— Знову цей пес! — черговий Павло Іванович роздратовано кинув слухавку.
Від цієї різкості старий робочий телефонний апарат жалісно задзвенів.
— Анна Сергіївна, у нас знову дзвінок про собаку в лісі. Третій раз за цей ранок, між іншим!
— Якого ще собаку? — майор Крилова Анна Сергіївна відірвалася від паперів і запитально подивилася на колегу.
— Та ось уже третій день дзвонять. Кажуть, бродячий пес бігає біля узлісся, гавкає як скажений.
Підходить до людей, тягне за одяг, скиглить. Прямо з розуму всіх вже звів!
Анна Сергіївна нахмурилася. За п’ятнадцять років роботи в поліції вона звикла довіряти своїй інтуїції. А зараз щось підказувало їй, що справа нечиста.
— Сергію, — окликнула вона молодого напарника, — поїхали подивимося?
— Та годі вам, Анна Сергіївна! — ліниво відмахнувся той. — Це ж просто собака. Може, ще й скажений. Або просто вирішив полякати людей.
— А може, і не просто.
Вона згадала той випадок двадцятирічної давності, коли її молодший брат Костя зник по дорозі зі школи.
Три дні шукали. Всім відділом, з собаками, з волонтерами. А знайшли, на жаль, занадто пізно.
— Збирайся хутчіш, — твердо сказала вона. — Перевіримо.
Через двадцять хвилин їхня старенька службова машина вже гальмувала біля краю лісу, піднявши хмару пилу на розбитій ґрунтовці.
Місце було до мурашок неприємне — старі дерева з кривими, вузлуватими стовбурами тягнули свої гілки до неба, як скорчені пальці.
Всюди громіздко валявся бурелом, чорніючи трухлявими стовбурами, а в заростях колючого чагарнику навіть у яскравий полудень ховалися лякаючі тіні.
Місцеві обходили цю ділянку стороною — навіть завзяті грибники, які зазвичай не боялися забиратися в саму глушину, сюди носа свого намагалися не сувати.
— Ну і де цей ваш собака? — Сергій скептично оглядався по сторонах.
Немов у відповідь, з-за дерев долинув гавкіт. А потім на галявину вискочив великий пес — брудний, кошлатий. Та він точно колись був домашнім псом.
Побачивши людей, він завмер, а потім кинувся до них, відчайдушно дружелюбно виляючи хвостом.
— Тихо, тихо, друже, — Анна Сергіївна присіла навпочіпки. — Що сталося?
Пес розуміючи заскиглив, схопив її за рукав куртки і потягнув у бік лісу.
— Анна Сергіївна, ви ж не збираєтеся…
— Збираюся, — вона рішуче зробила крок вперед. — Він явно хоче нам щось показати.
Собака, зрозумівши, що його намір вгадали, радісно гавкнув і побіг вперед. Але не надто швидко. Він весь час озиралася, перевіряючи, чи йдуть за ним люди.
Вони йшли вже хвилин двадцять. Ліс ставав все густішим, під ногами чавкав бруд.
Кілька разів Сергій спотикався об коріння, лаявся, але не відставав.
Раптом пес зупинився і загарчав.
— Що таке? — Анна Сергіївна завмерла.
Попереду, серед дерев, темніло щось схоже на старий сарай. Настільки зарослий мохом і травою, що його можна було не помітити, пройшовши за два кроки від нього.
— Стійте тут, — скомандувала Анна Сергіївна і обережно рушила вперед.
Пес не відходив від неї ні на крок.
Підійшовши ближче, вона побачила масивний навісний замок на дверях. А потім почула щось схоже на стукіт.
Тихий, ледь помітний, який явно доносився зсередини.
— Сергій! — крикнула вона. — Мершій йди сюди!
Двері вони виламали разом — благо, петлі проржавіли наскрізь. У ніс вдарило затхле повітря. А коли очі звикли до темряви…
— Господи, — видихнула Анна Сергіївна…
У дальньому кутку сараю, на продавленому матраці, покритому якимись затхлими ганчірками, сидів підліток.
Худий, змарнілий, з впалими щоками і запалими очима, він був весь замазаний брудом. Його руки, стягнуті жорсткою мотузкою, були стерті до крові.
Хлопчина мружився від раптового світла, часто кліпаючи, немов не міг повірити своїм очам.
У його погляді відбивався дикий, тваринний страх, змішаний з проблиском надії.
Він спробував щось сказати, але з пересохлого горла вирвався тільки хрипкий кашель.
— Ти хто? — Анна Сергіївна кинулася до нього, дістаючи розкладний ніж, щоб розрізати мотузки.
— А-Артем, — голос був хрипким, ледь чутним.
— Артем?! Артем Соколов?! — вона навіть завмерла на секунду. — Той самий, якого три дні тому…
Хлопчик слабо кивнув.
Три дні тому до відділу надійшла заява про зникнення п’ятнадцятирічного підлітка.
Мати — самотня жінка, працює на двох роботах. Хлопець після школи просто не повернувся додому.
— Сергій, викликай підкріплення і швидку! — скомандувала Анна Сергіївна, допомагаючи Артему встати. — А ти, хлопче, тримайся. Все буде добре.
Пес, який до цього мовчки спостерігав за тим, що відбувається, раптом насторожився. Шерсть на загривку встала дибки, з губ зірвалося зле гарчання.
А в наступну секунду пролунав хрускіт гілок, наче хтось швидко тікав через кущі.
— На землю! — крикнула Анна Сергіївна хлопчикові, вихоплюючи пістолет.
Але пес уже зірвався з місця. Вони почули крик, гуркіт чогось падаючого, а потім — відчайдушну лайку.
Коли Анна Сергіївна з напарником, продираючись крізь кущі і спотикаючись об коріння, добігли до місця, картина, що відкрилася, їх вразила.
Міцний чоловік у чорній шкіряній куртці, з тих, кого на вулиці краще обходити стороною, лежав обличчям у торішньому листі.
На його спині, притиснувши до землі всією своєю вагою, сидів пес. Його шерсть стояла дибки, а з горла виривалося таке утробове гарчання, що навіть у досвідченої Анни Сергіївни мурашки побігли по шкірі.
У цей момент в добродушному бродячому псі прокинувся справжній вовк — захисник і мисливець.
— Спокійно, Джек, — сказала вона перше ім’я, яке спало на думку. — Ми впораємося.
І пес, дивна річ, послухався. Відійшов убік, але очей зі злочинця не спускав.
Далі все було як у тумані. Приїхала патрульна поліція, швидка допомога, слідчі. Віктор Самойлов, так звали злочинця, відразу у всьому зізнався.
Виявилося, що він “професійний викрадач”, який займався викраданням саме дітьми. Вистежував, викрадав, вимагав викуп.
Ось тільки незрозуміло, який викуп він сподівався отримати від матері-одиначки.
Через тиждень пічля цього випадку Анна Сергіївна сиділа у своїй маленькій кухні, обклеєній старенькими жовтими шпалерами, і гортала новини в телефоні, час від часу відпиваючи остиглий чай з улюбленої щербатої чашки.
На першій сторінці місцевої онлайн-газети красувався заголовок, набраний великим шрифтом:
«Героїчний пес допоміг розкрити злочин!»
А під ним – фотографія Джека, на якій він виглядав вже не таким скуйовдженим і брудним, але все таким же уважним і серйозним.
— Ну що, герой? — вона почухала за вухом Джека, який розвалився поруч на дивані. — Як тобі нове життя?
Пес у відповідь лизнув їй руку і поклав голову на коліна нової хазяйки.
Кажуть, випадковостей не буває. І хто знає — може, ця зустріч була визначена долею для них обох?
Самотній жінці, яка п’ятнадцять років тому не змогла врятувати брата, і бродячому псу, який допоміг врятувати іншого хлопчика.
— Знаєш, — сказала вона, гладячи теплу кудлату голову, — іноді дива трапляються.
Джек схвально зітхнув. Він знав це давно.
