– Аня, сьогодні бабуся збиралася прийти в гості. Ти не тікай нікуди до її приходу, добре?
Дванадцятирічна Аня незадоволено закотила очі, але промовчала.
Сваритися з мамою не входило в її плани, але як же не хочеться сидіти вдома в очікуванні бабусі замість того, щоб йти з подружками гуляти.
– Мамо… А о котрій я зможу вийти тоді? Просто ми з дівчатами домовилися, що сьогодні погуляємо.
– Ну, попередь, що затримаєшся, твої дівчатка почекають. Ти з ними майже щодня гуляєш, а бабуся до нас раз на місяць приходить. Вона ж сумує за своїми онуками, доню.
– Так, знаю, знаю. Ну я ж заходила до неї минулого тижня.
– Ну що ти там заходила – ліки занесла та втекла. Посидимо з бабусею сьогодні, чаю попиємо, потім побіжиш до своїх дівчаток.
– Ура, бабуся прийде! – в кімнату з радісним криком вбіг п’ятирічний брат Ані – Льовка.
Він ще один не гуляв, домовитися ні з ким не міг, тому приходу бабусі дуже радів. Він любив залізти до неї на коліна і довго про щось шепотітися.
Баба Ліда розповідала йому нехитрі віршики, онук їх повторював і потім з гордістю розповідав усім у садочку, що знає вірші, які точно більше ніхто не чув.
Бабуся прийшла рівно до того часу, до якого планувала. Вона завжди відрізнялася пунктуальністю – якщо вже пообіцяла, то точно зроби!
– Олечка, ну як же добре, що я живу на першому поверсі! – віддихавшись, сказала вона дочці, — навіть до вас на другий поверх вже насилу піднімаюся.
Аня, Льовушка, ви подивіться, що я вам принесла! А Сергій де, знову гуляє?
Останні слова були адресовані онукам. Бабуся дістала з сумки, яку дбайливо тримала в руках, три різнокольорові шарфи, зв’язані з різношерстих ниток.
Вони, напевно, раніше були якимись старими светрами, а тепер дбайливо розпущені бабусею і змотані в тугі клубочки. З цих клубочків вона періодично в’язала онукам обновки.
Льовка першим схопив свій темно-синій шарф з бордовими китицями і міцно обійняв бабусю.
Аня, намагаючись приховати кислий вираз обличчя, розглядала яскравий червоно-жовтий шарфик, дбайливо складений бабою Лідою.
– Подобається, Анюта? – запитала бабуся.
Онучка понуро кивнула.
– Дивись мені, носи, а то я тебе знаю! Ви зараз всі модні, розкриваєтеся, а на вулиці холодно і вітер сильний.
– Дякую, бабусю, – тихо сказала Аня і віднесла шарф у свою кімнату.
З бабусею попили чай, потім Льовка показав їй свої вироби із садочка, Аню вона попросила принести шкільний щоденник, похвалитися оцінками.
Бабуся поскаржилася на те, що так і не побачила старшого онука Сергія, який, за її словами, «занадто багато вже гуляє з друзями».
Під кінець другої години Аня, змучена нудьгою, запитала маму, коли їй вже можна буде, нарешті, піти гуляти, адже подружки чекають.
– Аню, а я вже зараз збиратися буду, – сказала бабуся, – ось зі мною якраз і підеш, домовилися? Проведеш мене, а то слизько на вулиці. Заодно і шарфик новий одягнеш! А потім до подруг побіжиш.
Аня похмурніла. Носити цей безглуздий, абсолютно немодний шарф взагалі в її плани не входило.
А якщо дівчата побачать, яке диво вона на себе начепила? Адже потім до закінчення школи над нею сміятися будуть!
– Ба, та я… — пробурмотіла дівчинка, на ходу намагаючись придумати відмовку, але Ольга суворо поглянула на дочку і сказала:
– Ну звичайно, вона тебе проводить, мамо. Аня, давай збирайся, і шарф не забудь!
Дорога до бабусиного будинку здавалася дівчинці вічністю, хоча пройти потрібно було всього пів кілометра.
Аня раз у раз озиралася по сторонах, подумки сподіваючись на те, що ніхто зі знайомих її не побачить у цьому дурному шарфі.
Як на зло, дорога і справді була досить слизькою, бабуся ледве-ледве крокувала повільним темпом, взявши онуку під руку, і все повторювала:
– Онучко, не поспішай, не поспішай!
Коли, нарешті, жінка зникла у своєму під’їзді, Аня з полегшенням зітхнула і, одним рухом знявши з шиї злощасний шарф.
Вона швидко засунула його під куртку і побігла до подружок, які вже зачекалися її на гірці.
Суботи Аня чекала з нетерпінням. Не тільки для того, щоб відпочити від школи, але і в передчутті веселого вихідного.
Мама поїде з Льовою в сусіднє місто на прийом до лікаря, Сергій, напевно, як завжди, побіжить кудись з друзями, а їй милостиво дозволили ненадовго запросити в гості подружок.
Вони будуть вдома зовсім самі, слухатимуть музику і базікатимуть про свої дівчачі справи…
Подружки Міра з Машею прийшли вчасно, майже відразу ж, як за мамою і молодшим братом зачинилися двері.
Дівчата попили чай з печивом, трохи поговорили на кухні, прибрали зі столу і пішли в кімнату Ані.
Аня підійшла до столу, щоб увімкнути колонку, а Міра запитала:
– Ань, у тебе зарядка де? Дай мені, будь ласка, телефон зарядити.
– Там, у комоді, у найвищій шухляді, – не обертаючись, відповіла Аня, чаклуючи над кнопками колонки.
Міра висунула потрібну шухляду, і тут же почувся гучний сміх:
– Аннет, що це у тебе таке?! Що це за ганчірка?
Господиня кімнати обернулася і остовпіла. Подруга тримала в руках складені яскраво-зелені вовняні шкарпетки.
Їх баба Ліда зв’язала для онуки ще минулої зими, і вони благополучно були в цей же день закинуті в комод.
Як же вони опинилися у верхній шухляді, де завжди лежали тільки зарядні пристрої, батарейки та інші дрібниці?
– Та це бабуся в’язала, – намагаючись надати своїм словам байдужий тон, сказала Аня, – навіщо ти їх дістала?
– А може, ти їх носиш потайки, а, Аннет? Це ж наймодніше! – сміючись, запитала Маша. – Я думала, такого вже у світі не існує!
Міра, продовжуючи веселитися, взяла шкарпетки в обидві руки, наділа їх на долоні, як рукавички, і, сміючись, почала грати в «крокодильчика», рухаючи пальцями, ніби стискаючи і розтискаючи зуби.
Дівчатка, регочучи, теж влилися в гру, яка закінчилася тим, що одна шкарпетка опинилася на люстрі і висіла там до вечора яскраво-зеленою плямою, щоразу викликаючи у подружок бурю сміху, коли хтось із них піднімав очі до стелі…
…– Аня, ось розумниця, що зайшла! Ой, та ви з Льовушкою разом, які молодці! Проходьте, зараз чаю попиємо! – бабуся Ліда, хоч їй і складно було вже швидко пересуватися, поспішила на кухню ставити чайник.
– Ба, та ти не метушися так, – сказала, роздягаючись, шістнадцятирічна Аня, – ми зараз самі все зробимо, і чайник поставимо, і чай заваримо.
– Анюта, коли у Сергія присяга? Коли ви їдете?
– Післязавтра, бабусю.
Аня з сумом подивилася на бабусю. Зовсім нещодавно вони всією родиною зі сльозами на очах проводжали улюбленого старшого брата служити в армію.
Сестра дуже переживала, вона була сильно прив’язана до брата. Бабуся переживала не менше, адже це її перший онук.
Вона навіть на проводи не могла піти, сильно хворіла, та й слабенька вже була для таких заходів.
Попрощалася тільки, коли Сергій відвідав її перед самим від’їздом. На присягу вона не збиралася тим паче.
– Ой, вже так скоро? – сплеснула руками баба Ліда, – а як же… Я ж шкарпетки теплі йому не довязала!
Онуцю, будь ласка, зайди завтра ще раз до мене за шкарпетками для Сергія. Я сьогодні за вечір дороблю.
– Ба, так там не можна ж такі шкарпетки, – сказав Льова, – Сергій говорив, що це не за статутом.
– Ні, Льова, ти переплутав. Шкарпетки можна, бабусю, не переживай, – швидко сказала Аня і округлила очі, подивившись на молодшого брата.
– Ань, а чому ти бабі Ліді сказала, що Сергію в армію можна шкарпетки? — запитав дев’ятирічний Льовка, коли вони із сестрою, напившись чаю, пішли додому. — Ну правда, адже не можна ж!
– Розумієш, Льова, бабуся дуже переживає за Сергія. Вона старалася, в’язала йому шкарпетки, щоб ноги не мерзли. Ну навіщо її засмучувати?
Ми завтра до неї зайдемо, візьмемо шкарпетки, а Сергій їх просто поки не носитиме. Коли з армії повернеться, тоді й поносить.
Льова решту шляху йшов задумливо і мовчав. Аня хотіла сподіватися, що він все правильно зрозумів, адже вона сама ще зовсім нещодавно мало що розуміла і, часом, поводилася не так, як слід було б…
… Ані двадцять. Вона дуже часто відвідує улюблену бабусю Ліду, адже та багато лежить, важко встає і одну її надовго ніяк не залишити.
Мама багато працює, Сергій вже давно живе в іншому місті і приїжджає не дуже часто, Льовка ще школяр.
Вони всі, звичайно, теж приходять і доглядають за бабусею, але Аня буває у неї частіше за всіх.
Вона ніби відчуває, що бабусине тепло буде ще зовсім недовго. Що днів, відміряних їй на цьому світі, залишається все менше і менше.
Тому намагається бути з нею якомога частіше – розмовляти, про щось згадувати, та просто сидіти поруч і мовчати удвох теж дорогого коштує.
– Анечка, — тихим голосом сказала бабуся, — допоможи-но мені підвестися, будь ласка. Я тобі повинна дещо віддати.
– Бабусю, давай, може, я сама дістану? Важко ж тобі. Ти тільки скажи, що і де.
– Ой, Аню, і правда, давай ти сама. Он там, у шафі. Дверцята найдальші відчини і на нижній полиці подивися.
Ось-ось, пакети стоять з клубочками. Ти забери їх, Аня, додому. Мені вони вже ні до чого, я і в’язати більше не зможу — очі не бачать, та й сил немає довго сидіти.
Так не хочеться, щоб це все пропало, я ж цю пряжу стільки збирала! А тобі знадобиться, я ж вчила тебе в’язати колись, пам’ятаєш? Не забула? Треба встигнути передати тобі їх, поки я з вами…
Аня стояла обличчям до шафи, тримаючи в руках пакети з різнокольоровими клубочками і боячись повернутися.
Очі її застилали сльози. Вона в одну мить згадала все, що було пов’язано з колись цілком здоровою і бадьорою бабою Лідою.
Згадала, як бабуся, схиливши голову, терпляче вчила її вив’язувати петельки, а Ані було нудно і вона все рвалася гуляти.
Згадала розповіді бабусі про те, що кожній речі потрібно прагнути дати друге життя, не поспішати викидати.
Звідси і безліч цих різнокольорових мотків, які раніше були чиєюсь кофтинкою або светром.
Нарешті, червоніючи, Аня згадала, як колись сміялася над бабусиними шкарпетками і шарфиками, в’язаними з такою любов’ю. Як соромилася цих речей перед подругами…
– Онучко, ти чого мовчиш? Не хочеш забирати, не потрібно тобі, так?
– Та ні, бабусю, ти що? Я обов’язково візьму, — Аня швидко витерла сльози і повернулася до ліжка.
Заплакане обличчя вона не помітить, занадто погано бачать очі, аби тільки по голосу не здогадалася…
Аня робила вдома генеральне прибирання, одночасно марно намагаючись залучити до цього захоплюючого заняття молодшого брата Льову.
Зрозумівши, що толку від Льови мало, дівчина зітхнула, відкрила шафу і почала в ній розбиратися. Давно пора викинути купу непотрібних речей.
Розклавши одяг у шафі, Аня переключилася на полиці з книгами і паперами. Тут теж потрібно навести порядок — викинути зайве, красиво розставити книги.
В одній з папок вона виявила написаний поспішним почерком рецепт. Це був рецепт борщу, який вона писала під диктовку бабусі приблизно рік тому.
Бабуся була ще не така слабка, як зараз, але вже багато лежала, хоча з пам’яттю у неї все було чудово.
Аня занурилася в дитячі спогади. Як же вона любила бабусин чудо-борщ! Це був просто витвір кулінарного мистецтва, вона ніколи і ніде більше не куштувала подібного.
Маленькою дівчинкою вона дуже любила, коли бабуся запрошувала її з братами на цей царський обід.
Бабуся спеціально пекла до борщу ароматні м’які пампушки, щедро присмачувала страву свіжою зеленню і домашньою сметаною.
Дівчина з подивом і захопленням спостерігала, як баба Ліда разом з борщем їсть маленький червоний пекучий перчик.
Одного разу онука просто лизнула язиком цей маленький стручок, і тут же з очей бризнули сльози. А бабуся спокійно їла його вприкуску з хлібом, і навіть зовсім, ні крапельки не морщилася, тільки піт на лобі виступав…
Закінчивши прибирання, Аня раптом захотіла прямо зараз зварити борщ за бабусиним рецептом. Адже вона навіть жодного разу його не опробувала.
Дівчина поставила варитися м’ясо і пішла в магазин за відсутніми продуктами.
Борщ був готовий через дві з половиною години. Аня спробувала ложечку і розчаровано зрозуміла – не те.
Вона робила все строго так, як казала бабуся: і сало, змішане з часником, додавала в бульйон, і кілька картоплин не нарізала кубиками, а зварила цілими і розім’яла в пюре, щоб борщ був густішим, і зелені не пошкодувала.
Це був хороший, смачний, дуже вдалий борщ, але це був не ТОЙ борщ. Такий, з дитинства, могла зварити тільки сама бабуся…
Пролунав телефонний дзвінок. Аня взяла трубку, дзвонила мама, яка сьогодні цілий день перебувала у баби Ліди.
– Доню, що ти зараз робиш?
– Щойно зварила борщ, мамо. Давай приходь їсти.
– Зачекай з борщем, Аню. Сядь, будь ласка, якщо стоїш. Бабусі більше немає…
Аня ніби заціпеніла. Усі дні, коли тривала підготовка до похорону, вона була немов у напівсні.
Допомагала мамі в усіх організаційних питаннях, заспокоювала молодшого брата, який плакав, як маленька дитина, сумуючи за улюбленою бабусею. Але сама не могла пролити ні краплі сльози, ніби її заморозили.
У день похорону, коли вже потрібно було виїжджати до храму на відспівування, Аня згадала, що потрібно знайти чорну хустку на голову.
Вона відкрила шафу в передпокої, полізла на верхню полицю в пошуках потрібної речі і раптом завмерла.
В руках у неї опинився теплий вовняний червоно-жовтий шарф, який вона колись так старанно ховала від очей своїх подружок.
І тут Аню немов прорвало. Сльози, які всі три дні накопичувалися в ній, здається, вилилися цілком, бурхливим безперервним потоком.
Саме зараз вона до кінця усвідомила, що бабусі більше немає. Що її не взяти за руку, не обійняти, не поговорити.
Більше вона не розповість про своє минуле життя, не поділиться своєю життєвою мудрістю і просто найсвітлішою любов’ю і теплом…
Минуло більше року з моменту, коли не стало улюбленої бабусі Ліди.
Аня, як і обіцяла їй, проводжаючи на кладовищі в останню путь, навчилася добре в’язати. Тепер для неї це найулюбленіше заняття.
Вечорами дівчина сидить перед увімкненим телевізором і ритмічно рухає блискучими спицями.
Правда, шарфики і шкарпетки, як бабуся, Аня не в’яже. Вона навчилася створювати з пряжі дуже гарні іграшки. В основному це персонажі різних мультфільмів.
Аня навіть стала приймати замовлення на такі іграшки. Та на замовлення дівчина в’яже з нової, сучасної, дуже пухнастої і м’якої пряжі.
Але перші свої, не дуже рівні і не такі гарні роботи вона зв’язала з мотків бабусиної пряжі.
Потім у Ані стало виходити все краще і краще, і з решти мотків вона вже зв’язала дуже красивих звіряток.
В’язані вручну іграшки користуються великим попитом, але цих звірів, виконаних зі старої пряжі, дівчина ніколи не продасть.
Вони будуть стояти на полиці, як нагадування про бабусю, яка завжди давала речам друге життя.
– Я завжди буду тебе пам’ятати, бабусю, – часто шепоче Анна, підходячи до полиці із в’язаними іграшками, – я буду розповідати про тебе своїм майбутнім дітям і онукам. І поки ми пам’ятаємо і говоримо про тебе, ти жива!
