала лист від його друга вже після того, як вийшла заміж за твого батька.
Лариса завмерла з широко розкритими очима.
– Загинув? Але… чому ти ніколи мені не говорила?
– А навіщо? Щоб ти виросла з думкою, що твоя мати могла б прожити інше життя? Що твій батько – це другий вибір? Ні.
Я прожила те життя, яке прожила. І ні про що не шкодую. А правду… правду я залишила собі. До вчорашнього дня в ній не було ніякого сенсу.
Лариса мовчала, перетравлюючи почуте. Її образа і ревнощі раптом зникли, змінившись дивним почуттям жалю і поваги до матері.
– Вибач, мамо, я не знала…
– Нічого, донечко. А тепер слухай сюди. Цей молодий чоловік, Вадим, – він хороший. Я людей наскрізь бачу.
І він схожий на того, найсвітлішого чоловіка в моєму житті. І я хочу, щоб у Ірочки все склалося. Не як у мене. А краще. Розумієш?
Лариса кивнула і вперше за довгий час обійняла матір не за звичкою, а по-справжньому міцно.
Увечері того ж дня Ірина і Вадим знову були у неї в гостях. Неллі Олексіївна дивилася, як вони пораються на кухні, готуючи вечерю, сміються, перешіптуються.
Вона зловила погляд Вадима, ту саму ямочку на його щоці, і тихо посміхнулася.
«Дивись, Льоша, – подумки звернулася вона до того, юного льотчика. – Наші життя все одно переплелися. Ось такими дивними дорогами. І, здається, все на краще».
Ірина підійшла до неї, обійняла за плечі.
– Про що задумалася, бабусю?
– Про щастя, онучко. Про те, що воно іноді приходить з того боку, з якого не чекаєш. Цінуйте це, – вона кивнула в бік Вадима. – Цінуйте кожну хвилину.
Ірина притулилася до її сивого волосся.
– Обов’язково, бабусю. Обіцяю.
А Вадим у цей час діставав з духовки пиріг, і його посмішка у світлі кухонної лампи була точнісінько, як на тій самій, пожовклій фотографії.
