Андрій у дев’яностих працював начальником цеху. Чесно кажучи, не робота то була, а виживання. Замовлень майже немає, зарплату постійно затримують.
Але Андрій не поспішав іти з рідного підприємства, на яке прийшов працювати відразу після технікуму. Пропрацювавши певний період, його призначили начальником цеху, було йому тоді тридцять два роки.
Разом з труднощами на роботі ще одна неприємність трапилася в житті Андрія – з дружиною розлучився, яку любив і досі любить. І те, що дитина в них, теж не врятувало.
Дружина жила з Андрієм, а думала про іншого. Більше ні в чому він її звинуватити не міг, просто серцю не накажеш, пішла до того, кого давно любила, – свого однокурсника.
Андрій ходив чорніший від хмари, розмовляти навіть не міг, – робота тільки й рятувала. А вдома порожні стіни, які теж нагадували про колишню дружину.
У таких ситуаціях хоч вовком вий, неможливо себе заспокоїти, налаштувати на потрібну хвилю, за що не берешся, руки опускаються.
І якраз у цей безрадісний період у житті Андрія трапилася нова любов. Але тільки з боку Андрія не те що любові, а навіть симпатії не було.
А от з боку нової співробітниці Ліди любов трапилася з першої зустрічі.
Вона працювала у відділі кадрів, – на вигляд проста двадцятитрирічна дівчина. Заміжня не була, все кохання чекала, от і дочекалася. Він зайшов з якогось питання, вона дивиться на нього й сказати нічого не може.
Начебто і нічого в ньому особливого немає: середнього зросту, світле волосся й невеселий погляд. А вона закохалася. В конторі нічого не приховаєш: одразу помітили.
Хтось підбадьорював: «Чоловік розлучився, тож давай, не гай часу, тобі теж заміж виходити треба». Інші казали, що колишню дружину досі любить, тож Ліді тут нічого не світить.
Але Ліда не прислухалася до порад, вона бачила тільки одного Андрія, знаходила приводи, щоб до цеху зайти, питання йому поставити. Вже й робітники стали помічати, що дівчина сохне за начальником цеху. Він і сам невдовзі помітив, що кадровичка бігає за ним.
Спочатку значення не надавав: побігає та й відстане.
Але Ліда, крім роботи, стала й у місті на очі потрапляти: то в крамниці випадково зіткнуться, вона перша заговорить з ним, то біля будинку кілька разів помічав її.
Андрій уже став шукати привід, щоб швидше пройти повз, але дівчина чіплялася до нього з різними питаннями. А потім стала пропонувати в кіно сходити, в театр, а одного разу запропонувала обід йому приготувати.
Андрієві тоді не до того було: він за дружиною з донькою сумував, від туги на стіни готовий був лізти, навіть випивати почав.
А тут ще дівчина ця набридлива по п’ятах ходить, дратує його своїми пропозиціями в кіно сходити.
Почав він прямим текстом їй говорити, щоб залишила його в спокої, а вона дивиться на нього закохано своїми сірими очима й усміхається:
— Андрію Петровичу, може, хоча б чаю вип’ємо?
— Незрозуміла ти якась, я тобі кажу, відчепись, знайди собі нарешті зайняття якесь, а ти мені проходу не даєш.
Не збираюся закохуватися й одружуватися з тобою. Чи ти переспати хочеш? І взагалі, гордість у тебе є? Хіба дівчина за хлопцем має бігати?
Ліда все одно усміхалася, але вже усмішка сумною виходила. А наступного дня знову чатувала на Андрія.
Подейкували, що вже й додому до нього приходила, але він її прогнав.
Їй уже колеги казали, щоб відчепилася від нього, – марна це справа, а деякі біля скроні крутили: бігає за чоловіком, як дурепа.
Але дивна річ: поки Андрій від Ліди тікав, від розваленого шлюбу хоч трохи відволікся й на колишній дружині Вероніці не так зациклюватися став.
Так минуло три місяці. Всі вже звикли, що Ліда бігає за Андрієм Петровичем.
Хтось уже співчутливо дивився на дівчину, деякі колеги Андрієві натякали: «Зверни увагу, дівчина симпатична, серйозна, ти для неї – світло у віконці, така не зрадить».
Але Андрій тільки похмуро кивав і йшов далі зі своїми думками.
Одного разу на загальних зборах стали начальника цеху критикувати, – по ділу критика була. А Ліда встала й слово попросила: почала заступатися.
Неправа вона була, не треба було їй у цю справу втручатися, але вже пізно, Андрій підвівся й при всіх вилаяв її, можна сказати, принизив:
— Тебе хто просить? Набридла ти мені, сховайся, щоб я тебе не бачив!
Ліда заплакала й вискочила з кабінету.
А потім звільнилася. І закінчилася історія безвідповідально закоханої Ліди. А разом із тим закінчилася й туга Андрія за колишньою сім’єю, видно, зрозумів, що дружину не повернеш, став до життя повертатися.
Тільки от не було на роботі тієї дівчини, яка маячила перед очима, в крамницях теж її не зустрічав, і біля будинку вона його більше не чатувала. І якось порожньо стало.
Не сказати, щоб Андрій раптом покохав її, ні, просто якось незвично стало.
Не дав він свого часу жодного шансу дівчині, яка його покохала, все сподівався, що дружина повернеться, чіплявся за минуле, як за рятувальне коло, не помічаючи сьогодення.
Минуло пів року.
Туга за дружиною розвіялася, як ранковий туман. Вероніка якось уже не турбувала його серце, а з донькою він і так бачився.
Але не було вже питань: «як там мама», не було з боку Андрія прагнення зустрітися з нею, заспокоївся чоловік, зрозумів, минулого не повернути.
Але оселилася в серці інша тривога: що з Лідою. Він спочатку злився, аналізував її вчинки, намагаючись виправдати себе.
— Ну ж сама винна, — думав він, — навіщо було бігати, так відверто показувати свої почуття.
Але одразу з’являлися інші думки:
— А як ще вона могла вчинити? Як пояснити свої почуття?
І виходить, він уже виправдовував її, і йому було соромно за свою грубість. Спочатку він думав, зустріне в місті, вибачиться, все пояснить. Але місто, хоч і невелике, випадкової зустрічі не сталося.
І ось сидить тепер Андрій на кухні зі своїм товаришем Сергієм і, як то кажуть, душу виливає. З Сергієм вони в армію разом призивалися, листувалися, та й потім дружба їхня простягнулася на десять з гаком років.
— Андрюхо, я тобі так скажу: тугою за дружиною ситий не будеш…
— Та я не тужу за Веронікою, минуло все, розумієш. Ось це й дивно, ніби дівчина ця мене до життя повернула…
— Значить, виходить, подобається вона тобі…
Андрій кивнув.
— Виходить, подобається… це зараз зрозумів, а тоді… ну як відповідати на почуття некоханої… не було в мене нічого…
— От, раз говориш про неї, значить зараз є! Значить, що потрібно? Треба знайти її.
— Де ж я її знайду?
— Ну точно, Андрюхо, ти тепер як закоханий дурень, нічого не тямиш… а кадри на що? Невже там адреса її не збереглася? Хай архів піднімуть, якщо не знають. Але, напевно, знають, були ж у неї подруги…
— Та якось ніяково випитувати, що подумають…
— Ну тоді сиди й страждай. От ти кажеш, вона за тобою бігала… вона ж не оглядалася на громадську думку…
Андрій з силою вдарив себе долонею по лобі.
— Дурний я пустоголовий, хоч і начальник цеху, все вірно ти кажеш.
З того дня палке прагнення знайти дівчину не давало спокою. Тепер він переключився на пошуки Ліди.
Для початку обережно поцікавився у відділі кадрів.
Клавдія Леонідівна підозріло подивилася на нього.
— Що, Андрію Петровичу, мало вам, що вона звільнилася, наздогнати хочете й «добити»…
Андрієві не по собі стало від її слів. Не думав він, що почує подібне.
— Чому так вирішили? Я хіба схожий на підлого чоловіка? Ну, сказав різко, було таке. Але тепер хочу вибачитися…
— Не знаю, не знаю, віриться насилу.
— Клавдіє Леонідівно, будьте людиною, скажіть адресу.
— Андрію Петровичу, а не замислювалися ви, що заміж вона могла вийти…
— Як… заміж?
— Ну як виходять? РАЦС і все таке…
— Навіщо? — пробурмотів він. Тільки тепер він зрозумів, що не тільки вибачитися хоче, спілкуватися він з нею бажає, може, слова гарні сказати… давно ласкавих слів не говорив, а йому ж і любити хочеться.
Взаємно любити.
Клавдія Леонідівна зітхнула, подивилася на нього й зрозуміла стан Андрія. Дістала документи й написала на листку адресу Ліди.
— Дивіться, Андрію Петровичу, дізнаюся, що образили, сама до директора піду…
Зрадівши, що так легко можна знайти її адресу, він нахилився до Клавдії:
— Дайте я вас розцілую!
Ухилившись, невдоволено пробурмотіла:
— Іди вже, кавалере запізнілий, вічно у вас в голові, що на плечах, пізно спрацьовує.
Потім глянула на нього вже з усмішкою. — Гаразд уже, йди, не проґав її.
Увечері, повернувшись до однокімнатної холостяцької квартири, скоріше за інерцією поставив чайник і дістав з кишені адресу Ліди.
Це була околиця міста, але для Андрія не мало значення, де вона живе. Він готовий був їхати й до іншого міста.
Добре, що кінець тижня, не став відкладати на інший день, у п’ятницю ввечері одразу поїхав до Ліди.
Звісно, він і не думав підніматися на четвертий поверх (розповідь спеціально для сайту – цей день) і стукати у її квартиру. Він просто стояв недалеко від будинку й чекав.
Не дарма ж він пішов з роботи раніше, попередивши начальство, все заради того, щоб побачити її, яка повертається з роботи. Напевно, вона десь працює.
Було по-весняному свіжо, навіть прохолодно. Він підняв комір куртки, ніби це зігріло б його, і став прогулюватися тротуаром, поглядаючи в бік зупинки.
Дійшов до кінця будинку, повернувся й ішов так, дивлячись під ноги, поринувши у власні думки. Він ледь не наткнувся на неї, і це було так несподівано…
— Лідо! — у голосі було здивування й радість.
Вона впізнала його й просто чекала, коли підійде ближче.
— Лідо, як добре, що ти дочекалася мене, я ж чекав тебе, а тут відволікся… здрастуй, Лідо.
— Здрастуй, Андрію.
Вона дивилася на нього й мовчала. А він усміхався, дурнувато якось усміхався, дорослий чоловік стояв перед нею, як дитина.
— Лідо, Лідо, як добре, що я тебе знайшов… може, сядемо?
Вона подивилася вгору, знайшла очима свої вікна.
— Що? Тебе чекають? — з занепокоєнням у голосі спитав він.
— Мама чекає.
— А ще?
— А хто ще?
Він зам’явся.
— Та ось подумав, може, запізнився. Де ти зараз працюєш?
— На швейному заводі.
— А-аа, зрозуміло. Вибач, через мене пішла…
— Андрію, не через тебе. Мені звідси ближче до роботи, а туди доводилося їздити двома автобусами. Ну й потім збори, коли я так нерозумно виступила…
Він узяв її за руку, стиснув у своїх руках її долоню.
— Лідо, не нерозумно, зовсім не нерозумно… це я дурень, образив тебе, не охолов ще від розлучення…
— Гаразд, вибачення приймаються, мені час.
— Як?! Може, ми зустрінемося? Я хочу з тобою зустрітися, чесно хочу.
Дівчина подивилася йому в очі.
— А навіщо? Я рада, що більше не чекаю тебе біля цеху, не зустрічаю в місті, хоча якось бачила здалеку й спокійно пройшла повз… Андрію, зрозумій, я не хочу бути некоханою, навіть якщо ти подаруєш мені найяскравішу зірку з неба. Все заради некоханої – це мені не під силу усвідомити.
Минув рік.
У квартирі Андрія тихо грала музика, сонце пробилося крізь фіранки, й промінь освітило затишну кімнату.
— Лідо-о, може, тихіше зробиш, а то Сашко прокинеться.
— Та нічого, майже не чутно, хай грає, він спить так солодко.
Вони схилилися над візочком, у якому спав їхній малюк.
Тихо задзвенів телефон у передпокої. Андрій підняв слухавку.
— Так, Вероніко, привіт. Ага, зустріну, дочку обов’язково зустріну, до нас привезу, хай із братом побачиться, ну все, бувай.
— Хто там? — спитала Ліда.
— Та це Вероніка, просила дочку з репетиції забрати.
— Ну тоді до нас привозь.
— Так і зроблю, треба ж Оленку познайомити з братиком, — так само спокійно відповів він.
Він взагалі абсолютно спокійно тепер реагує на дзвінки Вероніки, повністю вилікувався від почуття до неї, ніби й не було його переживань.
Андрій підійшов до дружини, обійняв її.
— Лідо, як добре, що ти є в мене, як добре, що в нас є син, дякую, кохана. І ще раз вибач, що відразу не розгледів своє щастя.
