Анна ніколи не думала, що питання квартири стане між ними перешкодою.
Коли пішов з життя батько, все було ніби в тумані: похорон, нескінченні дзвінки родичів, схвильована мати, яка то мовчала, то раптом починала щось розповідати про минуле.
Олена тоді здавалася спокійною, навіть занадто. Вона трималася поруч, допомагала з організацією, відповідала на дзвінки.
— Ну, тепер усе, — сказала вона після поминок. — Тато пішов, нічого не поробиш. Будемо жити далі.
Анна тоді кивнула, але в грудях щось неприємне скреготіло.
Вони з Оленою ніколи не були схожі. Олена — старша, активна, гучна, та, хто завжди домагалася свого. Анна — молодша, тихіша, м’якша, завжди йшла на поступки, звикла бути в тіні.
Питання квартири спливло через місяць після похорону, коли прийшов адвокат. Він запросив їх до офісу, розклав перед ними папери.
— Заповіт було складено три роки тому, — сказав він сухим, діловим голосом. — Згідно з ним квартира переходить у власність Анни.
Олена подивилася на сестру.
— Що?
Анна дуже здивувалася, відчуваючи, як по хребту пробіг холод.
— Тато залишив її мені.
— Я чула, — різко сказала Олена. — Я просто не зрозуміла, чому.
Адвокат щось пояснював, розповідав про закон, про волю покійного, але Анна вже нічого не чула.
Вона бачила, як напружилася сестра. Бачила, як Олена стиснула пальці на столі.
— Значить, все тобі, так?
Анна не знала, що сказати.
— Я… я нічого не просила.
— Та ну, звичайно, не просила, — Олена різко встала. — Цікаво, коли це він вирішив, що мені нічого не належить?
Вона вийшла з офісу, грюкнувши дверима. Анна залишилася сидіти, не знаючи, що робити.
Через два дні Олена прийшла до неї додому.
— Я так подумала, — сказала вона, навіть не привітавшись. — Давай розділимо квартиру. Я не претендую на всю, просто на свою частку.
— Олена… — Анна зітхнула. — Але квартира записана на мене, так хотів тато.
— І що? Тобі що, важко поділитися?
Анна дивилася на неї, відчуваючи, як щось всередині починає стискатися.
— Я не проти, але як?
— Продаси її і розділимо гроші навпіл.
— Але ж це татове рішення.
— Татове? — Олена посміхнулася. — Тато б ніколи так не вчинив. Значить, ти його якось вмовила.
— Що?
— Вмовила, натиснула, не знаю. Він би не зробив цього сам, не вчинив би так зі мною.
Анна завмерла.
— Ти справді так думаєш?
Олена знизала плечима.
— Якби ти була нормальною сестрою, ти б сама запропонувала ділити її.
Анна стиснула пальці.
— А ти нормальна сестра, раз говориш мені такі речі?
Олена мовчала, дивилася з-під лоба. Потім кивнула.
— Я зрозуміла тебе.
— Що ти зрозуміла?
— Що ти весь цей час прикидалася доброю.
Вона пішла, грюкнувши дверима.
Після тієї сварки Олена не дзвонила два тижні. Анна відчувала, як між ними зростає холод.
Раніше вони могли не розмовляти днями, але завжди знали, що якщо щось трапиться, можна просто набрати номер, сказати «Привіт» — і все стане, як раніше.
Тепер здавалося, що Олена спеціально тримає паузу, накопичує образу, готується до чогось.
Анна намагалася переконати себе, що все владнається. Ну посварилися, ну розлютилися. Зрештою, Олена завжди була емоційною.
Вона звикла брати все, що хотіла, звикла, що її слухають. Зараз просто потрібно почекати.
Але в глибині душі Анна розуміла — цього може не статися.
Одного ранку пролунав дзвінок. На екрані з’явилося ім’я матері. Анна посміхнулася і взяла слухавку.
— Привіт, мамо.
— Привіт, — голос був напруженим. — Аню, а ти можеш приїхати?
Вона відразу напружилася.
— Щось сталося?
— Просто приїжджай.
Вона приїхала через годину. Мати сиділа за кухонним столом, перед нею остигав чай.
— Олена приходила, — сказала вона замість привітання.
Анна відразу відчула неприємне поколювання всередині.
— І що?
— Вона каже, що ти відмовилася ділити квартиру.
Анна зітхнула.
— Мамо, тато залишив її мені.
— Я знаю, — мати покрутила ложку в руках. — Але ж Олені теж треба десь жити.
Анна мовчала.
— Ти могла б її продати й поділити гроші, — продовжувала мати.
— І залишитися майже ні з чим?
— Ти могла б купити щось меншого розміру.
Анна повільно похитала головою.
— Ти знаєш, що я розраховувала на цю квартиру. Моя зарплата не дозволяє взяти нову.
— Олена каже, що це несправедливо.
— А як же тоді справедливо, мамо? — її голос затремтів. — Тато так вирішив, не я.
Мати помовчала.
— Знаєш, я просто хочу, щоб ви не сварилися, — нарешті сказала вона. — Вона моя дочка так само, як і ти.
Анна стиснула зуби.
— Але тільки я залишилася ні з чим, так?
Мати відвела погляд. У цей момент Анна зрозуміла, що сестра виграла перший раунд.
І Олена не забарилася з ударом у відповідь спадкоємтці. Через день їй зателефонував адвокат.
— Ваша сестра збирається оскаржувати заповіт.
— Що? — Анна навіть підвелася.
— Вона запевняє, що заповіт було складено під тиском.
— Яким ще тиском?!
— Вона каже, що ви могли вплинути на батька.
Анна відчула, як по спині пробіг холод.
— Це ж маячня.
— Маячня чи ні, але справа розглядатиметься в суді.
Вона поклала слухавку і заплющила очі, щоб спробувати вийти із стану слості і зібратися з думками.
Вона не писала Олені. Вона знала, що якщо набере номер, то нічого хорошого не скаже.
Але Олена написала сама: «Ти могла зробити все по-доброму. Тепер зробимо по-іншому».
Анна довго дивилася на екран, потім повільно поклала телефон.
Вона не пам’ятала, як минули наступні тижні. Все, що відбувалося, немов злилося в один болісний вир дзвінків, зустрічей з юристами, розмов з матір’ю.
Мати щосили намагалася зберегти ілюзію, ніби у неї, як і раніше, є дві дочки, що люблять одна одну.
Але це було неправдою. Сестра відкрито оголосила війну.
Анна не збиралася віддавати квартиру, але суд вимагав доказів того, що батько дійсно хотів передати житло тільки їй. Адвокат Олени вибудував ланцюжок звинувачень.
— Батько був хворий,
— На нього могли тиснути,
— Анна могла скористатися його слабкістю.
Анна дивилася на Олену, яка сиділа навпроти в залі суду. Спокійна, впевнена, з обличчям, на якому не ворухнувся жоден м’яз.
І коли мати встала, щоб дати свідчення, Анна раптом зрозуміла, що далі станеться.
— Ви впевнені, що Анна не обговорювала з батьком заповіт? — запитав суддя.
Мати завагалася.
— Я… не знаю.
Анна завмерла.
— Але ви не можете підтвердити, що він прийняв рішення сам? — уточнив суддя.
— Ні, — тихо відповіла мати.
Анна заплющила очі. Суд ще не закінчився, але вона вже програла.
Після засідання мати спробувала заговорити з нею.
— Анечко, ти маєш зрозуміти, я не могла…
Анна навіть не поглянула на неї.
— Ти могла, мамо, все ти могла.
Вона пішла, не слухаючи виправдань.
Але й на цьому Олена не зупинилася.
Через тиждень Анна прийшла додому і виявила, що двері її квартири зламані. Речі були розкидані, меблі перевернуті.
Нічого не вкрали. Але в кухні великими літерами на стіні було написано «ЗАБИРАЙСЯ».
Вона знала, чиїх рук це справа. Олена більше не намагалася говорити з нею. Тепер вона діяла інакше.
І Аня зрозуміла, якщо вона не здасться, сестра піде ще далі.
Дівчина не дзвонила в поліцію. Вона просто стояла в зруйнованій квартирі, дивлячись на цей відчайдушний, злісний крик на стіні. «ЗАБИРАЙСЯ».
Кожне слово було написано різкими, рваними літерами, ніби людина, що писала, була оскаженіла.
Вона звичайно знала, хто це зробив.
Олена більше не розмовляла з нею безпосередньо. Після суду було винесено рішення, Анна зберігала право власності на квартиру.
Батько залишив усе їй, і довести протилежне сестра не змогла. Але для Олени це було не закінчення, а початок справжньої помсти.
— Ти розумієш, що вона не зупиниться? — тихо сказав адвокат, коли суд закінчився.
Анна кивнула.
— Що ти збираєшся робити?
Вона не відповіла.
Незабаром після цього почалися дзвінки. Номери були приховані.
Іноді вона просто чула дихання в трубці. Іноді хтось мовчав, а потім лунав короткий смішок, і дзвінок обривався.
Одного разу їй зателефонувала мати.
— Ти могла б просто… — почала вона.
— Просто що? — перебила Анна. — Просто віддати їй усе?
Мати мовчала.
— Вона твоя сестра, — нарешті вичавила вона.
Анна посміхнулася.
— Ні, мамо. У мене більше немає сестри.
І вимкнула дзвінок.
А через кілька днів, виходячи з під’їзду, вона побачила Олену.
Сестра стояла за кілька метрів, диміла, ліниво спершись на машину. Коли їхні погляди зустрілися, вона посміхнулася.
— Ну що, задоволена? — запитала вона.
Анна мовчала.
— Не бійся, я більше не чіпатиму твою дорогоцінну спадщину. Ти все одно сама з цим не впораєшся.
— А ти думаєш впоралася? — тихо запитала Анна.
— Ти втратила сім’ю, маму, все… і заради чого?
— Заради справедливості.
Олена гірко посміхнулася.
— І як, справедливо?
Аня відвела погляд і нічого не сказала.
— Ти мені більше не сестра, — тихо сказала Олена, загасила недопалок, розвернулася й пішла.
Це був її вибір, рішення дорослої людини. Анна ж не відступила від захисту останньої волі батька, хоч це й потягнуло за собою низку проблем.
