Зовиця Олена завжди любила кидати в бік невістки уїдливе слівце. Але сьогодні вона перевершила саму себе.
— А знаєш, Катя, — простягнула родичка, елегантно відрізаючи шматочок шарлотки, — якщо ти раптом зникнеш, ніхто й не помітить цього в родині. Ти ж порожнє місце!
Всі на секунду завмерли. Потім пролунав гучний сміх. Спочатку невпевнене хихикання свекрухи, потім гучний регот чоловіка Андрія, до якого приєдналися інші. Навіть тесть похитав головою з посмішкою.
Катя повільно відклала виделку. Її обличчя залишилося спокійним. Вона демонстративно посміхнулася штучною посмішкою, яку відточувала роками сімейного життя.
— Що ж, виклик прийнято! — тихо промовила вона.
Звичайно, ніхто її не почув. Всі вже перейшли до обговорення нової машини Олени.
Катя допила чай і почала прибирати зі столу. Як завжди.
Свекруха розповідала анекдот про сусідку, Андрій гортав телефон, Олена фарбувала губи перед дзеркальцем із сумочки. Сімейна ідилія тривала без неї.
У посудомийку жінка завантажила останню тарілку о пів на десяту.
Родичі роз’їхалися, Андрій завалився на диван і увімкнув футбол. Катя пройшла в спальню, дістала з шафи старий блокнот і сіла за письмовий стіл.
«Список справ на завтра», — написала вона. Потім закреслила і написала заново: «Що буде, якщо мене не стане».
Першим пунктом йшла квартира і чоловік. Андрій не вмів вмикати посудомийку, постійно забував купувати продукти і вважав, що шкарпетки самі по собі потрапляють у пральну машину.
А ще він звик до вечері о сьомій і чистих сорочок щоранку.
Другим — свекруха Валентина Іванівна. Щосереди Катя приходила до неї робити масаж спини.
У свекрухи були страшні болі після старої травми, а лікарі тільки руками розводили. Добре, що колись Катя закінчила професійні курси масажистів. Думала, може, підробіток знайде.
Третім — свекор Микола Петрович. Кожні вихідні вона допомагала йому розбиратися з комп’ютером, оформляла через «Держпослуги» всілякі довідки.
А останні пів року ще й до лікарів записувала. Він категорично відмовлявся вивчати нові технології.
Четвертим пунктом йшла сама Олена з її двійнятами. Раз на два тижні зовиця привозила дітей «на пару годин», щоб з’їздити з чоловіком в спа або на дачу до друзів. Пара годин незмінно перетворювалася на добу, а то й дві.
П’ятими йшли подруги, які дзвонили поділитися проблемами, колеги з проханнями підмінити, сусідка тітка Галя з нескінченними походами в аптеку.
Катя закрила блокнот. План дозрів миттєво, ніби завжди жив десь у глибині свідомості, чекаючи на відповідний момент.
***
Вранці, як завжди, жінка встала о шостій ранку. Приготувала сніданок, розбудила чоловіка. Андрій пробурмотів щось про ранній час і поплентався в душ.
— Я затримаюся сьогодні, — сказала дружина, наливаючи йому каву. — У нас педрада.
— Угу, — буркнув чоловік, не відриваючись від телефону.
У школі вона зайшла до директора Віри Миколаївни.
— Віра Миколаївна, мені потрібно взяти відгули. Сімейні обставини. Дозвольте, будь ласка!
— На скільки днів?
— Поки не знаю. Може, на тиждень.
Віра Миколаївна нахмурилася, але погодилася. Катя ніколи не підводила, працювала без лікарняних і у відпустки не відмовлялась допомагати. Кілька відгулів можна було надати.
До обіду жінка вже сиділа в електричці. Вона вирішила поїхати до бабусиного будиночка в селі.
Будинок дістався їй у спадок три роки тому. З тих пір там жила двоюрідна сестра Маша і доглядала за господарством. Вони давно не бачилися, але Катя знала, що Маша не стане задавати їй зайвих питань.
Катя вимкнула телефон і відкинулася на сидінні. Вперше за багато років їй нікуди було поспішати.
***
Увійшовши у двір, жінка відразу відчула рідний запах абрикосового пирога і свіжозвареного узвару.
Маша виглянула з вікна, побачила Катю з невеликою сумкою і завмерла на секунду. Потім вискочила на ганок і міцно її обійняла.
— Катеринко! Ти що тут робиш? — ніякого здивування в голосі, тільки радість.
— Приїхала до тебе в гості. Можна?
— Можна-можна, звичайно! Проходь, я якраз пиріг з печі дістала.
Будинок був саме таким, яким Катя його пам’ятала з дитинства: низькі стелі з балками, старі килимки, різьблені меблі, які дідусь колись сам майстрував.
Тільки тепер все сяяло чистотою, на вікнах висіли нові ситцеві штори, а на підвіконнях стояли горщики з квітами.
— Ти тут як вдома облаштувалася, — зауважила Катя, сідаючи за знайомий дубовий стіл.
— Так, вже три роки минуло, як я сюди переїхала. Після розлучення захотілося тиші. — Маша поставила перед нею тарілку з гарячим пирогом і чашку узвару. — А ти чому одна приїхала? Без Андрія.
Жінка повільно відпила узвар. Ароматний, на домашніх сушках. Точно так, як варила бабуся.
— Маша, пам’ятаєш свого колишнього чоловіка?
— Валерія? Ще б не пам’ятала. А що?
— Він тебе цінував?
Маша гірко посміхнулася:
— Цінував. Як хатню робітницю! Я для нього прала, готувала, прибирала, його маму до лікарів возила, з його друзями мило розмовляла на корпоративах. А коли заговорила про дитину, знаєш, що він сказав?
Катя похитала головою.
— Що йому тільки дітей зі мною не вистачало! Що у нас і так все добре, навіщо щось змінювати. Саме тоді я зрозуміла, що для нього я не дружина, а безкоштовна прислуга з інтимними обов’язками.
— І як ти зважилася піти?
— Одного разу він у гніві випалив, що я «пустушка без амбіцій», що будь-яка інша впоралася б краще. Ось тоді і зважилася. — Маша уважно подивилася на сестру. — Катя, що сталося? Чому ти задаєш такі дивні питання?
Жінка чесно розповіла про вчорашню вечерю, про слова Олени, про сміх родичів. Маша слухала мовчки, тільки іноді кивала.
— І що тепер? — запитала вона, коли Катя замовкла.
— А тепер перевіряю. Якщо я «порожнє місце», значить, моєї відсутності дійсно ніхто не помітить.
— Вже помітили?
— Не знаю. Телефон поки не вмикала.
Маша посміхнулася:
— Правильно. Давай ввечері подивимося. А поки влаштовуйся. Твоя кімната нагорі, я там все приготувала. Про всяк випадок. Весь час думала, коли ти нарешті приїдеш в гості!
Увечері сестри сиділи на веранді, пили чай з медом і дивилися, як сідає сонце за лісом. Катя не пам’ятала, коли востаннє відчувала такий спокій.
Нікого не потрібно було годувати, нікому не потрібно було пояснювати, де вона і що робить. Можна було просто сидіти і дихати.
— Знаєш, — сказала Маша, — після розлучення мені було страшно. Думала, не впораюся одна, звикла бути потрібною, нехай і не цінною.
А потім зрозуміла, що вперше за десять років можу робити те, що хочу я. Не те, що від мене очікують.
— І що ти хочеш?
— Тиші. Свого ритму життя. Роботи, яка приносить задоволення. Прокидатися не від чужого будильника.
Катя кивнула. Вона розуміла кожне слово.
Вночі жінка лежала у ліжку під клаптиковою ковдрою, яку колись шила бабуся, і слухала тишу. Ніхто не хропів поруч, ніхто не вовтузився, ніхто не вмикав телефон о третій ночі. За вікном шелестіло листя, десь далеко ухала сова.
Вперше за багато років їй не потрібно було думати про завтрашній день: що приготувати на сніданок, кому зателефонувати, куди збігати. Завтра можна було просто жити.
***
На третій день Катя зважилася увімкнути телефон.
Цифри на екрані змусили її присісти на ганку: 52 пропущених дзвінки, 73 повідомлення.
Маша вийшла з дому, поглянула на обличчя сестри і мовчки сіла поруч.
— Ну що там?
— Армагеддон, — видихнула Катя, гортаючи повідомлення.
Андрій: «Де ти?! Вдома їсти нічого, пральна машина не працює, я запізнився на роботу в брудній сорочці. Це безвідповідально!»
Свекруха: «Катя, благаю, приїжджай! Спина так болить, що встати не можу. Вже два дні чекаю на тебе, знеболюючі не допомагають!»
Свекор: «У мене комп’ютер завис, ніхто не може розібратися, що з ним. Ти де пропала? Мені документи терміново подавати!»
— Читай далі, — тихо сказала Маша.
Директор школи: «Катерина Сергіївна, Ви ставите школу в складне становище. Завтра комісія, а документи не готові».
Подруга Оля: «Катька, ти де?! У мене депресія, мені терміново потрібна підтримка!»
Колега Свєта: «Кать, мене терміново викликали до хворої дитини, підміни мене на уроках, дуже прошу!»
Сусідка тітка Галя: «Дитинко, я вже третій день без ліків, у мене тиск! Що з тобою сталося?»
— Цікаво, — промовила Маша, — а багато серед них таких, хто питає, як твої справи?
Катя переглянула всі повідомлення ще раз.
— Жодного. Всі вимагають, скаржаться, звинувачують. Але ніхто не поцікавився, чи я взагалі в порядку.
— А тепер уяви, що буде, якщо ти повернешся прямо зараз.
— Накинуться з усіх боків. Кожен вважатиме свою проблему найважливішою.
— І ти будеш всіх рятувати?
— Як завжди! — Катя зітхнула. — А знаєш, що найдивніше? Я думала, що без мене вони не впораються. А виявляється, просто не хочуть справлятися. Простіше перекласти всі турботи на мої плечі.
Маша кивнула:
— Мій психолог казав, що якщо ти постійно вирішуєш чужі проблеми, люди розучуються вирішувати їх самі. Ти не допомагаєш. Ти робиш їх безпорадними.
Увечері Катя набрала одне коротке повідомлення: «Жива-здорова. Повернуся через кілька днів».
Відправила всім відразу і знову вимкнула телефон.
— Думаєш, це їх заспокоїть? — запитала сестра.
— Навпаки. Тепер вони точно знають, що я в порядку, але не поспішаю всіх рятувати. Це їх розлютить.
— А що далі?
— А далі подивимося, на що вони здатні без мене.
***
На четвертий день жінки поїхали до райцентру за продуктами. У магазині Катя зустріла Віру Миколаївну, свою директорку. Вона спочатку зраділа, потім нахмурилася.
— Катерино Сергіївна! Нарешті! У нас аврал, документи до комісії не готові, а ви…
— Я у відпустці за свій рахунок, Віра Миколаївна.
— Яка відпустка? Ви не попереджали!
— Попереджала. Я заяву залишила на столі.
— Але ми не можемо без вас! Хто документи оформить?
Катя уважно подивилася на начальницю. Віра Миколаївна працювала директором дванадцять років, але досі не розбиралася в документообігу, перекладаючи все на завучів.
— А як інші школи справляються?
— Причому тут інші школи? У нас є ви!
— Мене не буде до кінця тижня. Знайдіть спосіб впоратися самі.
— Тоді не варто і повертатися! — різко гримнула вона. — Можете вважати себе звільненою!
Катя завмерла. Потім повільно випросталася.
— Добре. Завтра отримаєте мою заяву про звільнення.
Жінка розвернулася і пішла до виходу. Серце калатало як скажене. Маша наздогнала її біля машини.
— Як відчуття? З тобою все гаразд?
— Дивно. Напевно, мені має бути страшно. Я ж залишилася без роботи. А мені… легко. Ніби ланцюг з шиї зняли.
— Це нормально. Перший раз завжди так. Поїхали!
Вдома Маша поставила чайник, а Катя задумливо розглядала фотографії на стіні. Тут були бабуся, дідусь, їхні молоді батьки. Всі посміхалися.
Коли вона востаннє посміхалася так щиро?
***
На сьомий день Маша знайшла Катю в бабусиному кабінеті, де та розбирала старі книги з математики та фізики.
— Ностальгія?
— Швидше плани. — Катя показала товстий підручник вищої математики. — Пам’ятаєш, бабуся до сімдесяти років готувала дітей до вступу в технічні вузи?
— Ще б не пам’ятати. Пів села завдяки їй в інженери вибилося.
— А що, якщо продовжити її справу? Тільки в сучасному форматі.
Маша присіла поруч, зацікавившись.
— Тобто?
— Ти програміст, я математик з педагогічним досвідом. Можемо готувати школярів до вступу в технологічні університети. І очно, і онлайн.
— Серйозно думаєш залишитися тут?
Катя кивнула:
— А що мені втрачати? Роботи більше немає, сім’я показала своє ставлення. Зате є дім, є ідея, є ти.
Вони розмовляли до ранку, накидаючи плани.
Маша зналася на програмуванні і могла вести курси з IT, Катя — математику і фізику. Попит був величезний, особливо в районних центрах, де хороших репетиторів не знайти.
До кінця тижня жінки вже створили групу в соцмережах і розмістили перші оголошення.
Виявилося, що в районі багато сімей, готових платити за якісну підготовку дітей до вступу в технічні вузи.
Телефон почав дзвонити вже наступного дня. Батьки цікавилися програмою, цінами, розкладом.
— А у вас є ліцензія? — запитували деякі.
— Ми працюємо як центр додаткової освіти, — відповідала Катя. — Всі документи оформимо.
Перше заняття призначили на суботу. Приїхали дванадцять дітей з чотирьох населених пунктів. Катя хвилювалася більше, ніж колись перед першим уроком у школі.
— А раптом не вийде?
— Вийде! — заспокоїла Маша. — Ти ж природжений педагог.
І дійсно вийшло.
Через дві години підлітки азартно вирішували завдання, задавали питання, сперечалися про способи вирішення.
Це було зовсім не те, що шкільні уроки під тиском програми і звітності.
— Коли наступне заняття? — запитала мама однієї з учениць.
— У середу онлайн-консультація, в суботу знову очно.
— А можна записати ще одну дитину?
До кінця місяця у них було двадцять п’ять учнів. Будинок наповнився дитячими голосами у вихідні та звуками відеоконференцій у будні.
Катя вперше за багато років відчувала себе по-справжньому потрібною: не як безкоштовна робоча сила, а як професіонал.
Гроші теж були непогані. За місяць сестри заробили стільки, скільки Катя отримувала в школі за пів року.
— Знаєш, — сказала Маша одного вечора, — а мені тут подобається більше, ніж у місті. Там я була просто гвинтиком у великій машині. А тут бачу результат своєї роботи.
— І мені подобається. Вперше відчуваю, що роблю те, що хочу, а не те, що від мене вимагають.
Жінки почали планувати розширення: хотіли додати курси з англійської та хімії, знайти ще викладачів.
Але одного разу у двір з гуркотом влетіла знайома машина. Грюкнули дверцята, почулися важкі кроки. Андрій увірвався в будинок, не постукавши.
— Катька! Досить дурити! — кричав чоловік з порога. — Кинула все і граєшся в сільську вчительку! Ти з глузду з’їхала? Ти кому і що намагаєшся довести?
Катя повільно відклала зошит з перевіреними роботами. Дивно. Чоловік здався їй нижчим і меншим, ніж вона пам’ятала.
— Привіт, Андрій.
— Не привіт! Ти зобов’язана повернутися! Вдома безлад, мама не знаходить собі місця від болю в спині, а Олені вже втретє нікому залишити дітей! Я що, повинен за ними доглядати?
— Зобов’язана?
— Звичайно, зобов’язана! Ти дружина, у тебе є обов’язок перед сім’єю!
Маша з’явилася в дверях, але Катя жестом показала, що впорається сама.
— А який обов’язок у тебе як у чоловіка?
— При чому тут я? Я гроші заробляю! А ти тут дурницями займаєшся!
— Я теж заробляю. І дуже непогано.
Андрій пирхнув:
— Які гроші? За ці курси, якими світиш у соцмережах? Це все несерйозно! Справжня робота в місті, у школі. Збирайся і поїхали додому!
— Ні.
— Як ні!?
— Ось так. Не поїду. І подам на розлучення.
Обличчя чоловіка спотворилося:
— Ти що, зовсім здуріла? Через якісь дурні слова Олени? Ми ж пожартували!
— Не через слова Олени. Через те, що ти сміявся. Що ніхто з вас не заступився. Що для всіх вас я була просто безкоштовною прислугою.
— Та годі! Ми ж не зі зла!
— Знаю. Вам було все одно. Це ще гірше, ніж злість.
Андрій пів години намагався тиснути: то погрожував, то переходив на жалісливий тон, розповідав, як всі страждають без неї.
Катя слухала спокійно і з кожною хвилиною розуміла, що назад дороги немає.
— Пошкодуєш ще! — гримнув чоловік наостанок. — Одна залишишся, нікому не потрібна!
— Можливо. Але це буде моє життя.
Коли звук машини стих, Маша обійняла сестру:
— Як ти себе почуваєш?
— Ніби важкий рюкзак з плечей зняла. Нарешті сказала правду. І собі, і йому.
Минув рік. Освітній центр «Точні науки» став відомий по всій області. Черга з бажаючих займатися росла.
Сестри переобладнали велику кімнату під клас, купили сучасне обладнання, найняли викладача хімії. Онлайн-курси вели для школярів з інших регіонів.
— А пам’ятаєш, Андрій казав, що це несерйозно?
— Пам’ятаю. А скільки ми минулого місяця заробили?
Катя посміхнулася. За місяць вони заробляли більше, ніж вона раніше за рік у школі. І головне, що працювали із задоволенням, бачили результат. Їх цінували.
Влітку жінки літали на відпустку до Туреччини, жили в хорошому готелі, не рахували гроші. Восени планували поїздку в гори.
— Катя, а заміж не хочеш? — запитала якось Маша за чашкою чаю на веранді.
Катя замислилася:
— Знаєш… Після всього, що було, не хочеться поспішати. Занадто багато болю і брехні довелося пережити. Може, колись зустріну того, хто буде цінувати мене саму, а не мої послуги. Але не зараз.
— Згодна. А то ми вже звикли до свободи!
— І до того, що нас ніхто не називає «порожнім місцем».
Сестри розсміялися. За пів години приїдуть діти на вечірні заняття, потім буде онлайн-консультація з учнями.
Катя поглянула на мобільний. Сім пропущених дзвінків від колишнього чоловіка і свекрухи.
Жінка не стала передзвонювати. Тепер у неї було своє життя. Життя, де її цінували по достоїнству.
І це було найсправедливіше, що сталося з нею за останні роки.
