Після розлучення Вероніка з гарячої голови видалила номер колишнього чоловіка з телефону, не бажаючи його більше бачити і чути.
Але Альберт і не прагнув до спілкування, жодного разу за три роки не подзвонив і навіть донькою не поцікавився.
Однак аліменти за рішенням суду надходили від нього регулярно. Хоч і були вони сміховинні, але ці чотири тисячі капали на банківську картку рівно за тиждень до зарплати.
Якраз коли в гаманці і в холодильнику у Вероніки майже нічого вже не залишалося.
Отримавши їх, щаслива Ніка мчала в магазин, купувала продукти, і вони з п’ятирічною донькою Сонечкою спокійно доживали до зарплати.
Сьогодні вона теж весь день поглядала на телефон, чекаючи повідомлення про зарахування аліментів. Але вже підходив до кінця робочий день, а грошей все не було.
– Дзвінка чекаєш? – запитала колега Яна. – Ти просто гіпнотизуєш телефон.
– Аліменти. Чомусь немає досі. Не знаю, як дотягнути до зарплати.
– Можу позичити, якщо потрібно.
– Будь ласка, дуже доречно, – зраділа Вероніка, – як отримаємо зарплатню, відразу віддам. Хоча б тисячу, а то молока навіть Соні купити нема на що. Так сподівалася на ці аліменти!
– Зараз скину, – взяла телефон Яна.
Але в цей момент Вероніці прийшло повідомлення.
– Не зрозуміла… – здивувалася вона, дивлячись на екран, – Що це за сума?
– Я ще не відправила.
– Та тут… Бачу, що від колишнього, але багато якось.
– І скільки?
– Майже десять.
– Насмішила. Багато! Із теперішніми цінами це пару разів в магазин сходити.
– А раптом помилка? Як би повернути потім не зажадав. Витрачу, а після…
Телефонний дзвінок перервав її роздуми.
– Ало…
– Привіт.
– Альберт?
– Гроші прийшли?
– Так, але…
– Я роботу змінив, зарплата пристойна. І аліменти тепер з мене пристойні списують.
– Дякую, не очікувала, чесне слово.
– Ну, я не заради подяки дзвоню, – холодно перервав її Альберт. – Я хочу знати, на що підуть мої гроші.
– Як на що? На харчування, на твою дочку. То одяг, то взуття купити ттреба.Вона ж росте. На дитину багато витрат.
– Я вимагаю детального звіту. З чеками. І раніше хотів, але там ну добре, не став морочитися. А зараз…
– Ти думаєш, це дуже великі гроші? Думаєш, я на себе їх витрачу, чи що?
– Вони мені не з неба падають. Для мене так, великі. І наслухався я тут, як жінки на аліментах сидять, розважаються, а чоловіки працюють.
– Ти серйозно зараз, чи жартуєш? Я взагалі-то, теж працюю. І отримую непогано. Якби не іпотека, яку мені тепер одній доводиться платити…
– Я тобі квартиру залишив, а ти ще незадоволена.
– Ти мені борги і кредити залишив. Не знаю, коли і розплачуся. Якби мені мама не допомагала, не знаю, як би ми жили. Звіту він захотів!
– Коротше, я все сказав. Вимагаю звіт за кожен місяць, куди витрачені мої гроші.
Якщо вже мене обдирають, як липку, то я повинен бути впевнений, що ці гроші йдуть на мою дочку, а не на твоїх чоловіків і твої гульки. Загалом, через місяць чекаю звіт.
– Який же ти…
Але Альберт вже відключився.
Вероніка з огидою подивилася на телефон, борючись із бажанням кинути його куди подалі.
– Ні, ти це чула? – підняла вона очі на Яну. – Звіт з чеками! Та я майже весь одяг і взуття доньці купую з рук, бо нове нам не потягнути. Які чеки? Він що, знущається?
– Так купуй в магазині, і відправляй йому його довбані звіти.
– Нещодавно зимовий комбінезон купила з рук для Соні за сімсот гривень, у відмінному стані. А в магазині такий тисяч п’ять коштує. Чи сім!
А вона так росте, що серед зими він їй вже може бути малий. Наступного року точно не влізе.
– Чого ти переживаєш? Все одно витрачаєш на дочку більше десяти. Ну і відправляй звіти, нехай подавиться. А взагалі, тобі треба вийти заміж. Важко одній з дитиною, та ще й з іпотекою.
– Краще одній, ніж з таким гадом. Краще звіти відправлятиму. Знала, що він негідник, але не думала, що настільки. І як мене доля підставила, з таким зв’язатися?
Через місяць Вероніка відправила Альберту звіт:
“Іпотека – 10 тисяч (у Соні половина квартири, значить, її частина – 5).
Квартплата – 4 тисячі (за Соню – 2).
Плата за садок – 1400.
Плата за гурток танців – 1000.
Проїзд до садка і назад – 300.
Зимові чобітки – 1200.
Зимова шапка-шолом – 500.
Теплий светр – 700.
Колготки – 150*3.
Сукня в садочок – 400.
Краплі в ніс – 130.
На харчування ми витратили близько 8000 гривень.
А ще – фарби, пензлики, пластилін, альбоми для малювання, кольоровий картон, дитячий шампунь…”
– Що ти мені голову морочиш? – одразу ж подзвонив він. – Яка іпотека і квартплата? Дитина це не платить. І скільки вона там води витратила?
І у дитини проїзд безкоштовний. А в гурток ходити зовсім не обов’язково. На харчування занадто багато для двох. Їжте поменше.
– Та що ти? Думаєш, вона на вулиці живе, під кущиком? І я її не купаю, і посуд для неї не мию, і не перу її речі? І ти хочеш, щоб вона одна в п’ять років в садок їздила?
І гуртки не потрібні? Може і школа їй не потрібна буде? Там знаєш, які витрати підуть? На форму, ранець, письмовий стіл, комп’ютер, підручники, зошити…
Може, взагалі з дому її не випускати, тоді і на одязі, дивись, заощадити можна? А ти знаєш, скільки коштує, наприклад, сир, сметана, риба, м’ясо, яблука і т. д.? Давно в магазині був?
– Хоч добре, в цьому місяці закупила все зимове, в наступному вже витрат таких великих не буде.
– Ти так думаєш? – розсміялася Вероніка. – Наступного місяця потрібно купити до новорічного свята білі туфельки 1000, білі колготки 150, і ошатне плаття – найдешевше коштує 1000, гарне – близько 3000 і вище.
Дитячий квиток в ляльковий театр на новорічну виставу – 300. Нам на двох потрібно два. Ще потрібні будуть валянки з калошами на сильні морози – 800. Вітаміни виписав лікар на 900.
Подарунок до нового року потрібно купити. Соня просить ляльку – майже 1000, це найдешевша з пристойних, дивись на сайті. І на святковий стіл смаколиків дитині треба. Не переживай, всі чеки тобі відправлю.
– Зовсім не обов’язково так витрачатися на Новий рік. Можна скромніше, в звичайній чистій сукні сходити. І туфлі звичайні взути. І без театру вона обійшлася б. Вітаміни дешеві є. А вже лялька за такі гроші, це взагалі…
– Звичайно, всі діти прийдуть ошатні, а Соня в стороні стоятиме, як Попелюшка. Всі подарунки отримають, а вона ні. Всі в театр підуть, а їй не можна, у неї тато – Альберт.
Вероніка так розлютилася, що готова була побити колишнього чоловіка, якби він опинився поруч.
– Ти чого домагаєшся? Хочеш мене довести, щоб я від аліментів відмовилася? Не дочекаєшся. Скажи, ти її зовсім не любиш? Ти з нею теж розлучився?
– Люблю, звичайно. Тому і хочу, щоб мої гроші їй дісталися.
– Перечитай ще раз мій звіт. Твої гроші покривають лише невелику частину потреб Соні.
– Та годі, мені ніколи займатися такими дурницями. Багато роботи.
– Ще надсилати звіти, чи як?
– Який сенс? Тебе ж не переговорити. Тільки даремно мій час забираєш.
– Про що сперечатися? Просто зайди в магазин і подивися ціни.
– Ну ти все-таки намагайся економити, чи що…
– І так суцільна економія. Велосипед не купую, іграшки по мінімуму, колготки штопаю, фруктів побільше треба б. Та багато чого ще…
– Гаразд, гаразд, зрозумів уже. А що, нікого не знайшла? Як одній? Важко ж.
– Який турботливий, треба ж! Краще вже одна. А то раптом такий самий скнара трапиться, замучуся звіти для вас складати.
– Не всі ж такі.
– Сподіваюся, – засміялася Вероніка.
Через рік аліменти знову зменшилися до мінімуму.
Але Вероніку це вже мало хвилювало. Вона вийшла заміж за дуже приємну людину, з якою познайомилася в інтернеті.
І тепер, щаслива і весела, згадувала колишнього чоловіка, тільки як прикре непорозуміння, яке сталося в її житті.
