Квартирне питання не зіпсувало стосунки в родині Марійки, хоча й дало про себе знати вельми відчутно.
Вона з батьками та молодшим братиком Олегом жила у двокімнатній квартирі, і їм з кожним роком ставало все менш комфортно.
Олегові виповнилося десять, Марійці — дев’ятнадцять. Стосунки в родині у них були доволі теплі, якщо й сварилися іноді, то швидко відходили, ніхто не вимагав неможливого.
Дорослі розуміли, що з їхніми доходами та витратами кредит на житло їм не потягнути.
Брат із сестрою вже не могли жити в одній кімнаті — ні переодягнутися, ні запросити когось у гості, ні просто усамітнитися.
І якщо в Олега інтереси були ще дитячі, то Марійці хотілося спілкування не лише з подругами, а й з молодими людьми.
Виселяти когось на диван у доволі просторій кухні теж варіант так собі — дівчина навчалася в медичному коледжі й частенько користувалася кухнею як кабінетом для вечірніх та нічних занять.
Але спати йшла в “дитячу”, як за звичкою називали їхню з братом кімнату.
Батько вставав на роботу раніше за всіх, і йому потрібно було снідати, коли діти додивлялися треті сни.
Але була в родині ще одна родичка, бабуся Зоя, яка жила у своїй маленькій квартирці у старому фонді, розділеній на дві крихітні кімнатки, хоча й з вікнами.
Це розділення залишилося з часів, коли був живий дід, з яким вони ужитися в одній кімнаті не могли: він любив нічні посиденьки біля телевізора, а потім голосно хропів.
Бабуся ж лягала і вставала рано, тому й зробили таке перепланування.
В останні роки бабуся почала різко здавати: загострилися всілякі старечі болячки, стало підніматися тиск, і взагалі, 84 роки — це вже не жарти.
Почали думати і гадати, що тепер робити.
Бабусю забирати до себе потрібно однозначно, але куди? І так тісно!
Мама запропонувала поміняти обидві квартири на велику трикімнатну, але тато заперечив у тому плані, що зараз це, звісно, добре, але Марійка вже дівчина на виданні.
І який вже чоловік їй трапиться, хтозна: раптом молоді не захочуть жити з батьками, і доведеться знову розмінюватися, адже не факт, що його батьки зможуть забезпечити молодих житлом.
Та й знову ж таки, хтозна, як складуться стосунки, не можна не мати свого кутка!
Після довгих обговорень дійшли рішення: бабусина квартира переоформлюється на Марійку, вона вселяється у другу кімнату — і у неї з’являється свій куток і для сну, і для занять.
А бабусі забезпечується кваліфікований догляд не просто онуки, а майбутньої медсестри.
Потім ця квартира так і відійде Марійці, а Олег поки прекрасно житиме з батьками, і потім отримає їхню квартиру у свою власність.
На тому й вирішили. Це й справді був оптимальний варіант.
Бабуся з онукою завжди ладнали, характери в обох були спокійні, добродушні, до лайки та сварок незвичні.
Баба Зоя, хоч і насилу, але ходила по квартирі, звичайну їжу готувала Марійка, а бабуся зрідка, з її допомогою, пекла свої фірмові пиріжки.
Так минуло два роки.
На жаль, бабуся потихеньку згасала, все більше сиділа у великому, затишному кріслі, яке купила їй онука за допомогою батьків — у ліжко лягала тільки ввечері, спати.
Пекти пиріжки за фірмовим рецептом навчила Марійку, і та справлялася з цією справою не гірше за бабусю.
Онука намагалася знаходити час посидіти з улюбленою бабусею за чаєм з пирогами або цукерками, поговорити-послухати, обговорити якісь проблеми.
Але така можливість випадала їй не часто: дівчина закінчила коледж і влаштувалася на роботу в лікарню, а ця робота далеко не легка, часто виснажує всі фізичні та душевні сили.
Коли вона приходила додому після чергування, їй хотілося тільки одного: впасти на ліжко і просто поспати.
Але бабуся вимагала повсякденного догляду, навіть якщо не сидіти з нею за чаєм.
Зробивши всі потрібні процедури, Марійка йшла до себе хоча б на півгодини подрімати-відпочити, потім на неї чекали повсякденні турботи про себе: готування, прання, прибирання, і тільки після цього — блаженний сон перед новими трудовими подвигами.
У цей час у житті Марійки сталася дуже важлива подія: вона зустріла Андрія — молодого інтерна, який проходив практику в їхній лікарні.
Молоді люди якось відразу знайшли спільну мову, підтримували один одного, і, хоча у них толком не було повноцінних побачень (пару раз сходили в кіно і недорогу кав’ярню), незабаром вони вже не могли жити один без одного.
Андрій весь час намагався піднести дівчині то шоколадку, то скромний букетик, то ще якийсь милий дріб’язок, а Марійка годувала молодого лікаря своїми пиріжками за бабусиною технологією, і збентежено відмахувалася від захоплених компліментів її кулінарним талантам:
“Ні, це бабусині пиріжки, її рецепт, я тільки біля плити стояла!”
Андрій жив у службовій кімнаті казенного гуртожитку, харчувався в їдальні, а в лікарні заварював локшину швидкого приготування з сосисками.
Він приїхав з далеку, і рідні в місті у нього не було.
Пироги пирогами, але гаряча їжа для молодого організму незамінна, і Марійка стала тягати на роботу більш місткі контейнери з обідом на двох.
А Андрій, зметикувавши, що не можна повністю харчуватися за рахунок дівчини, став купувати і приносити їй продукти.
Дуже скоро їхні дружні стосунки перейшли зовсім в іншу площину, і Андрій був представлений Марійчиним батькам, вже як офіційний наречений.
Молодий лікар був прийнятий ними вельми прихильно: хороша професія, відсутність шкідливих звичок і явна взаємна симпатія з їхньою дочкою.
Жити стануть поки в квартирі Марійки та її бабусі, а там видно буде.
Настав час знайомити нареченого з бабою Зоєю, чого дівчина трохи побоювалася.
Заочно її улюблена бабуся і настільки ж улюблений майбутній чоловік були знайомі, але як прийме немічна хвора старенька нового члена сім’ї — молодого, напевно, галасливого чоловіка зі своїми звичками та порядками?
Як молодий хлопець прийме стару, майже нерухому хвору жінку, у вигляді неодмінної частини їхнього з юною дружиною побуту?
На найближчий вихідний призначили зустріч.
Весь тиждень до цього Андрій зводив наречену питаннями про те, що любить бабуся, що категорично не переносить.
Але готувався до зустрічі явно з піднесеним настроєм, без тіні невдоволення.
У призначений час він подзвонив у двері їхньої квартири, і Марійка навіть не відразу його впізнала: Андрій був у відмінному сірому костюмі та блакитній сорочці, при краватці.
В одній руці він тримав букет кремових хризантем, в іншій торт “Пташине молоко” — все, як розповідала йому кохана про смаки бабусі Зої.
На величезне полегшення Марійки і чималу (розповідь спеціально для сайту – цей день) радість, жодного неприйняття рідні люди один до одного явно не виказували.
Андрій дуже запопадливо доглядав за бабою Зоєю, відрізаючи шматочки тортика і підливаючи свіжий чай, розповідав кумедні історії з лікарської практики — не тільки своєї, а й знайомих професорів, у яких проходив навчання.
Старенька також не залишалася в боргу, весело згадуючи молодість, і кращала на очах, скидаючи важкість прожитих років і свої хвороби буквально на очах.
Марійка навіть відчула легкий укол ревнощів — до неї бабуся ставилася з любов’ю, але це була любов бабусі до онуки, а тут явно була присутня, як зараз кажуть, хімія.
Баба Зоя з Андрієм зовсім забули про Марійку і спілкувалися між собою немов давні, близькі родичі.
Потім, коли кохана запитала у нього, як він так добре прийняв її родичку, Андрій, ніяковіючи, зізнався, що у нього ніколи не було бабусі, вони обидві пішли з життя ще до його народження, він дуже страждав від цього.
І завжди в його мріях бабуся була саме такою, як Зоя Андріївна.
А та, своєю чергою, зізналася, що Андрійко нагадав їй, як вона висловилася, “одного молодого чоловіка”, з яким була знайома дуже давно…
Незабаром молоді справили не шикарне, але дуже (розповідь спеціально для сайту – цей день) душевне весілля, головним сюрпризом якого був приїзд до залу урочистостей “нашої спільної бабусі”, як представив її гостям Андрій.
Він, виявляється, домовився в лікарні щодо спеціальної машини, куди помістили особливе пересувне крісло, куди посадили бабусю і урочисто вкотили в зал!
Марійка з найнятою доглядальницею одягли бабусю в красиве плаття, зробили легкий макіяж, і вона провела на урочистості майже годину, сяючи трохи збентеженою, радісною посмішкою, промовляючи тихим голосом тости, обіймаючи і цілуючи зі сльозами радості на очах своїх обожнюваних онуків.
Втомлену і непомірно щасливу, її відвезли на тій же машині додому, дали потрібні ліки і уклали відпочивати.
Всі ці події немов додали їй життєвих сил, і вона прожила ще три роки в любові та турботі, дочекалася появи на світ правнука Льоні, якого попросила назвати саме так.
Марійка здогадувалася, що так звали того самого молодого чоловіка з її минулого, але нікому про свої здогадки не говорила.
У галереї у кожного з молодят закріплена фотографія їхньої родини разом з маленьким синочком і старенькою бабусею.
Коли їх запитують, чия це бабуся, вони незмінно відповідають:
“Наша спільна!”
Ось так буває! 
