Адвокат Андрія закрив папку і озирнувся на нього із задоволеною посмішкою. Андрій кивнув.
Потім подивився на Анну і посміхнувся. Коротко, зневажливо.
Вона бачила цей погляд. Він говорив: я виграв, ти програла, ось і все.
Суддя гортала документи.
Анна сиділа на жорсткому стільці, живіт тягнуло — восьмий місяць. Дитина штовхалася зсередини, ніби питала: мамо, що відбувається?
— Відповідачка, у вас є заперечення щодо представлених довідок? — запитала суддя.
Анна підняла очі. Перед нею лежали роздруківки банківських операцій. Підпис внизу — її. Але вона ці папери бачила вперше.
— Це підробка, — сказала вона тихо.
Адвокат Андрія зітхнув, як вчитель, втомившись від дурного учня.
— Ваша честь, відповідачка заперечує очевидне. Підпис завірений банком. Рахунки реальні. Гроші йшли регулярно — протягом року.
Андрій відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях. Задоволений і спокійний як переможець.
Анна дивилася на нього і не впізнавала. Це та людина, яка пів року тому плакала, коли вона показала йому тест з двома смужками? Яка ночами гладила її живіт і шепотіла: тільки б все було добре?
— Скажіть, Андрій Петрович, — звернулася суддя до нього, — ви наполягаєте, що будинок повинен залишитися за вами?
— Так, — відповів він чітко. — Я його будував. Я вкладав гроші. Вона тільки й робила, що витрачала.
Анна стиснула пальці. Хотіла крикнути: я працювала шість днів на тиждень, готувала на твоїй проклятій кухні по дванадцять годин, поки ти відкривав свої склади! Але її голос не зміг висловити репліку.
Суддя відклала папери.
— Засідання відкладається на три дні. Відповідачка, якщо у вас є що представити суду — готуйтеся.
Коли Анна виходила з будівлі суду, Андрій наздогнав її біля сходів.
— Ключі від будинку віддай, — сказав він рівно.
Вона обернулася.
— Що?
— Ключі. Будинок тепер мій. Суд вирішить формально через три дні, але ти вже програла.
Він простягнув руку. Чекав.
Анна стояла, тримаючись за перила. Внизу гуділи машини. Люди проходили повз, не дивлячись.
— Як ти так можеш? — запитала вона. Не кричачи. Тихо. — Як ти можеш викидати на вулицю дружину і майбутню дитину?
Андрій прибрав руку.
— Ти не дружина. Я одружився з тобою, бо думав, що ти інша. А ти така сама, як усі.
Він розвернувся і пішов.
Анна стояла ще хвилину. Потім повільно спустилася сходами і пішла до зупинки.
Сестра відчинила двері, побачила обличчя Анни і мовчки обійняла її.
— Він виграв?
— Майже.
Анна пройшла на кухню, сіла за стіл. Сестра поставила перед нею склянку води.
— Анна, він не міг сам це придумати. У нього хтось є. Хтось підштовхує його.
— Яка різниця? Він погодився.
Сестра сіла навпроти.
— Різниця є. Якщо хтось стоїть за цим, значить, можна знайти нитку. Потягнути за неї.
Анна похитала головою.
— Я не детектив. У мене немає грошей на адвокатів. У мене немає нічого.
— У тебе є три дні.
Наступного ранку Анна поїхала на головний склад Андрія. Той самий, який вони відкривали разом п’ять років тому.
Вона пам’ятала кожного співробітника. Пам’ятала, як привозила їм пироги на свята.
Біля входу її зупинив охоронець.
— Анна Сергіївна? Вам не можна сюди. Андрій Петрович заборонив.
— Мені потрібно поговорити з Семеном Івановичем.
Охоронець завагався.
— Він на обіді. У підсобці.
— Я почекаю.
Охоронець кивнув і відійшов. Анна пройшла у двір, сіла на лавку біля адміністративного корпусу.
Живіт нив. Ноги набрякли. Але вона сиділа і чекала.
Семен Іванович вийшов через двадцять хвилин. Старий у вицвілій спецовці, з термосом у руці. Побачив її і зупинився.
— Анна Сергіївна? Що ви тут робите?
Вона встала.
— Мені потрібна допомога.
Він подивився на її живіт, потім на обличчя. Кивнув.
— Ходімо.
Вони зайшли в його комірчину поруч з ангаром. Пахло машинним маслом і старим папером.
Семен Іванович посадив її на єдиний стілець, а сам притулився до столу.
— Слухаю вас.
Анна розповіла. Про суд, про довідки, про те, як Андрій змінився після поїздки в область. Семен Іванович слухав, не перебиваючи. Потім важко зітхнув.
— Сава, — сказав він просто.
— Хто?
— Сава Аркадійович. Перекупник з області. Старий змій. Ще з батьком Андрія ворогував. Той його тоді не пустив на склади.
Відмовився працювати за підробленими накладними. Сава чекав. А коли Андрій приїхав до нього за партнерством, зачепив його.
— Як?
Семен Іванович відкрив шухляду столу, дістав пошарпаний зошит у клейонці.
— Я веду облік від руки. Завжди вів. Комп’ютери ламаються, файли стирають, а зошит залишається. Ось дивіться.
Він розкрив сторінку, списану дрібним почерком.
— Тут поставки за останній рік. Бачите? Товар приходить за однією ціною, в документах пишуть іншу.
Різницю забирає Сава. Андрія змусили на це піти. Сказали, що або він погоджується, або вони його розорять.
— Але навіщо йому мене виганяти з дому?
Старий перегорнув кілька сторінок, показав пальцем на запис внизу.
— Ось. Тут приписка. Сава зажадав, щоб Андрій розлучився і переписав будинок на нього. У заставу. Типу гарантія, що не втече.
А Андрію сказав, якщо дружина дізнається про схему, вона тебе здасть. Тому краще її викинути заздалегідь.
Анна мовчала. У голові все складалося. Холодність Андрія. Його слова про помилку. Фальшиві довідки. Він не просто зрадив. Він зламався.
— У вас є докази?
Семен Іванович кивнув.
— Є. Я копію договору дістав з кабінету Сави. Там стоїть підпис Андрія. І умови всі прописані.
Він дістав з того ж ящика складений аркуш. Анна розгорнула. Читала і відчувала, як всередині все холоне.
«…Зобов’язуюсь звільнити житлову площу від дружини до закінчення судового розгляду. У разі невиконання — борг збільшується вдвічі».
Підпис Андрія внизу. Чіткий, знайомий.
— Він справді підписав це…
— Підписав. Він злякався. Сава вміє тиснути. Розповідає, як інших ламав, як сім’ї руйнував. Андрій піддався.
Анна склала аркуш.
— Ви підете до суду? Покажете це?
Семен Іванович довго дивився на неї. Потім кивнув.
— Піду. Батько Андрія був чесною людиною. Колись врятував мене від звільнення, хоча міг не заступатися. Я йому винен. Але не його синові, а пам’яті батька.
Останнє засідання почалося о десятій ранку. Анна сиділа на тому ж місці. Андрій — навпроти, поруч з адвокатом.
Він був спокійний. Розслаблений. Перемога вже була в кишені.
Суддя почала зачитувати рішення. Голос рівний. Анна слухала навпіл. Чекала.
— Чи є у відповідачки доповнення перед винесенням рішення? — запитала суддя майже формально.
Анна встала.
— Так. У мене є свідок і документи.
Адвокат Андрія підвів голову. Андрій нахмурився.
Двері відчинилися. Увійшов Семен Іванович з папкою під пахвою. Він повільно підійшов до столу, поклав папку перед суддею.
Андрій зблід. Різко. Ніби зараз втратись свідомість.
— Ваша честь, — почав старий, — я працюю на складі тридцять років. Веду облік усіх поставок від руки. У цих зошитах зафіксовані махінації, в які втягнули Андрія Петровича.
Він відкрив папку, дістав аркуші.
— Ось договір, який він підписав із Савою Аркадійовичем. Тут прописана умова: розлучитися і віддати будинок у заставу. А ось накладні, які показують липові суми.
Суддя взяла папери, почала читати. Адвокат підхопився.
— Ваша честь, це незаконно отримані документи!
— Я працюю на складі, — спокійно відповів Семен Іванович. — У мене доступ до всіх приміщень. Я нічого не крав. Просто скопіював.
Суддя підняла очі на Андрія.
— Андрій Петрович, ви підтверджуєте справжність цього підпису?
Він мовчав. Пальці стискали край столу. Обличчя біле, губи стиснуті.
— Відповідайте, — повторила суддя суворіше.
Андрій повільно кивнув.
— Так. Це мій підпис.
У залі стало тихо. Так тихо, що було чутно, як за вікном гудуть машини.
— Чому ви це зробили? — запитала суддя.
Андрій підвів очі. Подивився на Семена Івановича. Потім на Анну.
— Тому що боявся втратити все. Сава сказав, що розорить мене, якщо я не погоджуся. Відбере бізнес, який залишив батько. Я… я не витримав.
Він замовк. Потім тихіше додав:
— Думав, що потім якось виправлю. Але не зміг.
Анна дивилася на нього. Цей чоловік намагався викинути її на вулицю. При надії. Заради того, щоб врятувати свою шкуру. А зараз він сидів і виправдовувався.
Суддя відклала папери.
— Суд постановляє: будинок і частка в підприємстві залишаються за Анною Сергіївною.
Андрій Петрович позбавляється права на спільно нажите майно у зв’язку з шахрайськими діями. Матеріали щодо Сави Аркадійовича передаються до прокуратури.
Вона вдарила молотком.
Андрій сидів нерухомо. Адвокат збирав папери в папку. Семен Іванович мовчки кивнув Анні і вийшов із зали.
Анна встала. Ноги тремтіли, але вона трималася. Пройшла повз Андрія до виходу. Він підняв голову, спробував зловити її погляд.
— Аня…
Вона не зупинилася.
Через тиждень прокуратура порушила справу проти Сави.
Виявилося, що схем з підставними накладними у нього було більше десятка.
Постраждали не тільки Андрій — ще четверо підприємців. Всі боялися говорити. Поки Семен Іванович не приніс свої зошити.
Саві дали вісім років. Все майно конфіскували. Дружина подала на розлучення через два дні після вироку.
Андрій зателефонував Анні тієї ж ночі. Голос був знесилений, ніби він не спав тиждень.
— Ти чула?
— Чула.
— Я вільний. Від нього. Від боргів. Від усього.
Анна мовчала. За вікном лив дощ.
— Я можу… я можу приїхати? Поговорити?
— Ні, — відповіла вона просто. — Не можеш.
— Анна, я все виправлю. Я зрозумів, що накоїв. Дай мені шанс.
Вона закрила очі.
— Ти не зрозумів, Андрій. Ти просто злякався наслідків. Це різні речі.
Він замовк. Потім повісив трубку.
Анна народила в кінці жовтня. Хлопчик, міцний, з гучним голосом.
Сестра привезла її з пологового будинку додому. У той самий будинок, який ледь не втратила.
Вона стояла на ганку, тримаючи сина на руках. Осінь розфарбувала двір у рудий і жовтий. Листя падало на доріжку, яку вони з Андрієм викладали три роки тому.
Вона внесла дитину в будинок, поклала в ліжечко. Він сопів, стискаючи крихітні кулачки.
Анна сіла поруч, дивилася на нього. Думала про те, що ця дитина ніколи не дізнається, як її батько намагався викинути їх на вулицю.
Не дізнається, що за неї торгувалися, як за товар. Але син дізнається, що його мати не здалася.
Андрій приїхав через місяць. Без дзвінка. Просто постукав у двері ввечері.
Анна відкрила, тримаючи сина на руках.
Андрій стояв на порозі з пакетом дитячих речей. Обличчя зморене, очі червоні.
— Я хотів… хотів побачити його.
Анна дивилася на нього мовчки.
— Можна? — запитав він тихіше.
Вона відступила вбік. Він увійшов, зняв черевики. Підійшов обережно, заглянув в обличчя сина.
— Схожий на тебе, — сказав він хрипло.
— Так.
Він простягнув руку, але не доторкнувся. Просто тримав у повітрі, ніби боявся зіпсувати.
— Аня, я… можна мені хоч іноді приходити? Допомагати? Я розумію, що не маю права, але…
Вона похитала головою.
— Ні.
— Чому?
— Тому що ти вибрав. У той момент, коли підписував той документ, ти вибрав не нас.
Андрій опустив руку.
— Я був слабким. Я злякався.
— Я знаю. Але це не виправдання. Це пояснення. Різні речі.
Він стояв, дивлячись у підлогу.
— Я втратив все.
Анна погойдала сина. Він позіхнув, уткнувся їй у плече.
— Ні. Ти не втратив. Ти віддав. Сам. Ніхто не змушував тебе ставити підпис. Ніхто не змушував брехати в суді. Ти сам це зробив.
Андрій підняв голову. В очах стояли сльози.
— Я не хотів…
— Хотів. Просто сподівався, що тебе не спіймають.
Він мовчав. Потім кивнув.
— Так. Напевно, так.
Анна підійшла до дверей, відчинила їх.
— Іди, Андрію.
Він взяв пакет з речами, який так і не віддав, і повільно вийшов на ганок.
— Якщо щось знадобиться… гроші, допомога… ти скажи.
— Не знадобиться.
Він кивнув і пішов до машини. Сів за кермо, але не завів мотор. Сидів хвилини три, дивлячись у лобове скло. Потім поїхав.
Анна зачинила двері. Притулилася до них спиною. Син сопів у неї на руках. Теплий, живий, справжній.
Вона пройшла на кухню, сіла за стіл. За вікном стемніло. У будинку горів тільки один світильник над столом. Той самий, який Андрій привіз з області два роки тому.
Вона дивилася на нього довго. Потім встала, вимкнула і ввімкнула інший. Старий, який дістався від її бабусі. Світло стало м’якшим.
Минуло ще два місяці. Андрій більше не приїжджав. Не дзвонив.
Анна чула від знайомих, що він продав свою частку в бізнесі, виїхав з міста. Куди — ніхто не знав. І вона не питала.
Одного вечора, коли син спав, Анна вийшла у двір. Було морозно, сніг скрипів під ногами.
Вона підійшла до хвіртки. Тієї самої, яку вони вибирали разом у будівельному магазині.
Петлі були іржаві. Хвіртка скрипіла. Анна штовхнула її. Скрип різав вуха.
Вона повернулася в будинок, дістала інструменти з комори. Вийшла назад, змастила петлі маслом.
Вона стояла біля воріт, витираючи руки ганчіркою. Дивилася на дорогу.
Потім розвернулася і пішла в будинок. Зачинила двері на ключ. Сіла біля ліжечка сина і дивилася, як він спить.
Жінка зрозуміла: вона впоралася. Сама. Без того, хто мав бути поруч. Але все одно впоралася.
Будинок залишився, син поруч з нею. Життя триває далі.
