— На новорічні свята вона до мене її не відпустила. Навряд чи відпустить і весняні канікули, – скаржиться приятельці Тетяна Семенівна. – Про літо і загадувати не хочу.
— А чому ж так? Внучка вже велика у тебе? Так, Люда з твоїм сином розлучилася, але ви з нею завжди стосунки підтримували? Ти ж бабуся, була, нею і і залишишся. І ти, на мою думку, завжди підтримувала навіть матеріально Мирославу, і на канікули дівчинка навіть самостійно приїжджала останні роки.
— Все так. І внучці вже 16 років, і приїжджати вона може сама до мене, і матеріально я намагалася їй допомогти завжди. То на телефон грошей кину, то до іменин дам кошти на новий ґаджет чи щось з одягу. І приїхати Мирослава може сама, що тут їхати потягом три-чотири години. Але Людмила тепер доньку до мене не відпускає, вона їй тепер завжди під рукою потрібна. Адже, у моєї невістки колишньої, зʼявилася друга дитина.
— Заміж вийшла?
— Ні, без «заміжня». За яким чортом їй це немовля знадобилося – не знаю. Але йому вже рік, а Міра тепер у матері у няньках. Злюсь, ти собі не уявляєш як, – відповідає Тетяна Семенівна.
Людмилі 42 роки, вона – колишня невістка Тетяни Семенівни. Син розійшовся з Людмилою 10 років тому, навіть трохи більше.
Причину розладу в першій родині сина жінка не знає, не спостерігала особисто за їх життям, оскільки Тетяна Семенівна живе в Києві, а син із невісткою та онукою жили у Черкасах, де Людмила має двокімнатну спадкову квартиру.
Батьків невістки рано не стало, житло їй дісталося, а у Мирослави Тетяна Семенівна – єдина бабуся. Син із першою дружиною розходився погано, було багато взаємних образ та претензій.
Спочатку Людмила і про колишню свекруху не хотіла нічого чути, але Тетяна Семенівна старалася, налагоджувала стосунки.
Поступово ці стосунки стали обох цілком влаштовувати. Поки Мирослава була маленькою, Тетяна Семенівна сама їздила до Черкас і назад, щоби привезти на канікули онучку, а потім відвезти її матері.
Рази по три чи по два на рік їздила. Власним коштом, зрозуміло. І з Людмили грошей на витрати ніколи не брала: якщо їде Мирослава на все літо до бабусі, то й живе за рахунок бабусі.
Дозволити собі таке Тетяна Семенівна цілком може: раніше працювала, непоганий дохід мала, а зараз вона з’їхала за місто в колишню батьківську хату, давно перетворену на комфортабельну дачу. Міську квартиру здає, вона приносить гарний дохід.
Син жінки давно одружився з другим шлюбом, у нього з новою дружиною іпотека і двоє дітей. Він платить на Мирославу аліменти, бачиться з дівчинкою, коли вона приїжджає.
Людмила також ніколи не заперечувала раніше проти візитів доньки до Києва. З 14-ти років Мирослава навіть одна їздила, мати передавала її провіднику в Черкасах, бабуся чи батько зустрічали на вокзалі у столиці.
Дівчинці у бабусі дуже подобалося: на дачі природа. Коли жили у міській квартирі, вибиралися до театру, кудись погуляти. Тетяна Семенівна і про спадщину заздалегідь уже розпорядилася: написано заповіт. Синові – дача, а трьом онукам – квартира в місті. Продадуть і буде у кожного пристойна сума на руках.
— Дача за 20 кілометрів від Києва, – пояснює Тетяна Семенівна. – Я навіть думала, що Міра зможе вступити на навчання після школи тут, їздитиме електричкою і житиме зі мною. Багато студентів їздять. Але тепер думаю, що навряд Люда дочку відпустить від себе. Мирослава в 10-му класі зараз, але й через півтора роки син невістки буде ще маленьким, а послуги няньки дорогі.
Коли Мирослава розповіла бабусі про те, що мама чекає на дитину, Тетяна Семенівна, що називається, втратила дар мовлення. Уточнила про наявність вітчима у онуки, виявилося, що вітчима й близько немає, а Люда вирішила завести другу дитину «для себе».
— У 41 рік, без чоловіка, маючи доньку вже дівчину, навіщо? Не розумію! – хапається Тетяна Семенівна за голову. – Гаразд би вона заміж вийшла чи просто з чоловіком жила, але одна, в її роки, без підтримки? Яка тільки дурість!
—Ну так. Зараз, звісно, і пізніше дітьми обзаводяться. Але здебільшого або зірки, у яких все є, або заможні бізнесмени, які ні про що не думають. А тут кому , для кого? Собі? А жити на що?
«На що жити» і стало головною причиною, через яку Мирославу тепер не відпускають до бабусі в столицю.
Як зрозуміла Тетяна Семенівна, Людмила залишила дитину, знаючи, що коханець не підтримуватиме її та малюка навіть під час декретної відпустки.
— А він одружений, чи що, – каже літня жінка. – Я навіть думаю, що Люда його і до відома могла не поставити. Це цілком у її характері.
— Ну от як так? А про доньку вона подумала? 860 гривень їй платитиме держава, а на що житиме старша донька, і на що немовля утримувати? На аліменти твого сина? О, великі гроші!
Доросла ж дівчина вже, їй і одягатися треба, і вступ до інституту не за горами. А скільки зараз всього треба на дитину! Навіть якщо щось віддадуть задарма знайомі чи подруги, все одно витрати значущі. На памперси тільки потрібно силу силенну коштів.
Тетяна Семенівна згодна, навіть якщо Людмила отримуватиме виплати та пільги як самотня мати, все одно це дуже скромні доходи. На двох дорослих (Мирослава вже практично доросла) і на одну дитину, що росте – ніяк не вистачить. Добре ще, що Міра вчиться успішно, принаймні репетиторів у дівчинки немає.
Втім, Людмила проблему з прибутком вирішує. Зручним для неї способом. Як? Дуже просто. Мирослава зі школи повертається і заступає на чергування з братом. І у вихідні, і в канікули. А Людмила знайшла собі підробіток.
— З обіду по буднях вона торгує косметикою в якомусь кіоску, – каже Тетяна Семенівна. – У вихідні прибирає багаті квартири.
Я не заперечую, молодець. Намагається піднятися. Але якою ціною, за чий рахунок? За рахунок старшої доньки? А Міра просила матір про брата, якщо на те пішло? Я розумію, крім старшої дочки моїй колишній невістці нікому допомогти, але треба було думати, коли з чоловіками гуляла.
— Ой, жах який! Здуру залишила дитину і на доньку (розповідь спеціально для сайту Цей День) старшу повісила її. Мирослава має про брата піклуватися замість того, щоб жити своє життя, вчитися, зустрічатися з друзями, відпочивати, нарешті? Навіть до бабусі з’їздити нема можливості. Це взагалі не діло. Потрібно щось вирішувати.
Мирославі таке становище теж, звісно, не подобається. З матір’ю в них зараз спалахують скандали. Але куди вона поки що піде? У неї навчання, та й Людмила на дівчисько тисне: я тебе годую і навчаю одна, а ти мені допомагати відмовляєшся?
— А на що ми житимемо, якщо ти до бабці поїдеш, – кричить Людмила на старшу дочку. – На аліменти твого татуся? Ти повинна бути мені вдячна, а ти…
Не твоя справа, навіщо мені ще одна дитина, не доросла ти ще, щоб засуджувати і обговорювати мене. Я гарую як кінь, підробляю, щоб тебе годувати, а ти зобов’язана мені допомагати. У тебе мають бути по дому обов’язки.
— Звичайно, сперечатися Мирославі з матір’ю теж не може на рівних, вона від неї залежна, але Люда тисне і тисне. Тож ось такі у нас справи. Переїхати до мене? Люда не відпустить. У сина – своя родина. Та й не поїде нікуди внучка. По совісті вона у нас живе. Такою виховали. Страждатиме через те, що матусі на старості років захотілося мати в будинку нові «рожеві п’ятки». Я вже й за вступ онуки до вишу переживаю, – страждає бабуся.
Як вирішити цю ситуацію, поки що незрозуміло…
