– Але ж мені всього 49… — Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? — з надією запитала вона.
– За умови належного лікування та проходження певних процедур можна відтягнути термін. Скажімо, ще на рік або півтора.
Арсеній Юрійович постукав по столу кінчиком олівця, яким до цього робив якісь позначки в картці Маргарити.
За довгу кар’єру він звик і до шоку, і до сліз, і до істерик, і навіть до звинувачень. Реакція у всіх пацієнтів на діагноз та швидку ймовірність відходу була різною.
– Я подумаю, – тільки й відповіла жінка і вийшла.
До недавнього часу Маргарита особливих проблем зі здоров’ям не мала. Навіть застудою рідко хворіла.
Пару місяців тому, помітивши, що з організмом коїться щось недобре, Маргарита звернулася до лікарні.
Пухлина, на думку лікарів, була неоперабельною. Шість-вісім місяців – пророкував пацієнтці Арсеній Юрійович.
Маргарита не розплакалася і не звинувачувала нікого в тому, що хворобу не помітили вчасно.
Вона уявила, як це мало, 6-8 місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.
– Чудовий сьогодні день!
Голос відвернув Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавочку і, замислившись, не помітила, як поруч присів старий.
Він сидів, спершись руками на палицю, намагаючись дуже рівно тримати спину, і, примружившись, дивився на сонце.
– Вибачте, якщо відволік вас. – сказав старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.
– Дрібниці. – Маргарита постаралася посміхнутися. – Погода, справді, чудова.
– У моєму віці я радію й дощовим дням. Але за ось такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечою примхою, але хочеться, знаєте, щоб останній мій прожитий день був теплим і яскравим.
– Ви так спокійно говорите про останній день. – здивувалася Маргарита.
– Мені 94, – розсміявся старий. – Та й до того ж, від цього ніхто не застрахований. І хто знає, в якому віці стара з косою прийде за тобою?
До цього треба бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це занадто пізно. Інакше б не відкладав багатьох речей на потім. Адже, хто знає, потім може й не настати.
Ось ви, наприклад, що б зробили, якби точно знали, що вас не стане завтра? Хоча, вибачте, мене, старого, що лізу зі своїми дурними думками.
Поговорити рішуче ні з ким. Мої сусіди по палаті – страшні зануди, цілими днями тільки скаржаться і зітхають. А чи є сенс витрачати на це час?
За основним корпусом знаходиться хоспіс. Там ми й мешкаємо. І абсолютно ясно, що раз вже ми туди потрапили, то вихід буде тільки один.
Цій лавці й парку я б віддав перевагу круїзному лайнеру. Остання подорож! – і старий розсміявся. – Ви запитаєте, чому ж я все ще тут?
Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартира вже давно переписана на онука, і навіть пенсію вони тепер отримують за мене.
Але я не ображаюся. Молоді. Напевно, вони вважають, що їм це потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім вас заговорив, – схаменувся старий.
– Ні, ні, це нічого. – Маргарита уважно слухала.
Між бровами у неї залягла глибока зморшка. Адже все життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це.
Свою роботу вона не любила, але там добре платили. Спочатку потрібно було виплачувати іпотеку. Потім допомагати дочці з зятем. Через це й трималася.
Чоловіка Маргарита теж давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно.
Маргарита плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна.
Вона ж не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи прихиливши коліно…
Адже Маргарита вважала себе хорошою дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє і компот, ніколи ніяких істерик.
Маргарита любила дочку, з самого народження намагалася дати їй усе найкраще, що могла. Балувала. І навіть обмежувала себе в чомусь.
А тепер дочка дзвонила лише тоді, коли потрібно було посидіти з онуком або поскаржитися, що чоловікові вкотре не виплатили премію.
А незабаром зима/весна/літо/неважливо, а придатного взуття/куртки/пальто тощо у дочки/зятя/онука/або всіх разом узятих немає.
І Маргарита розуміла ситуацію, співчувала і переказувала гроші, відкладаючи покупку нового взуття/куртки/пальто тощо для себе.
Крім цього, Маргарита потай від усіх відкладала гроші, як то кажуть, на чорний день, пам’ятаючи суворі дев’яності.
– Я подаю на розлучення, – здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку.
Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі тут було б добре, звично, – посміхнулася Маргарита, оглядаючи кімнату.
– Куди? – Перше, що запитав чоловік, перетравлюючи новину.
– Подорожувати. – Просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай пару днів, а я поки що у Люби на дачі поживу, – продовжувала вона, дістаючи валізу.
– Нічого не розумію. – Сказав чоловік, який дійсно нічого не розумів.
– Треба було зробити це раніше. Ми ще обоє встигнемо побути щасливими. – відповіла Маргарита, стоячи вже у дверях.
На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження зарплати з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання.
Зняла всі заощадження і сіла вибирати путівки.
– Мамо, ти Кирила сьогодні забереш? Ми трохи втомилися, хочемо ввечері в ресторан сходити, – зателефонувала дочка того ж дня.
– Ні. – коротко відповіла Маргарита.
– Еммм, чому? – Дочка не звикла чути такі відповіді від матері.
– У мене свої справи.
– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти, – жалісливим голосом почала дочка.
– Найміть няню.
– Мамо, ну це ж дорого. – Обурилася дочка.
– На ресторан гроші є, і на няню знайдете. — Маргарита була непохитна.
Пробурчавши щось, дочка кинула слухавку. Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.
На дачі у подруги було спокійно й затишно. Осінь була сухою й теплою. Вечірнє повітря було просякнуте ароматами квітів і яблук.
Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала.
Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо поводиться зараз ось так із рідними.
Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І казала собі, що все своє життя вона жила для когось.
Залишилося небагато… Хіба вона не може, нарешті, пожити для себе? У підсумку Маргарита вирішила, що все робить правильно, і посміхнулася сама собі.
Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від подиву і для галочки.
Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно вичерпали себе, і стояла на своєму.
Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом пари місяців. Жінка була задоволена.
Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря. Бажаючих насолодитися осіннім сезоном було багато.
Маргарита спостерігала за тими, хто прогулювався і так само сидів у кафе сім’ями, парочками, і заради розваги вигадувала історії їхнього життя.
– Добрий вечір. Вибачте, у вас є вільне місце? – до столика підійшов чоловік.
– Будь ласка, сідайте. – Маргарита не заперечувала.
– У такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. Судячи з усього, так вирішили сьогодні всі навколо. Вільних столиків зовсім немає, – розсміявся, виправдовуючись, чоловік.
– І вони мають рацію. Маргарита. – Представилася жінка співрозмовнику.
Раніше вона б посоромилась знайомитись так просто. А зараз вирішила, що вечір, справді, гарний, чому б не розбавити самотність спілкуванням.
– Георгій. – Відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшу частину прекрасних вечорів я пропустив.
Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не йдуть в голову, і я вийшов на свіже повітря, – додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч з Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.
– Цікаво. Про що ж ви пишете? – запитала Маргарита.
– Історії про людей для людей. – чоловік розвів руками.
– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю парочку? – Маргарита вказала на молодих людей, які шепотілися про щось за сусіднім столиком.
Вони ніжно трималися за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися один одному в очі.
– Знаєте, про що вони шепочуться?…
І Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому вигадала про цю пару.
Молодий чоловік у цій історії став художником-початківцем, без грошей, а дівчина — дочкою олігарха, який, звичайно, був проти їхніх стосунків.
Але закоханих це не зупинило. Кинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим. Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя.
Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з запалом переконує його, що все вийде.
А він клянеться, що заради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто намалював справжнє обличчя диявола.
– Ви знайомі? – зацікавився Георгій, поглядаючи на пару.
– Ні. – посміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю сказала. – Це все я щойно вигадала. Як вважаєте, з мене вийшов би письменник?
– Сюжет загалом банальний, але актуальний у всі часи. Ось якби герой, і справді, намалював диявола, спустившись у пекло, прославився, а потім збожеволів, було б інтригуюче. – Георгій включився в гру. – А що ви думаєте про ту компанію?
Він вказав поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво базікали, четверта ж, жінка, з відсутнім поглядом дивилася на море.
– Ну тут же все ясно… — Маргарита хитро примружившись, почала вигадувати нову історію.
***
– Рито, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, оповитий ліанами дикого винограду. – Сад трохи занедбаний, але загалом непогано. Як думаєш?
– Тут мило. – Погодилася Маргарита, але Георгій вловив у її голосі смуток.
– Що не так? – Він обійняв Маргариту за плечі.
– Все так, все так. Вибач, я просто втомилася. – Маргарита постаралася посміхнутися.
Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував.
Маргарита відчувала взаємне почуття, і це теж її лякало.
Але насамперед її лякала хвороба, час, що просочувався крізь пальці, і те, що Георгію вона нічого не розповіла.
Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.
– Мені писати можна хоч де, а ти залишишся моєю музою. – Він уже уявляв, як щасливо вони житимуть у затишному будиночку з видом на море.
– Чудова ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені гарбузові пироги.
Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи страшні думки.
«Нехай буде, як буде. Нічого не розповідатиму», — вирішила вона.
Вони переїхали до будинку і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега.
Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила придумати собі заняття.
І пішла волонтером до благодійного фонду. Їй подобалося допомагати людям.
Так минув ще місяць, потім другий. Маргарита все чекала, що їй ось-ось стане гірше, з’явиться слабкість або біль, але вона, навпаки, почувалася чудово.
Жінка регулярно дзвонила дочці. Та спочатку поставилася до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім пом’якшала.
І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.
Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і повідомив між іншим, що вирішив одружитися вдруге.
Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це так і було.
– Маргарита Василівна? Це Арсеній Юрійович, – розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
– Слухаю. – З хвилюванням відповіла Маргарита.
– Маргарита Василівна, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. То були не ваші аналізи.
– Що ж тоді зі мною було? Адже я дійсно почувалася погано. – Збентежено запитала Маргарита.
– Нічого. Так буває, просто втома, нерви та інше. Мені дуже шкода, вибачте ще раз! – збентежено промовив лікар.
– А мені зовсім ні. – Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія. – Дякую вам.
Вона відключила дзвінок, вдихнула на повні груди і пішла на кухню готувати сніданок.
