Аліса стояла у дверях і мовчки дивилася на них.
— Іди геть, — тихо сказала вона Оксані.
— Алісонько, ти не розумієш…
— ІДИ ГЕТЬ! — крикнула Аліса.
Оксана схопила свої речі й вибігла з квартири. Аліса сіла на край ліжка. Юрій спробував доторкнутися до неї, але вона відсунулася.
— Алісо, послухай. Вона підлила мені щось. Я не міг… Я думав, це ти…
— Ти думав, це я? — Аліса повернулася до нього. В очах стояли сльози. — Ти був з нею, думаючи, що це я?
— Ні! Тобто так, але я не… Вона сама…
Слова плуталися, голова все ще пливла. Аліса встала.
— Завтра зранку щоб тебе тут не було.
Пішла у ванну, зачинилася. Юрій сидів на ліжку і намагався зрозуміти, що сталося.
Як усе так швидко зруйнувалося? Ще три години тому вони святкували річницю, а тепер…
Вранці зібрав речі. Аліса не вийшла з ванної, поки він не пішов.
Переїхав до друга, спав на розкладачці в його однокімнатці. На роботі не міг зосередитися, вдома місця собі не знаходив.
Через тиждень зателефонувала Оксана.
— Юро, як ти? Чула, ви розійшлися.
— Що тобі потрібно?
— Поговорити. Давай зустрінемося? Мені так соромно за той вечір. Я не хотіла, правда. Просто випила зайвого, а ти такий…
— Оксано, відчепися від мене.
— Юро, не будь жорстоким. Я ж закохана в тебе. З першого погляду. Аліса все одно тебе вигнала, то чому б нам не спробувати?
Юрій кинув слухавку. Але Оксана не відставала. Дзвонила по десять разів на день, приїжджала до нього на роботу, чатувала біля будинку друга.
Повторювала одне — вона закохана, він сам винен, що вона так себе повела, тепер повинен бути з нею.
Друг не витримав першим.
— Юра, або ти з’їжджаєш, або розбирайся якось з цією психопаткою. Вона тут щовечора тиняється.
Довелося зняти кімнату. Дорого, але вибору не було. Оксана й там його знайшла.
Одного вечора прийшов з роботи — вона сидить на сходах біля його дверей. Очі червоні, видно, плакала.
— Юра, ну скільки можна? Я ж вибачилася. Давай спробуємо. Раптом у нас вийде?
— Оксана, між нами нічого не може бути. Я кохаю Алісу.
— Яка тебе вигнала? Яка не стала слухати? Я б ніколи так не вчинила!
Щось у її словах зачепило. Дійсно, Аліса навіть слухати не стала. Не дала пояснити.
Може, вона й не кохала його зовсім, раз так легко виставила?
А Оксана немов відчула його сумніви.
— Підемо до мене. Я чай зроблю. Просто поговоримо, нічого більше. Обіцяю.
Юрій пішов. Сам не розумів, навіщо. Може, від самотності, може, від образи на Алісу.
У Оксани була двокімнатна квартира в центрі. Дорогі меблі, картини на стінах.
Вона справді зробила чай, сіла навпроти, почала розповідати про своє розлучення, як чоловік зраджував, як вона страждала.
Юрій слухав і думав про Алісу. Де вона зараз? Що робить? Чи сумує?
З того вечора став приходити до Оксани регулярно. Вона не накидалася з поцілунками, просто була поруч.
Слухала, годувала вечерею, створювала ілюзію дому. Юрій розумів, що використовує її, але сил бути самому не було.
Через три місяці після розриву Оксана поставила ультиматум.
— Юро, я більше не можу так. Або ми разом, або розходимося.
— Оксано, я ж казав…
— Три місяці казав! А сам щовечора до мене приходиш! Це нечесно!
Мабуть, вона мала рацію. Юрій подивився на неї. Красива жінка, забезпечена, закохана в нього.
Багато хто на його місці раділи б. Може, спробувати? Аліса все одно його не пробачить.
— Добре. Давай спробуємо.
Оксана засяяла, кинулася йому на шию. Тієї ночі вони вперше спали разом. Та Юрій заплющував очі й уявляв Алісу.
Жити разом не стали — Юрій наполіг, що зарано. Зустрічалися вечорами, ходили в ресторани, театри.
Оксана платила за все — її зарплата була втричі більшою. Юрія це принижувало, але заперечувати не було чого — своїх грошей ледь вистачало на оренду.
Через два місяці стосунків він зрозумів, що більше не може. Кожен день з Оксаною був тортурами.
Вона контролювала кожен його крок, влаштовувала істерики, якщо він затримувався на роботі, перевіряла телефон.
А головне — він не кохав її. Ні краплі. Тужив за Алісою кожну хвилину.
— Оксано, нам треба поговорити, — сказав він одного вечора.
— Про що, коханий? Про весілля? Я якраз підібрала ресторан…
— Про розставання. Я більше так не можу.
Оксана завмерла з келихом у руці.
— Що? Ти жартуєш?
— Ні. Вибач, але між нами нічого немає. Я намагався, але не можу.
— Не можеш? — Оксана встала, келих затремтів у її руці. — Після всього, що я для тебе зробила?
— Оксано…
— Я при надії!
Юрій відчув, як земля зникає з-під ніг.
— Що?
— Два місяці. Я хотіла зробити сюрприз на день народження, але раз ти так…
— Оксано, але ж ми ж захищалися…
— Мабуть, не завжди були уважними. То що тепер? Все ще хочеш піти?
Юрій сів, обхопив голову руками. Дитина. Він завжди хотів дітей, але не так. Не з нею.
— Нам потрібно одружитися, — сказала Оксана. — Швидко, поки живіт не видно. Я вже подала заяву в РАГС, через три тижні розпис.
— Ти що? Без мене?
— У мене є зв’язки. Не хвилюйся, все буде гарно.
Три тижні пролетіли як у тумані. Юрій ходив на роботу, повертався до Оксани, слухав її плани на весілля, кивав.
А всередині була порожнеча.
У день весілля прокинувся з відчуттям, що йде на страту. Одягнувся в куплений Оксаною костюм, поїхав до РАГСу.
Оксана чекала біля входу в білій сукні, з букетом.
— Ти запізнився!
— Оксано, я не можу.
— Що? — вона зблідла, що стало помітно навіть під шаром макіяжу.
— Я не можу одружитися з тобою. Вибач.
— Ти… Гості чекають! Ресторан заброньовано! Я… дитина…
— Якщо ти справді при надії, я допомагатиму дитині. Але одружуватися не хочу.
Оксана схопила його за рукав.
— Юра, ти не розумієш! Я все для тебе зробила! Все!
— Що все?
— Я… Я спеціально все підлаштувала! З Алісою! Підлила тобі снодійне у келих, потім лягла поруч.
Знала, що вона прийде! Навіть парфуми її купила, такі самі, щоб ти не відразу зрозумів!
Юрій дивився на неї і не вірив почутому.
— Ти спеціально?
— Я закохалася в тебе! А ти на мене не дивився! Що мені залишалося?
— А дитина?
Оксана відвернулася.
— Ніякої дитини немає. Я збрехала, щоб утримати тебе.
Юрій розвернувся і пішов геть. Оксана кричала щось услід, але він не слухав.
Увечері сидів у своїй орендованій кімнаті й набирав повідомлення Алісі. Видаляв, набирав знову.
Як пояснити? Як попросити вибачення? Нарешті написав просто:
«Можна зустрітися? Мені потрібно тобі все розповісти».
Відповідь прийшла через годину:
«Завтра о другій. У кав’ярні на Соборній».
Аліса сиділа за столиком біля вікна. Схудла, під очима кола. Юрій сів навпроти, не знав, з чого почати.
— Розповідай, — сказала вона.
І він розповів. Усе. Про снодійне, про те, як Оксана його переслідувала. Про фальшиву дитину, про зізнання біля РАГСу.
Аліса слухала мовчки.
— Я ідіот, — закінчив він. — Але я кохаю тебе. Весь цей час кохав тільки тебе.
— Знаєш, що найприкріше? — тихо сказала Аліса. — Те, що ти мені не довірився відразу. Не наполіг, щоб я вислухала.
— Ти не хотіла слухати.
— А ти не захотів боротися. Відразу здався. Потім до неї пішов.
Помовчали. Аліса крутила в руках чашку з чорною кавою.
— Я теж винна, — раптом сказала вона. — Не можна було тебе виганяти, не вислухавши. І цю Оксану я притягла в наше життя.
— Ти не могла знати.
— Могла. Були дзвіночки. Те, як вона на тебе дивилася. Як про тебе розпитувала. Я просто не хотіла бачити.
— І що тепер?
Аліса підняла на нього очі.
— Не знаю. Я все ще кохаю тебе, дурню. Але довіру… Її тепер треба заново зводити.
— Я готовий. Що завгодно зроблю.
— Для початку — знайди нормальну квартиру. Будемо зустрічатися. Як уперше. Заново пізнавати одне одного. Без поспіху.
Юрій кивнув. Простягнув руку через стіл. Аліса завагалася, потім поклала свою долоню в його.
Через місяць вони знову жили разом. Не в тій квартирі — зняли іншу, подалі від старих спогадів.
Вчилися довіряти, розмовляти одне з одним, не замовчувати проблеми.
Оксана зникла з їхнього життя. Аліса видалила її номер, заблокувала в соцмережах.
Більше не заводила близьких подруг, ретельно вибирала, кого пускати в їхній дім.
Юрій приходив з роботи й насамперед обіймав Алісу. Міцно, ніби боявся знову її втратити. Вона притискалася до нього, вдихаючи рідний запах.
Їхнє кохання стало іншим — із тріщиною, зашитою неохайним швом. Але справжнім. Перевіреним болем і прощенням.
На холодильнику висіла їхня стара фотографія з того самого вечора річниці.
Нагадування про те, як легко все зруйнувати. І як важко, але можливо, склеїти розбите.
