Вона, задумливо, поклала телефон біля себе на диван. Тут поруч з’явився чоловік, обійняв:
— Олена, що сталося?
— Брат пішов з життя, — притулилася до чоловіка і заплакала. — Допився, Мішка!
— Сестра подзвонила?
— А хто ж іще? Відразу сказала, що грошей на похорон немає.
— Олена, їдь! Брат все ж таки, треба нормально прощання організувати.
— Андрій, я розумію, що брат, але чому вони так зі мною поводяться, — і вона вкотре почала виливати душу. — Тата сорок років тому не стало, на самоті.
Добре, ми далеко живемо, але Тамарка і Мішка поруч жили. Ми приїхали, гроші привезли, все зробили. А будинок дістався Тамарці.
Адже ми в цьому будинку в дитинстві всі разом жили. Це вже потім, коли ми дорослими стали, мама з ним розлучилася.
— Скільки років уже минуло, — Андрій міцніше обійняв дружину. — А ти все злишся.
— Мама двокімнатну квартиру від заводу отримала, — продовжила Олена, ковтаючи сльози. — Мішку тоді до в’язниці посадили. Повернувся, мама вже хвора була.
Через рік і її не стало. Я знову з грошима поїхала, поховала. Квартира Мішці дісталася. Він навіть, на згадку про маму, мені її улюблений килим не віддав.
А килим незабаром опинився у Тамарки в квартирі. Вона до того часу обміняла татів будинок на дві квартири, собі і дочці, Оксанці.
— Олена, ну що ти собі нерви псуєш? Годі…
— А зараз сестра з дочкою своєю Мішку перед самим кінцем вмовили скласти заповіт на квартиру на Оксанку.
Бачте, Тамариній дочці з чоловіком ніде жити. Мені тепер навіть ніде зупинитися в рідному місті.
Ну, чому вони так поводяться зі мною? Хіба я не дочка? Хіба не сестра Тамарки.
— Гаразд, заспокойся! У неї один чоловік від шкідливої звички пішов з життя, інший — хворий лежить, — чоловік погладив її по голові. — Навіщо нам їхня стара квартира?
У нас ось яка гарна своя, і машина є, і на літній відпочинок грошей вистачає.
— Андрій, ну, як ти не розумієш? Не потрібна мені їхня квартира. Прикро, що вони до мене так ставляться.
Просто б сіли з Тамаркою поговорили, і все б я їм залишила. А згадай, коли тато пішов у засвіти? У нас діти маленькими були, як нам гроші потрібні були.
Це зараз, коли тобі і мені, і пенсію платять, і зарплату. Тобі ще зарплату і підвищили. Ми все можемо собі дозволити. А тоді?
— Все, Олена, я поїхав на вокзал тобі за квитком, а ти збирайся! До відправлення поїзда чотири години залишилося.
— А якщо квитків не буде?
— У купейному завжди є. Спокійно вночі поспиш, а вранці там будеш.
Чоловік поїхав. Олена зателефонувала дочці і синові, і почала збиратися в дорогу, а важкі думки продовжували лізти в голову.
«Подружки так добре живуть зі своїми братами і сестрами, а ми добре жили один з одним хіба що в далекому дитинстві.
Потім чоловік відвіз мене в це місто, більше сорока років вже минуло з тих пір. Ми швидко тут обжилися, чоловік добре заробляв.
У дев’яності, звичайно, було важко, але Андрій все одно примудрявся заробляти на життя, хоч і працював без вихідних.
Дочка вийшла заміж, син одружився. Онуки пішли. Гроші стали водитися, бо куди нам стільки двом? І на подарунки онука вистачає, і на «чорний день» намагаємося відкласти.
Мене Андрій все лаяв, коли я про «чорний день» говорила. Змушував на щось світле відкладати».
Глянула у вікно:
— Ой, дочка приїхала!
Та зайшла:
— Мамо, я заходити не буду, поспішаю, — дістала десять тисяч. — Хоч я твого брата особливо й не знала, купи дядькові Міші і від нас вінок, будь ласка.
— Добре.
— Ти сьогодні їдеш?
— Так, батько за квитком поїхав.
— Гаразд, мамо, я побігла! Тримайся!…
…Приїхала Олена до свого рідного міста. Спочатку після переїзду часто сюди їздили, в основному, у батьків чоловіка зупинялися.
У них була трикімнатна квартира. Та п’ять років тому свекра і свекрухи не стало, якось швидко. Один за одним пішли з життя, бо вік поважний вже був.
Брат чоловіка квартиру одному зі своїх синів залишив, виплативши братові гроші за належну половину. Все, як у людей.
Ось тільки Олена тепер і не знала, куди з вокзалу поїхати, у кого зупинитися.
— Олена, — пролунав чийсь голос.
— Женя? — вона з подивом дивилась на дівера, що стояв біля машини.
— Андрій дзвонив, сказав, що тобі ніде зупинитися. Поїхали до нас!
— Якось не зручно…
— Я розумію, що у вас з моєю дружиною напружені стосунки, — на його обличчі промайнула посмішка. — Але кілька днів, якось потерпіть одне одного.
Приїхала, розклала речі, сходила в душ. Часу вирішила не витрачати, бо не в гості ж приїхала. Вирушила далі.
І ось зустріч з рідною сестрою, без обіймів.
— Де брат зараз? — Олена відразу перейшла до справи.
— Тут, у морзі, — відповіла сестра, сором’язливо відводячи очі. — Ми з Оксанкою по десять тисяч склали, а треба тридцять, якщо скромно…
— Ходімо, там розберемося.
Зайшли. Олена переглянула ціни на ритуальні послуги і повернулася до сестри:
— Давай, свої гроші!
Та вийняла з кишені двадцять тисяч пом’ятими купюрами. Жінка за столом підрахувала все за прейскурантом, вийшло сорок. Олена додала свої і віддала необхідну суму.
Коли вийшли на свіже повітря, запитала у сестри:
— А з поминальним обідом що?
— Я зайшла в дві найдешевші кав’ярні. Там по шістсот гривень з людини.
— Скільки людей буде?
— Я не знаю… родичів у нас мало залишилося… його друзі тільки…
— Ходімо! Я на двадцять осіб оплачу.
Похорон пройшов, звичайно, небагато, але гідно. Брата поховали поруч з матір’ю і батьком. У Олени промайнула думка:
«Важко жилося тут моїм родичам, але хоч на тому світі вони будуть всі разом, а мене поховають на чужині.
І ніхто з родичів, що живуть в цьому місті, не приїде зі мною попрощатися, — але тут же промайнула інша думка. — Мій дім тепер не тут, а там, де коханий чоловік, діти і онук.
Де не треба позичати гроші до получки і збирати на «чорний день». Там буде кому доглядати за моєю могилкою».
Брат чоловіка привіз жінку назад на вокзал. До відправлення поїзда було ще хвилин двадцять.
— Женя, їдь додому! — відчула, що родич кудись поспішає.
— Гаразд, — кивнув головою. — Ти там передавай привіт Андрію і всім своїм дітям та онукам.
Незграбно обійняв і втік.
Повільно пішла на перон. Поставила важку сумку на лавку і сіла поруч:
«Коли, років тридцять-сорок тому приїжджали сюди, було стільки проводжаючих, а тепер нікого. Та й, напевно, я більше сюди не приїду».
За думками непомітно пролетів час і оголосили про відправлення поїзда. Підвелася, дивлячись у той бік, звідки той повинен приїхати:
— Олена! — пролунав крик.
До неї бігла сестра.
— Оленко, сестричко, пробач мене за все!
— Тамара, перестань! — обійняла сестру, а в неї самої сльози з очей.
Таке відчуття, що повернулися на пів століття назад, і зараз просто розлучається з сестрою не назавжди, а на пару днів.
Підійшов поїзд, оголосили посадку.
— Олена, не тримай на мене зла! — крізь сльози попросила сестра.
— Я не тримаю, — міцніше обійняла сестру. — Мені вже час.
Поїзд рушив і поніс Олену туди, де її дім.
Коли прибули до станції і ледве відчинилися двері вагону, Олена побачила коханого чоловіка. Він схопив її сумку, а потім і саму її, поцілував, тепло обійняв.
— Все нормально?
— Нормально, все пройшло гідно.
— Ну, пішли, — і повів дружину до виходу з перону.
— Андрій, а я з Тамарою помирилася, — на обличчі дружини промайнула посмішка.
— Ну, і правильно! Ви ж сестри.
— Давай, наступного року поїдемо туди разом. Побачимо всіх родичів, сходимо на могилки до твоїх і моїх батьків.
— Звичайно, поїдемо!
