Марина кинула ганчірку в раковину і подивилася на годинник: 19:22. Запізнюються.
Вона вже поставила солянку, посмажила котлети, запекла рибку, навіть дістала з морозилки свій фірмовий яблучний штрудель — подарунок, так би мовити, свекрусі до ювілею.
Сімдесят років — вік серйозний. Але вона була впевнена: Алла Дмитрівна знайде, за що причепитися.
Пролунав дзвінок.
Марина витерла руки об фартух і пішла до дверей. За порогом стояли чоловік, Ігор, і його мати.
Та з порога оцінила невістку поглядом і, не привітавшись, прошаркала вглиб квартири.
— Що, вже святкуєте без нас? — уїдливо кинула Алла Дмитрівна, кивнувши на сервірований стіл. — Невже з твоїми батьками?
— Мамо, — Ігор втомлено потер скроню.
Марина промовчала. Вона давно зрозуміла, що будь-які спроби діалогу зі свекрухою — як лити на багаття бензин.
Вони сіли за стіл. Алла Дмитрівна колупалася в тарілці, скорботно хитаючи головою:
— У наш час борщ був не кислим, а тут ще й лимон плаває. А м’ясо є?
— Це солянка, між іншим. І в ній кілька видів м’яса та ковбас, — не витримала Марина.
— Ага. Може, он та жилка, що плавала, і є м’ясо? — уїдливо парирувала стара.
Ігор промовчав, сховавши обличчя в тарілці. Як завжди. Тиша зависла густа, як густий кисіль.
Після вечері вони перейшли до вітальні. Алла Дмитрівна відкрила свою сумку і дістала тонку папку.
— Ось, — урочисто заявила вона. — Документи на будинок.
— Який будинок? — Марина насторожилася.
— Мій рідний, у селі. 120 кілометрів звідси. Два поверхи, гараж, сараї. Ти його бачила.
Марина згадала: гнилу підлогу, піч, від якої смерділо мишами, і холод, що пробирав до кісток.
— І що? — вона схрестила руки на грудях.
— Я переписую його на Ігоря. Про всяк випадок. Поки жива, хочу, щоб все було за законом. А то потім почнете судитися.
Марина іронічно хмикнула.
— Та вже. Кому ще таке багатство дістанеться?
— Не тобі. Ти тут взагалі ніхто, зрозуміла? — раптом зло кинула свекруха.
— Мамо! — Ігор підхопився.
— Нехай знає своє місце! Вона вже як господиня себе почуває — і ремонти робить, і меблі без узгодження змінює! А квартира ж — моя!
Марина підняла брови:
— Ваша? Вибачте, та квартира оформлена на Ігоря і на мене. Порівну.
— Тільки тому, що ти його до цього підбила! Якби не ти, ми б оформили на нього одного. Або взагалі на мене.
А тепер і половина твоя, так? — свекруха примружилася. — Хитра. Батьків немає, злидні, зате квартиру відхопила.
Марина відчувала, як у неї горять щоки. Ноги підкошувалися. Це вже навіть не знущання — це образа.
— Ти завжди була чужа, — прошипіла свекруха. — У мою сім’ю впихнулася, як бур’ян.
Марина підвелася, тремтячими руками зняла серветку зі столу і акуратно поклала на підлокітник крісла.
— Значить так. Якщо вже ви заговорили про документи — я теж покажу один.
Вона дістала з ящика папку з нотаріальним документом.
— Це заповіт мого батька. Тієї самої дачі, де ми з Ігорем щоліта буваємо. Вона оформлена на мене. І ні ви, ні ваш син — не маєте до неї ніякого відношення.
Алла Дмитрівна спалахнула:
— Та пішла ти зі своєю дачею! Я знала, що ти полюєш за нерухомістю! Як відчувала: бідна, самотня — і відразу до нас в дім! Та ти розважлива до мозку кісток!
Ігор притиснув долоню до чола:
— Мамо, ну що ти несеш?
— А ти мовчи! — гаркнула вона. — Вже зовсім під каблуком, синку. А був же нормальним чоловіком!
Марина видихнула. Встала. Повільно, впевнено:
— Я не дозволю вам витирати об мене ноги. Якщо ви ще раз дозволите собі на мою адресу хоч одне слово в подібному тоні — я забороню вам з’являтися в цій квартирі.
Ігор, якщо ти не в змозі поставити матір на місце, тоді її поставлю я.
Той не відповів. Тільки дивився в підлогу, як провинився школяр.
Алла Дмитрівна підхопилася:
— Та хто ти взагалі така?! Без роду, без племені! Ти думаєш, за рахунок Ігоря жити будеш?
— Ні, — холодно відповіла Марина. — За рахунок вашої допомоги виживати доводиться вам. Або ви забули, хто платив за операцію вашій дочці два роки тому?
Свекруха завмерла.
— Яка ти зіпсована… — прошепотіла вона. — Так ти ще й пригадуєш…
— Так, — кивнула Марина. — Тому що з тих пір я тільки й роблю, що плачу — за всіх. Досить.
Мовчання було дзвінким.
— Все, я йду, — сказала Алла Дмитрівна. — А ти, Ігорю, добре подумай: сім’я — це мати. А не баба, яка дивиться на тебе, як на банкомат.
Двері грюкнули.
Марина, не обертаючись, тихо запитала:
— Ну?
Ігор повільно підійшов, сів на диван і спитав:
— Навіщо ти їй про дачу сказала?
— Тому що вона повинна знати: мені теж є що втрачати. І я не дозволю нікому відбирати у мене ні майно, ні гідність.
Він подивився на неї з болем в очах.
— Ти тепер проти моєї родини?
Марина похитала головою.
— Я — за свою. За себе. І за ту родину, яку ми з тобою будуємо. Якщо, звичайно, ти ще зі мною.
Тиша. Цього разу — глуха, як бетонна стіна.
Минуло два тижні. Після нещасливого вечора Марина намагалася не піднімати тему свекрухи — і без того атмосфера в квартирі була як у замінованій зоні.
Ігор мовчав, пізно приходив, мовчки вечеряв і йшов до кабінету. Посмішки зникли. Навіть ранкове «привіт» тепер звучало як службова необхідність.
Але Марина знала: затишшя — не мир. Це просто перепочинок перед бурею.
У понеділок до квартири постукали. Рано вранці, вона якраз збиралася на роботу, в одній руці сумка, в іншій ключі від машини.
Відчинила двері — на порозі стояла нотаріус. Молода жінка з папкою в руках і винуватою посмішкою.
— Вибачте, ви Марина Сергіївна Ніколаєва?
— Так, — насторожено відповіла Марина.
— Я прийшла з приводу спадкової справи. Можемо поговорити пару хвилин?
Марина відступила, пропускаючи її в передпокій.
— Що за спадщина?
— У п’ятницю не стало Миколи Дмитровича Волкова — двоюрідний брат Алли Дмитрівни. У нього не було дітей.
Все майно — будинок і ділянка — за заповітом переходить вашій свекрусі. Але є нюанс…
— Який ще нюанс?
Нотаріус розкрила папку.
— Минулого року він склав додаткове розпорядження. У разі, якщо Алла Дмитрівна не зможе вступити в спадщину — квартира і ділянка переходять її сину, Ігорю. Вашому чоловікові.
Марина підняла брови.
— Чому вона може не вступити?
— У заповіті є пункт: «Якщо потенційний спадкоємець перебуває під слідством або притягається до цивільного позову, автоматично позбавляється права на майно».
Ми отримали повідомлення, що на Аллу Дмитрівну подано цивільний позов від ОСББ її будинку — нібито вона більше року не платить за комуналку і порушує умови проживання. Під загрозою примусового виселення.
Марина машинально сіла на край стільця.
— Так… виходить, будинок вже перейшов до Ігоря?
— Так. Ми повідомили його поштою, але, наскільки я зрозуміла, він поки не читав листа.
Нотаріус простягнула роздруківку.
— Ось опис майна: двоповерховий будинок, гараж, ділянка в 12 соток. Ринкова вартість — близько 5 мільйонів гривень.
Марина мовчала.
— Вам потрібно буде підписати згоду на оформлення. Оскільки ви з чоловіком володієте спільно нажитим майном, ця процедура є обов’язковою.
Нотаріус пішла, залишивши стос паперів.
Марина стояла біля вікна з чашкою остиглої кави і дивилася, як на парковці хтось повільно чистить скло від інею.
Будинок за 5 мільйонів. І Алла Дмитрівна могла б стати його господинею, якби… не свої ж борги.
І тепер — за іронією долі — спадщина дісталася не їй, а частково людині, яку вона вважала «пройдисвіткою» і «чужою».
Вона почула, як грюкнули двері. Ігор.
— Тобі лист від нотаріуса приходив?
Він здивовано кивнув.
— Я думав, дурниця. Якесь дивне прізвище — Волков…
— Це твій родич. Родич твоєї мами. Ти — єдиний законний спадкоємець його будинку.
Ігор завмер.
— Зачекай. Будинку?
Марина розклала папери на столі:
— Будинок і ділянка. Майже на 5 мільйонів. Але є одне «але»: ти отримаєш спадщину, тільки якщо мама не оскаржить рішення суду щодо ОСББ. Якщо програє — ти отримаєш все.
Чоловік сів. Мовчав. Потім хрипло запитав:
— А ти чого хочеш?
Марина повільно вдихнула:
— Я хочу, щоб ти сам вирішив, хто тобі ближче. Мати, яка роками тягне з нас гроші. Або сім’я, яку ти створюєш зі мною.
— Не говори так. Це ж моя мати…
— А я хто? Твоя дружина. Твоя підтримка. Або просто рента з квадратними метрами?
Він відсахнувся:
— Ти спеціально радієш. Хотіла, щоб їй нічого не дісталося?
— Ні. Я просто більше не хочу бути тією, у кого все беруть. Не даючи нічого натомість.
Ігор мовчав. Папери залишилися на столі.
Наступного дня Марина вийшла з офісу пізніше, ніж зазвичай. Її затримали зі звітом.
Вже біля машини вона помітила знайому постать на лавці біля під’їзду. Алла Дмитрівна. У пуховику, з сумкою і пакетом, ніби приїхала не в гості, а жити.
— А, з’явилася, — кивнула вона.
— Що ви тут робите?
— У мене квартиру відібрали. Ці шакали виграли суд. Ти, напевно, щаслива?
Марина мовчки обійшла її.
— Я до сина, — кинула та і пройшла слідом у під’їзд.
У квартирі Алла Дмитрівна встала в передпокої і скинула чоботи:
— Ось тут і оселюся. На диванчику в залі. Мені багато не треба. Все одно це — будинок мого сина. Або ти думаєш, він тебе одну тут залишить?
Марина дивилася на неї, не моргаючи.
— Ви живете за рахунок чужих. Навіть дах знаходите за чужий рахунок. Але зараз не 80-ті, Алла Дмитрівна.
Квартира оформлена офіційно — навпіл. Без моєї згоди ви тут не залишитеся.
— Що?! — свекруха зблідла. — Ти що, виженеш стару жінку на вулицю?
— Їдьте до свого родинного будинку за 120 кілометрів і живіть там. А ви мене на моральне дно опустили. Роками це робили. Не питаючи. Не вибачаючись.
У цей момент з’явився Ігор. Втомлений, похмурий.
— Мамо, що ти тут робиш?
— Де ж мені бути, синку? Ти ж мій єдиний! У мене більше немає дому… Ти ж не залишиш матір помирати на лавці?
Ігор стиснув щелепу.
— Ми поговоримо.
Вони пішли в кімнату. Двері зачинилися. За п’ятнадцять хвилин він вийшов. І очі в нього були… чужі.
Втомлені. Як у того, хто програв, не розпочавши битви.
— Мариночко… — тихо сказав він. — Ти не могла б на деякий час поїхати до себе на дачу? Поки ми з мамою все не владнаємо?
Марина відчула, як всередині щось обірвалося.
— Чому вона не поїде в село?
— Ти ж знаєш, там немає умов для нормального проживання.
— І тому ти просиш мене поїхати? З моєї ж квартири?
— Ну, ти ж сама казала: у тебе є дача… А тут мама… в такому стані…
— Ти серйозно це кажеш?
Він кивнув. Уникаючи погляду.
Марина підійшла до шафи, дістала документи і різко розвернулася:
— Ось папери. Квартира розділена навпіл. Твоя мати може жити на твоїй половині. У кухні. Але якщо вона сунеться в мою кімнату або у ванну — я викличу поліцію.
— Мари…
— Ні, Ігор. Мовчати більше не вийде. Ти вибрав. І тепер живи з цим вибором.
Вона пішла в спальню і закрила за собою двері. А за стіною затих шепіт. Потім гучний голос свекрухи:
— Ось бачиш? Я ж казала. Вона чужа. Завжди була чужа. Тепер — виживай її…
… Марина стояла на кухні, повільно помішуючи каву. З того самого вечора, коли Ігор запропонував їй «переїхати на дачу», вона спала з увімкненим світлом.
У будинку стало тісно, хоч площа і залишалася колишньою. У повітрі висів холодний запах чужої присутності — суміші дешевих парфумів, бурчання і образи, що хлинули в квартиру разом з валізою Алли Дмитрівни.
Спочатку свекруха мовчала. Перекидала фрази через Ігоря, грюкала дверцятами, дивилася з докором.
Але через три дні почала діяти відкрито: перетасувала продукти в холодильнику, переставила крісло у вітальні і — вершина всього — прибила ікони до стіни в спальні.
— Алла Дмитрівна, ви в своєму розумі? — Марина стояла в дверях кімнати з молотком в руках. — Це моя спальня.
— Поки мій син тут живе — вся квартира НАША! — свекруха підняла підборіддя. — А ти — ніхто. Просто прописка з претензіями!
Марина взяла себе в руки.
— Добре. Влаштуємо це по-іншому.
Наступного дня вона записалася до адвоката. Вибір припав на Надію Борисівну — ту саму, що колись вела справу колеги Марини про розлучення.
Жорстка, професійна, з твердою рукою і доброзичливим голосом.
— Ситуація стандартна, — кивнула вона, переглянувши папери. — Нажите майно. Спроба несанкціонованого проживання. Тиск. У нас є варіанти.
— Я не хочу завдавати болю Ігорю, — пробурмотіла Марина. — Але я втомилася від цього кошмару. Я більше не відчуваю себе в безпеці у власному будинку.
— Тоді подавайте позов про розподіл користування квартирою з обмеженням доступу. Нехай Алла Дмитрівна живе на кухні.
І тільки на кухні. Ми можемо оформити її частину — шість квадратних метрів. Все інше — ваша територія. Санвузол — за графіком, якщо треба.
— За графіком? — Марина мимоволі посміхнулася.
— Так. У нас такі справи були. Ви здивуєтеся, наскільки формальним може стати житло, коли в нього втручаються непрохані родичі.
Через два тижні повістка прийшла до Ігоря. Він прийшов того вечора похмурий, блідий.
— Ти що, до суду подала?
— Так. І подам ще. За порушення особистих кордонів. За психологічний тиск. І якщо ваша мама продовжить — за наклеп.
— Мама просто втомилася. Їй нікуди йти!
— А мені є куди? У мене є робота, друзі, пам’ять, звички — все, що ви з нею вирішили знести, як бульдозером.
Він відвернувся. Мовчав.
— Ти хотів, щоб я поїхала. А тепер я хочу, щоб поїхала вона. Ти все ще можеш вибрати.
Суд затягнувся. Алла Дмитрівна прийшла з адвокатом з житлової контори, заявила, що «невістка поводиться як власниця замку, а не як жінка».
Суддя хмикнув. Адвокат Марини розклала квитанції, фото слідів від цвяхів, листування.
— Ігор, — запитала суддя, — а ви на чиєму боці?
Він підвів очі.
— Я… між ними. Я втомився.
— Добре. Тоді суд вирішить за вас.
Рішення було жорстким: обмежене право користування квартирою для Алли Дмитрівни — не більше 5 кв.м., суворе визначення часу перебування в кухні, ванній, вітальні. У разі порушення — негайне виселення.
Марина сиділа на лавці біля суду і дивилася на Ігоря, який палив, не піднімаючи очей.
— Все. Кінець, так? — запитав він.
— Ні, — тихо сказала вона. — Це тільки початок. Без тебе.
Він обернувся.
— Ти справді не пробачиш?
— Нема за що пробачати. Ти все бачив. Все знав. І промовчав. Вважай, це теж був вибір.
Алла Дмитрівна виїхала через два дні. Зробила це демонстративно — «щоб не бути тягарем». Правда, перед від’їздом пройшлася по квартирі з фразами на кшталт:
— Все одно довго не втримаєш. Дружина без підтримки — як замок з піску.
Марина не відповіла. Просто закрила за нею двері.
Минуло два місяці. Марина продала батькову дачу, купила студію в центрі. Почала жити окремо. З легкістю в грудях.
Одного разу їй прийшов лист від адвоката сім’ї Волкових. У ньому — копія нового заповіту.
Виявляється, Ігор, не витримавши тиску, переписав сільський будинок на свою матір. А та — на фонд допомоги вдовам ветеранів.
Марина розсміялася. І вперше за пів року — щиро.
