— Я ж не винен, що у мене важкі часи і маленька зарплата, — ображався чоловік.
— Ти теж міг би або підшукати краще місце, або навіть на вахту поїхати.
— Ага, чудова ідея. Давай, підірвемо моє здоров’я вахтами, щоб зовсім добре жити стало, — розлютився Женя.
— А моє здоров’я тобі не шкода? — обурилася Ніна, стикаючись з байдужістю чоловіка до їхньої важкої ситуації…
…— Доброго ранку, мила, ти мені на обід грошенят не підкинеш? — це була перша репліка, яку зранку чула Ніна день у день протягом останніх трьох років.
— Женю, а може ти вже підеш і знайдеш собі роботу, на якій тобі вистачатиме на обідні перекуси?
— Ну ось чого ти відразу починаєш, — образився чоловік. — Прямо з самого ранку треба мене почати пиляти? Я ж не винен, що мені не вдалося знайти більш оплачувану роботу.
Або у нас любові, турботи і щастя гідні тільки Рокфеллери, а звичайним людям треба відразу загорнутися в саван і повзти в бік кладовища, раз їх нічого хорошого не чекає?
Могла б і добрішою бути.
Ніна відчула легкий укол совісті. Як і зазвичай весь останній рік, що вона заводила подібні розмови.
Але з кожним разом ці уколи ставали все слабшими і слабшими, тому що…
— Я буду добрішою, коли нормально висплюся. А поки я після роботи і приготування вечері цілими ночами роблю за гроші курсові для людей, які не хочуть самі вчитися, а потім сплю по три-чотири години на добу, доброти ти від мене поки не дочекаєшся.
— Ну все, починається, — закотив очі Женя.
— Що починається, Жень? У тебе, між іншим, дочка росте. Їй, на секундочку, п’ять років. А це означає, що мінімум раз на сезон потрібен новий одяг, потрібні гроші на всілякі витратні матеріали в садок, та й логопед, на секундочку, оплату не добротою бере, а грошима.
І ці гроші чомусь в останні три роки цілком і повністю заробляю я, а ти сидиш, у вуса не дмеш.
— Я теж заробляю. Слухай, я ж не сварився з тобою, коли ти сиділа в декреті на моїй шиї три роки і, між іншим, копійки в дім не приносила.
— Не порівнюй декрет зі своєю ситуацією. Дитину ми хотіли обоє, ти сам наполіг на тому, щоб завести її зараз, поки ми обоє досить молоді.
І, між іншим, до трьох років дитини хтось повинен з нею сидіти вдома за законом.
Або наймати няню, або віддавати в приватні ясла, але це вийде ще дорожче, ніж просто утримувати дружину, яка сидить у декреті.
А ти зараз сидиш рівно, в той час як у нас кінці з кінцями ледве зводяться, і не робиш нічого, щоб ситуацію якось виправити.
— Як я її виправлю, поясни, ось як?
— Женю, ну я ж її якось виправляю. Другу роботу знайшла. Ти теж міг би або підшукувати місце краще, або навіть на вахту поїхати.
— Ага, чудова ідея. Давай, підірвемо моє здоров’я вахтами, щоб зовсім добре жити стало, — розлютився Женя.
— А моє здоров’я тобі не шкода? Або ти думаєш, що ось від такого режиму сну я здоровішою стаю? — розлютилася Ніна. — Загалом так, Женю, тобі останнє попередження.
Якщо через місяць не знайдеш спосіб викрутитися з цієї ситуації — я подаю на розлучення.
— Ось так просто, так? Залишиш дитину без батька через свою примху, — нахмурився Євген. — Що ж, кохана, я все зрозумів. А на обід даси?
– Он холодильник, он контейнер, бери картоплю і накладай. М’ясо не чіпай, це Варі на сьогодні і на завтра, – звично промовила Ніна.
– Ніно, я взагалі-то краще б у їдальні нормальної їжі поїв, – почав було Женя, але спіймав обурений погляд дружини.
І, зітхнувши, почав накладати картоплю в контейнер. Ніна зітхнула і повернулася до метушні з домашнім печивом.
Нехай грошей було і мало, але Варі все ж хотілося іноді давати щось смачне.
Добре ще, що у мами на дачі яблука цього року вродили — якраз непогане печиво з яблучною начинкою виходить і майже задарма…
Закінчивши з приготуванням, жінка пішла будити доньку, щоб відводити її в садок. Потім – сама на роботу.
Повернулася вона цього дня пізніше Євгена і перше, що помітила – порожню сковорідку в мийці. Ту саму сковорідку, яка залишалася з їжею для доні.
— Женю, що це таке? — напружено запитала Ніна.
Чоловік, який щойно увімкнув футбол по телевізору, повернувся до неї і знизав плечима.
— Про що ти, Ніно?
— Ти що, м’ясо зжер?
— А, ну так, картопля з м’ясцем — пісня, ти чудово готуєш…
— Я ж тобі сказала, що м’ясо — Варі на сьогодні і на завтра, ти… Ти… — найбільше хотілося вдарити зараз огидного чоловіка.
Взяти і відібрати їжу у рідної дочки, ким же треба бути, щоб таке… Але замість цього Ніна лише тихо прошепотіла.
— Та щоб ти подавився цим м’ясом, — після чого пішла готувати пісне пюре, щоб було чим нагодувати Варю вранці.
Наступного дня, прийнявши рішення, вона почала збирати речі чоловіка. Нехай йде, куди хоче.
Пощастило, що вони жили в дошлюбній квартирі Ніни. Раз не може поводитися по-людськи, раз не в змозі вести спосіб життя, відмінний від паразитичного — нехай йде на всі чотири сторони.
Вони з Варею самі впораються, без цього нахлібника.
Під ці думки Ніна дійшла до папки з документами чоловіка. І, відкривши її, почала перебирати їх просто заради того, щоб не віддати йому випадково разом з речами якісь свої папери.
Впала в око копія договору купівлі-продажу квартирки в сусідньому районі.
Сама не знаючи, чому, Ніна вирішила вивчити його більш уважно і зрозуміла, що в якості покупця виступає колега чоловіка, з якою той якось її навіть познайомив на одному із заходів.
Але навіщо чоловікові тримати у себе копію документів, за якими колега… Хіба що…
— Ах ти негідник, — прошепотіла Ніна і почала з подвоєною швидкістю скидати документи і речі в картату сумку.
Сумка чекала чоловіка на порозі. А ще на нього чекала чергова, цього разу остання, прочуханка, під час якої Ніна докопалася до правди.
Як виявилося, у Жені вже три роки була коханка — та сама колега.
Саме на неї чоловік витрачав не таку вже й маленьку зарплату, вносячи в сімейний бюджет жалюгідні крихти.
І для життя з нею він придбав ту саму квартирку, яку записав на чуже ім’я, щоб Ніна нічого не отримала при розлученні.
Так, розлучення в плани Жені теж входило, просто він готував ґрунт, щоб було, куди йти.
— Ось тільки не треба істерик, Ніно. Ти сама в усьому винна. Ніхто не витримав би жити з такою пилкою, як ти, — кинув наостанок Євген, після чого підхопив сумку з речами і пішов.
Уже наступного дня Ніна подала на розлучення і на аліменти.
З подивом дізналася потім, що суд присудив їй суму, яка дорівнювала тій, що вносив Женя в сімейний бюджет останні три роки.
Як то кажуть, ті ж гроші, мінус нахлібник, якого треба на ці гроші утримувати.
Вже через два місяці після розлучення Ніна зрозуміла, що жити їм з Варею стало тільки краще.
Ніхто не з’їдав їжу дочки, не вимагав грошей на обіди і, до того ж, не валявся на дивані перед телевізором, поки Ніна стояла другу зміну біля плити.
Та й їли вони з донькою менше, ніж Женя свого часу.
Подумати тільки, значна частина грошей йшла на годування цього ненажери, а вона й не помічала.
Все було добре доти, доки на порозі не з’явився Євген.
— Ніно, зніми з мене аліменти, будь ласка, — попросив він, спокійно поглядаючи на дружину.
— Це з якої радості? — уточнила Ніна.
— Мені доведеться брати іпотеку на квартиру. Яна мене кинула, як тільки я захотів з нею з’їхатися. Квартира за документами її, і я нічого не зміг довести, тільки гроші даремно на суд витратив. У мене зараз важкі часи…
— А у мене три роки були важкі часи. Твої проблеми, Женю. Придумай щось.
А аліменти нехай як нараховувалися, так і нараховуються, Варю на наступний рік до школи відправляти треба, а це і форма, і канцелярія, і всілякі навчальні зошити — суцільні витрати.
— Але… — почав Євген, але Ніна вже зачинила двері перед його обличчям.
Вона не була злопам’ятною, але зараз раділа, дізнавшись, що чоловік залишився з носом.
А ось не треба було копати їй яму, нехай тепер сам у ній сидить і думає, як вибиратися.
Історія на цьому не закінчилася.
Протягом двох років Євген раз на кілька місяців з’являвся на порозі Ніни і намагався тиснути на жалість.
То він хотів скасування аліментів або зниження їх суми, то запевняв Ніну в своїх не охололих почуттях і хотів почати все спочатку.
Ніну ці візити хоч і напружували, але що робити з колишнім чоловіком, вона не уявляла.
Тим більше, що Євген взявся підстерігати їх з дочкою на дитячому майданчику, намагаючись налагодити контакт вже з Варею.
Донька про батька через пів року вже майже забула, що не дивно, адже за весь час життя до неї той практично жодного разу не підходив. Але чоловік все ще на щось сподівався до одного випадку…
— Татку! — під час одного з візитів пролунав радісний дитячий крик.
Євген здригнувся, розкинув руки, чекаючи, що дочка, яка підросла, зараз стрибне йому в обійми, але замість цього Варя кинулася з радісним криком до чоловіка, який підійшов з дитячим велосипедом в руках.
— Привіт, маленька. Тримай, полагодив, як і обіцяв, — той поставив перед Варею велосипед, а потім підхопив дитину на руки.
Та радісно заверещала і почала щось розповідати чоловікові.
— Хто це? — запитав Женя приглушеним голосом.
— Максим. Мій майбутній чоловік.
— І Варя називає його татом?
— А чому ні? Багато дітей називають вітчимів татами. Макс не проти, та й я не заперечую.
— Я заперечую. У неї є батько, і цей батько — я!
— Ну, Варя так не вважає. Та й мені більш підходящою батьківською фігурою здається чоловік, який пригощає дитину смачненьким і лагодить їй речі, а не той, хто об’їдав рідну п’ятирічну дочку, та ще й гроші в неї крав, щоб коханій купити квартиру.
— Знову ти про це… Скільки часу минуло, а ти все пригадуєш, — буркнув Євген.
— І буду пригадувати. І Варі, коли виросте, в подробицях все розповім. Щоб не встряла по дурості, як я, у стосунки з таким ось Женею. Все, давай, іди, куди йшов. З аліментами нічого не вийде, знову повторюся — я проти Варіних інтересів діяти не буду.
Зробив дитину — плати тепер до повноліття, татусь.
Євген щось зі злобою пробурмотів, але підкорився.
Далеко не пішов – стояв на відстані і довго-довго спостерігав за щасливою родиною.
Кожен раз здригаючись, чуючи радісне дитяче «тато», адресоване не йому.
На душі у нього було погано.
Та він це повною мірою заслужив!
