— А я відчуваю себе меркантильною, — зізналася Аліса. — Може, і справді не варто було піднімати тему грошей?
— Ні-ні, ти абсолютно права! — твердо сказала Римма Віталіївна. — Денис уже дорослий хлопчик і повинен розуміти, що за комфорт потрібно платити…
…— Ого! Невже це ти граєш? А я думала, професійний запис! — захоплено вимовила дівчина, заглядаючи через плече молодого чоловіка з гітарою, який награвав складну мелодію.
Він обернувся, і його очі зустрілися з щирим, зацікавленим поглядом.
Сонячні відблиски заплуталися в її волоссі, а в куточках очей ховалися смішки.
— Дякую! Нечасто чую такі компліменти, — він посміхнувся. — Я Денис.
— Аліса, — вона присіла поруч на лавку в університетському дворику. — А що це за мелодія? Ніколи раніше не чула.
— Це моя власна. Я її ще не закінчив, але… Хочеш послухати?
Погляд Аліси був красномовніший за будь-які слова.
Денис провів рукою по струнах, і повітря наповнилося музикою — легкою, сонячною, немов створеною спеціально для цього весняного дня.
— Приголомшливо, — видихнула Аліса, коли останній акорд розчинився в шелесті листя. — Де можна почути більше?
— У суботу граю в у центрі, в маленькому кафе на Хрещатику. Приходь, якщо хочеш, — він вимовив це з недбалою впевненістю людини, яка звикла виступати перед публікою, але в очах промайнуло щось схоже на надію.
— Обов’язково прийду, — пообіцяла Аліса, відчуваючи, як всередині розливається тепло від його посмішки.
Їхні стосунки розвивалися з тією ж легкістю, з якою музика лилася з-під пальців Дениса.
Прогулянки, розмови до ранку, спільні поїздки за місто. Літо пролетіло непомітно, і коли зачервоніли перші осінні листочки, вони вже не уявляли, як раніше жили один без одного.
Аліса була студенткою біологічного факультету, підробляла в кафе і знімала маленьку, але затишну квартиру-студію недалеко від університету.
Батьки допомагали з оплатою житла, решту вона заробляла сама. Самостійна, але іноді занадто м’яка, вона часто йшла на компроміси, особливо коли справа стосувалася стосунків.
Денис, студент музичного училища, працював консультантом у музичному магазині. Він жив з мамою, Риммою Віталіївною, в іншому кінці міста і цілими днями мріяв про музичну кар’єру.
Талановитий, харизматичний, але трохи відірваний від реальності.
У перші місяці він приходив до Аліси в гості на кілька годин. Потім став залишатися на ніч.
— У тебе так класно, і до роботи мені звідси ближче, — говорив він, цілуючи її в скроню.
Непомітно для обох часті візити перетворилися на майже постійну присутність. Чотири-п’ять днів на тиждень Денис проводив у квартирі Аліси, і дівчина раділа, що він поруч.
Спочатку все було ідеально. Вони засинали в обіймах, прокидалися разом, вечорами дивилися фільми або просто розмовляли про все на світі.
Алісі подобалося, що в квартирі більше не так самотньо. Приємно було готувати на двох, чути, як він наспівує в душі, знаходити милі записки на холодильнику.
Його гітара в кутку кімнати, розкидані ноти, забуті шкарпетки — все це створювало відчуття затишку і близькості.
«Як же класно, що ми разом», — думала Аліса, спостерігаючи, як Денис зосереджено перебирає струни, складаючи нову мелодію.
Одного вечора Антон і Кирило, друзі Дениса з музичного училища, подзвонили в домофон.
Вони домовлялися зустрітися в кафе, але Денис забув і запропонував друзям піднятися.
Того вечора хлопці замовили піцу, пили чай і обговорювали майбутні виступи. Кирило, барабанщик їхньої групи, хвалився новими паличками, Антон пропонував свіжі аранжування.
Аліса слухала їхні розмови, і дивне почуття зароджувалося всередині.
Денис поводився як господар — пропонував гостям чай, діставав з шафи її печиво і пригощав ним гостей, показував нові колонки, які вони «нещодавно купили», хоча купувала їх Аліса собі на день народження.
Коли закінчилася піца, велів їй зварити пельменів на всіх, вечірка затягувалася…
Коли друзі пішли, кухня залишилася в безладі, а в смітнику громадилися коробки від піци.
Одного вечора, стоячи перед відкритим холодильником, Аліса з подивом виявила, що продукти закінчуються вдвічі швидше, ніж раніше.
Два пакети молока замість одного, ковбаса тане на очах. Вона помітила, що її скромний студентський бюджет почав тріщати по швах.
— Слухай, а ви з Денисом разом купуєте продукти? — запитала Євгенія, коли вони сиділи в університетській їдальні і Аліса ліниво колупалася виделкою в буряковому салаті.
Вона такий не дуже любила, але він був найдешевшим, а гроші вже закінчувалися. Хоча була тільки середина місяця.
Аліса зам’ялася:
— Якось не обговорювали це…
— А давно пора! — Євгенія відклала виделку. — Він же майже живе у тебе.
Які тут можуть бути питання?
— Але ми офіційно не з’їжджалися. Він просто часто залишається.
— «Часто залишається» — це переночувати пару разів на тиждень. А якщо людина снідає, вечеряє і навіть обіди з собою бере — це вже спільне проживання, люба.
Аліса замислилася. Дійсно, Денис практично оселився у неї.
Його зубна щітка у ванній, його улюблені пластівці в шафі, його шкарпетки в ящику комода.
Вона так раділа його присутності, що не замислювалася про побутову сторону.
— Ти права. Треба поговорити з ним, — вирішила Аліса.
Увечері, коли вони вечеряли, вона обережно підняла тему:
— Ден, я тут подумала… Ти проводиш у мене майже весь тиждень. Може, будемо разом купувати продукти? Мені одній важкувато тягнути.
Вона чекала чого завгодно: згоди, здивування, питань. Але не того, що сталося…
— З чого я повинен скидатися на продукти? — обурився хлопець. — Ми не живемо разом, я тут гість!
Аліса розгубилася:
— Але ти тут п’ять днів на тиждень. Їси сніданки, вечері, навіть обіди з собою береш…
— І що? — Денис відклав виделку. — Я твій гість, це закони гостинності. Якщо для тебе це проблема, так і скажи. Не думав, що ти така меркантильна.
Це слово вдарило болючіше, ніж ляпас. Меркантильна? Вона? Просто тому, що не хоче одна оплачувати його апетит?
— Справа не в меркантильності, — тихо сказала Аліса. — Просто мій бюджет не розрахований на двох.
— Знаєш, — Денис встав з-за столу, — якщо стосунки будуються на грошах, це вже не стосунки. Я думав, ми вище цього.
Він пішов, залишивши Алісу в заціпенінні. Невже вона і справді все зіпсувала через гроші?…
— Стоп-стоп-стоп, — Євгенія енергійно розмішувала цукор у каві. — Давай прояснимо. Ти меркантильна, тому що не хочеш самостійно годувати здорового чоловіка? А він, значить, безкорисливий і піднесений, тому що живе за твій рахунок? Логіка залізна.
Вони сиділи в університетському кафе, і Аліса переказувала вчорашній конфлікт.
— Може, я дійсно дріб’язкова? — сумнівалася Аліса. — Адже він не просить грошей, просто їсть те, що є.
— Те, що ти купуєш на свої гроші, — уточнила Євгенія. — Слухай, справа не в дріб’язковості. Справа в повазі і відповідальності. Якщо він вважає вашу їжу спільною, то і купувати її потрібно разом.
Аліса крутила в руках чайну ложечку:
— Але як йому це пояснити, щоб не образити?
— А чому ти боїшся його образити? Він тебе образити не боявся, коли меркантильною назвав. Скажи прямо: або ви разом оплачуєте витрати, або він їсть у своєї мами. Все просто.
Увечері задзвонив телефон. На екрані висвітилося «Римма Віталіївна».
— Алісочко, привіт, люба! — голос мами Дениса звучав тепло. — Як ти? Денис у тебе?
— Здрастуйте, Римма Віталіївна. Ні, він повинен бути на роботі. Ми… взагалі-то трохи посварилися.
— Ох, — в голосі жінки почулося занепокоєння. — Що сталося? Якщо не секрет, звичайно.
Аліса завагалася, але вирішила, що порада матері Дениса може стати в нагоді:
— Розумієте, Денис проводить у мене майже весь тиждень. Мені вже грошей не вистачає, щоб його прогодувати. Але коли я запропонувала йому разом оплачувати продукти, він обурився і сказав, що не зобов’язаний, бо «просто гостює».
Римма Віталіївна важко зітхнула:
— Боже мій, як це знайомо. Я, напевно, винна — ніколи не привчала його думати про побутову сторону життя. Вдома я все робила сама, а він… Знаєш, його батько був таким самим. Творча натура, для якої розмови про гроші — щось нице і негідне уваги.
— А я відчуваю себе меркантильною, — зізналася Аліса. — Може, і справді не варто було піднімати тему грошей?
— Ні-ні, ти абсолютно права! — твердо сказала Римма Віталіївна. — Денис уже дорослий хлопчик і повинен розуміти, що за комфорт потрібно платити — і не тільки грошима, але й зусиллями. Я давно помічаю, що його майже не буває вдома. Якщо він фактично живе у тебе, повинен і брати участь у витратах.
Аліса мовчала, здивована цією підтримкою.
— Не хочу лізти у ваші стосунки, — продовжила мати Дениса. — Але, знаєш, іноді йому потрібна… розмова, яка пробудить. Він не поганий, просто ніколи не жив самостійно і не розуміє багатьох речей.
Вона взяла блокнот і почала підраховувати. Скільки раніше йшло на продукти, а скільки тепер.
У підсумку вийшла значна сума, майже третина її місячного бюджету.
Карина, її колега по кафе, якось казала: «Стосунки і фінанси завжди йдуть поруч. Ділити гроші так само важливо, як ділити почуття».
Коли Денис повернувся, Аліса була готова до розмови.
— Нам потрібно поговорити, — спокійно сказала вона. — Я хочу, щоб ти подивився на це, — і простягнула йому листок з підрахунками.
Денис нахмурився:
— Знову за своє?
— Просто подивися, будь ласка. Це мої витрати за тиждень. Раніше я витрачала втричі менше. Різниця — це твоя присутність тут.
— І що? — він знизав плечима. — Я ж не прошу у тебе грошей.
— Ні, не просиш. Але користуєшся тим, що я купую. Денис, подумай: ти живеш тут більшу частину тижня, але все оплачую я одна. Як це називається?
— Ти хочеш сказати, що я тебе використовую? — його голос став жорсткішим.
— Я хочу сказати, що стосунки — це не тільки приємне проведення часу. Це ще й спільна відповідальність. У тому числі фінансова.
Денис замовк. У його погляді боролися образа і… щось схоже на усвідомлення.
— Ти дійсно практично живеш тут. Не гостюєш, а живеш. Тільки чомусь вважаєш, що жити можна за чужий рахунок. А я студентка, а не олігарх. Я тепер в їдальні не можу собі дозволити навіть просто улюблений салат купити, беру найдешевший. Інакше не вистачить грошей купити пельменів, щоб ти міг нагодувати всіх своїх друзів.
Тиша затягнулася. Денис кілька разів відкривав рот, ніби збираючись заперечити, але закривав знову.
Нарешті він глибоко зітхнув і сказав:
— Я ніколи не думав про це так… Мені здавалося, це… просто стосунки. Я у тебе, ти у мене.
— Тільки я у тебе буваю рідко. А ти тут — постійно. Твоя зубна щітка, твої речі, твої улюблені продукти в холодильнику.
Він довго мовчав, дивлячись на листок з підрахунками.
— І що ти пропонуєш?
— Або ми разом оплачуємо продукти і господарські речі, або ти вечеряєш і снідаєш у себе вдома. Третього не дано.
Ще одна пауза, ще довша.
Денис пройшовся по кімнаті, зупинився біля вікна, дивлячись на вечірнє місто.
Він повернувся до Аліси, і в його погляді читалася суміш збентеження і раптового розуміння.
— Знаєш, я згадав дещо, — тихо сказав він. — Батька не стало, коли мені було десять, мама ледве зводила кінці з кінцями, виховуючи мене одна. Я тоді страшенно хотів нову ігрову приставку, як у друзів. Всі вуха їй прожужжав. І одного разу підслухав, як вона говорила по телефону з подругою: «Він не розуміє, що кожне його бажання — це додаткові години моєї роботи…» Мені тоді стало так соромно. Потім вона міцно стала на ноги, і проблем з грошима більше не було, і я забув той сором…
Він відійшов від вікна, присів поруч з Алісою:
— А зараз я поводжуся так само. Не помічаю, що мої потреби — це твої витрати. Вибач… Я справді не думав про це. Я… не думав, що створюю тобі стільки проблем.
У його голосі не було колишньої образи, тільки розгубленість.
— Не те щоб проблеми, — пом’якшилася Аліса. — Просто я теж студентка, Денисе. У мене немає безрозмірного бюджету.
Він акуратно склав листок і подивився їй в очі:
— Яка моя частка? Половина від цієї суми?
Аліса стримано посміхнулася. Він зрозумів.
— Не обов’язково половина. Можна пропорційно до часу, який ти тут проводиш. Або просто домовимося про якусь суму.
Денис потер підборіддя:
— Давай так: я оплачую свою частку продуктів і господарських речей. І… вибач, що назвав тебе меркантильною. Це було нерозумно.
Напруга, що сковувала Алісу, пройшла. Вони домовилися про суму, яку Денис буде вносити щотижня, і про покупку продуктів по черзі.
А через тиждень, повернувшись із занять, Аліса виявила в квартирі ідеальний порядок і запах готової їжі.
На плиті стояла каструля простого курячого супу, а поруч із нею — неймовірно гордий Денис.
— Сюрприз! Вирішив освоїти кулінарне мистецтво. І ще я подумав: може, мені варто допомагати не тільки грошима, але і справами. Прибирання, приготування їжі — це ж теж свого роду внесок, так?
Того вечора вони довго розмовляли — про майбутнє, про плани, про те, яким вони бачать своє спільне життя через рік і два…
— То що, ви тепер офіційно живете разом? — запитала Євгенія, коли вони з Алісою зустрілися в кафе через два місяці.
— Поки що ні. Але у нас є спільний бюджет на продукти і господарство. І Денис взяв додаткові години в магазині, щоб більше вкладати в наше життя. Він дуже змінився, Женю.
— І все це завдяки розмові про гроші, — хмикнула Євгенія. — А ти боялася її порушувати.
— Знаєш, я зрозуміла важливу річ, — задумливо промовила Аліса. — Страх обговорювати фінанси може зруйнувати стосунки швидше, ніж саме обговорення. Це як скалка — чим довше її не чіпаєш, тим більше запалення.
Вона розмішала ложечкою каву, спостерігаючи за крихітним виром у чашці.
— А ще я зрозуміла, що гроші — це не просто цифри. Це час нашого життя, який ми витратили, щоб їх заробити.
Коли Денис почав замислюватися над цим, багато що змінилося. Вчора, уявляєш, він приніс мені квіти — купив на свою першу премію. Сказав, що раніше витратив би на нові струни, але тепер хоче порадувати мене.
— Дорослішання очевидне, — посміхнулася Євгенія.
— І не тільки в цьому. Пам’ятаєш, я казала, що він мріє про кар’єру рок-музиканта? Нещодавно погодився на курси звукорежисури. Каже, що потрібна стабільна професія, «раніше чи пізніше нам знадобиться власне житло». Уявляєш? Він тепер думає про майбутнє, про наше спільне майбутнє.
— Мудро, — кивнула Євгенія. — До речі, я тут теж почала зустрічатися з хлопцем. І відразу попередила: ніяких «гостей» на п’ять днів на тиждень без фінансової участі.
Вони розсміялися. А ввечері, повернувшись додому, Аліса виявила Дениса за приготуванням вечері з продуктів, куплених на їхні спільні гроші.
— Скоро буде готово, — посміхнувся він, помішуючи щось ароматне в каструлі. — Як пройшов день?
Аліса обійняла його, притиснувшись щокою до спини:
— Прекрасно. Знаєш, я так радію, що ми змогли пройти через ту розмову.
— Я теж, — він повернувся до неї. — Хоча спочатку був у шоці. Але тепер розумію: не можна будувати стосунки, якщо не вмієш говорити про важливе. А гроші — це важливо, як не крути.
— Як і побутові навички, — розсміялася Аліса, дивлячись на його зусилля біля плити.
— Перестань, я ж намагаюся! У мене вже виходить каша без грудочок!
— Значить, скоро доростеш і до домашніх котлеток по-київськи.
