— Ало, Віра? Вірочка, приїжджай, будь ласка, тут таке коїться…
Голос батька в трубці, переляканий, благальний, змусив молоду жінку хмикнути і запитати, а що, власне, сталося.
— Та тут сусіди гуляли, а потім розбірки влаштували. Він кричав, що приб’є її, вона — що його приб’є.
Я вийшов зауваження зробити, а вони… — у слухавці почулися удари і крики. — Вони в двері ломляться, Віра! Доню, вони ж і мене на той світ відправлять, я…
— Ось коли відаравлять, тоді і дзвони. Що, всьому тебе вчити треба? Стільчиком двері підпирай, може, не винесуть так легко.
— Яка ж ти…
— Яку виховав, тату, яку виховав. Але якщо я тобі не підходжу, ти можеш до улюбленого синочка відправлятися і там права качати, щоб тебе забезпечував і виконував твої забаганки, — єхидно проспівала Віра.
Трубку кинули, перш ніж вона придумала, що ще сказати. А вона б придумала, в цьому можна не сумніватися навіть.
Віра виросла в сім’ї, як прийнято було вважати, цілком благополучної і ніде на обліку не перебуваючої.
Хоч і неповній, адже матері не стало, коли Віра була зовсім маленькою і всі обов’язки за двох батьків виконував батько.
Сім’я була начебто звичайнісінькою. Ось тільки було у цієї сім’ї кілька скелетів у шафі.
Вірніше… Як там скелети жіночої статі називаються?
Такими ретельно прихованими від оточуючих скелетами були бабуся Віри, мама її батька, Олега Степановича.
Віра Миколаївна, на честь якої Віру і назвали, була людиною вельми своєрідною.
З точки зору Віри вона була старою самозакоханою стервою, але так пристойні дівчатка не говорять, тому «своєрідною».
Своєрідність полягала в тому, що ця дама, досягнувши пенсійного віку і не маючи офіційного діагнозу, поводилася так, ніби досягла фінальної стадії деменції.
З ліжка вона не вставала, потреби справляла під себе, при несприятливому збігу обставин ще й могла цю потребу розмазати по найближчій стіні.
І дуже ображалася, коли родичі цю стінку обшили плиткою, щоб можна було без проблем все відмивати, а під простирадло стелили їй клейонку.
Їсти бабуся теж любила дуже смачно – тільки м’ясо, рибу і, звичайно ж, цукерки.
І не ці ваші «рачки» і «барбариски», як купували до чаю звичайні пенсіонерки за часів дитинства Віри.
Це був справжній бельгійський шоколад, який коштував чималих грошей.
І гроші у батька Віриного були. Не мільйонами крутив, звичайно, але хороший токар у будь-якому випадку без заробітку не залишався навіть у найгірші часи.
Та тільки всі ці гроші йшли на улюблену матусю, щоб задовольнити всі її потреби.
Живуть вони такою ось сім’єю в комунальній квартирі на чотири кімнати, де одну кімнату займала бабуся, в другій жили батько з Вірою.
А крім них були квартиранти, що приїхали з Молдови, і ще одна звичайна місцева сім’я.
І додатковим джерелом проблем були не перші, а свої, рідні і начебто пристойні до першої чарки люди.
Вони любили випити і погуляти. А потім – бігти до сусідів або з’ясовувати стосунки, або просто поспілкуватися.
До бабусі не сувалися, оскільки одного разу стали жертвою прицільної артилерійської атаки, довго відмивалися і заріклися переступати поріг тієї кімнати.
А ось до маленької Вірочки чіплялися часто. Своїх дітей не було (і слава Богу), тому дружині після чергових постденьок дуже хотілося потискати чужу дитину.
Коли Віра стала старшою і від компанії тітки Наді відмовлятися почала – її могли і шльопнути, і вщипнути.
Батько, якому Віра скаржилася на таке ставлення, лише відмахувався від неї.
Мовляв, не виходь у коридор, щоб не нарватися, стільчиком двері підпирай – і спи спокійно або телевізор дивись, поки тато з роботи не повернеться.
Коли Віра так і вчинила, зробивши «справи» в старий горщик з-під квітки – цей горщик «люблячий тато» перекинув їй на голову.
Але це було ще не так погано. Адже до бабусі Віра могла не підходити, сусіди відпочивали не кожен день.
А поза гулянками були нормальними людьми. І вдома завжди у них була їжа.
Звичайно, Вірі було прикро, що тато купує бабусі все найсмачніше, а вона, його дочка, доношує речі за чужими людьми і харчується макаронами з найдешевшими сосисками чи консервами.
Але оскільки приблизно так само жили всі люди, що їх оточували, то серйозних претензій з цього приводу у Віри не виникало. Принаймні, в дитинстві.
А потім, коли дівчинці виповнилося тринадцять, тато вирішив влаштувати своє особисте життя. І привів до них додому Марину, яка відразу почала наводити свої порядки.
Зокрема – наполягла на тому, щоб у кімнаті залишилися жити вони з Олегом удвох.
Ну правда ж, не вести ж особисте життя при дитині, яка спить на сусідньому ліжку!
Та й непристойний сам факт, що Віра спить в одній кімнаті з батьком. Все-таки дорослий чоловік і дівчинка вже не така маленька, треба її відселяти окремо.
Окремо – це в кімнату до тієї самої бабусі. Та зустріла жертву радісно, але зовсім не очікувала того, що характер дитини загартувався постійними шкільними бійками.
І перша ж спроба плеснути в неї чимось смердючим буде зустрінута руками на шиї і тихим голосом висловленою погрозою:
— Тільки спробуй – я тебе, стара, подушкою уві сні прикрию і мені нічого за це не буде через вік.
Маразм до старенької не підкрався, тому погрози Віри вона злякалася настільки, що навіть не поскаржилася на неї батькові.
Йому, втім, як і раніше, діставалося від «люблячої матері», а він все так само тягав їй делікатеси.
Дивно, що Марина проти цього ніколи не заперечувала.
Цілком можливо, тому що доходи Олега пішли вгору і молодій жінці в будь-якому випадку вистачало і на речі, і на косметику, і на походи по кафе з подругами.
— Який тобі десятий клас? Відучилася дев’ять, досить. Будеш за матір’ю доглядати, хліб свій відпрацьовувати.
Закономірні слова Віри про те, що вона не хоче цим займатися, що хоче навчитися і отримати нормальну професію, були зустрінуті єхидною вимогою забиратися з його дому, якщо її щось не влаштовує.
І Віра втекла. Тільки-но досягнувши шістнадцяти років, вона схитрувала і для влаштування в коледж підробила підпис батька на документах.
Вчилася так старанно, щоб точно ні у кого не виникало бажання викликати «батьків на килим» і ця маленька брехня не розкрилася.
Брехала всім, що тато багато працює, щоб лікувати хвору бабусю.
Мила ночами підлоги в найближчому торговому центрі, щоб мати надбавку до стипендії.
Саме з першої зарплати звідти вперше в житті спробувала той самий шоколад, якого ніколи не діставалося раніше…
Після коледжу взялася влаштовувати кар’єру. Дивно, але обрана навмання бухгалтерія та аналітика виявилися для дівчини тим самим покликанням, в якому вона проявила себе чудовим фахівцем.
І за наступні двадцять з гаком років встигла заробити репутацію і накопичити непоганий капітал.
Завела сім’ю, знову ж таки, народила сина і дочку. Все встигла, як сказали б представники старшого покоління.
Про батька вона весь цей час не згадувала. Той знайшов її сам півтора року тому. Постарілий, змарнілий. Він досяг, здавалося б, самого дна життя.
Виявилося, що за минулі роки батько встиг поховати бабусю, розлучитися з Мариною, втратити житло, яке раніше по дурості переписав на сина, що народився в другому шлюбі.
Ну і, звичайно, за класикою жанру вислухати від цього сина, що йому такий батько не потрібен.
Ось і прийшов до дочки на совість та жалість тиснути і допомоги просити.
Віра, звичайно, допомогла. Але допомогла так, щоб не бути батькові винною більше нічого, ні хорошого, ні поганого. Повернути йому все, що він давав їй у дитинстві.
Потрібну квартиру вона знайшла без проблем. Молода жінка під час огляду чесно розповіла про те, що цю житлову площу вони з братом успадкували від матері.
Що братик половину часу не в адекваті, свою частку продавати не хоче, купувати сестрину частину теж відмовляється, ось і виставила вона її за «недорого», щоб хоча б на перший внесок вистачило.
— Мені підходить, беру, — радісно заявила Віра.
— Ви точно впевнені? Пристойна жінка, як вам з ним буде…
— Я не собі беру, — заспокоїла хазяйку Віра.
І вже через тиждень перевезла батька з його нечисленними пожитками в ці «чудові» умови зі словами:
— Обживайся, тепер це твій дім.
Все, що вона відчувала – похмуре, мстиве задоволення, слухаючи скарги батька і спостерігаючи за тим, як він лютує через різницю в ставленні Віри до нього і до свекрухи.
Ту жінку вона називала мамою, кидалася до неї на перший дзвінок (що траплялося нечасто – на відміну від кошмарної бабусі з дитинства, мама чоловіка не зловживала часом і коштами родичів).
Вибирала їй на день народження дорогі подарунки і навіть відправила в складчину з чоловіком за кордон на тиждень відпочити і розвіятися.
— Але ж я тебе виростив, Віро. Виховував, як умів.
— Ну так і я тебе зараз утримую, тату. Як вмію. І точно так само, як ти мене, — висловила йому Віра під час чергового такого укору. — Ось тобі, татку, макарони сіренькі.
Такими ти мене годував, поки мати твоя вирізку та рибку жувала. Ось тобі такі ж ганчірки зношені і запрані, в які ти мене одягав.
Ось тобі сосиски «червона ціна», сьогодні навіть дві пачки, тому що на них була акція і я відразу про тебе подумала, бачиш, яка я турботлива дочка?
Та й у тебе, на відміну від мене, пенсія ще є, на яку ти можеш шикувати, як тобі заманеться.
— Скотина ти невдячна, — зітхнув батько, понуро дивлячись на пачки сосисок.
Кидати їх в обличчя Вірі, втім, не поспішав. Розумів, що якщо проявить гордість, як в її дитинстві — взагалі без копійки залишиться і без цього куточка, який дочка з поєднання милості і помсти йому виділила.
— Я вдячна скотина, тату. Повертаю сторицею, за все дякую, — відповіла йому Віра.
Багато її знайомих кажуть, що жінка ще занадто добра до батька-зрадника. Що їй слід було просто забити на нього … і нехай хоч на вулиці живе.
Але Віра відправляти на трй світ батька не бажала, та й взагалі…
Адже він її в дитбудинок не віддав. І хоч по мінімуму, але дбав. Ось і вона про нього тепер так само.
А на більше нехай не розраховує, любов і турбота — рідкісний ресурс і не всім належить, це Віра з дитинства засвоїла.
І засвоєні знання тепер буде застосовувати на практиці до нього ж.
