— Анно Михайлівно, зберіть особисті речі. Ви більше не працюєте в компанії.
Ігор навіть не відірвав погляду від екрану монітора, вимовивши це спокійно, ніби йшлося про когось стороннього.
Дванадцять років спільної праці, дванадцять років пліч-о-пліч — а тепер він говорить так, ніби їх нічого не пов’язувало.
— Що ти маєш на увазі? — Анна завмерла на порозі кабінету, тримаючи в руках папку зі звітами.
— Ти звільнена. Із сьогоднішнього дня. Компенсацію переведуть на картку відповідно до закону.
Голос Ігоря був холодним і формальним. Анна повільно опустила папку на стіл і сіла навпроти.
— Ігор, поясни… Ми ж разом будували цей бізнес…
— Просто вирішив оновити склад команди. Потрібні нові ідеї, свіжий погляд. Віка запропонувала кілька цікавих рішень щодо розвитку.
При згадці імені нової співробітниці Анна все зрозуміла. Віка працювала всього пів року, але вже стала ключовою фігурою поруч з Ігорем.
Молода, енергійна, з блискучими очима розповідала про просування в соціальних мережах і нові технології продажів.
— Це вона тебе підштовхнула позбутися мене?
— Ніхто мене нікуди не підштовхував! — різко відповів Ігор, нарешті дивлячись на неї. — Я приймаю рішення сам. У моїй компанії.
— У нашій компанії, — тихо виправила Анна.
— Тепер у моїй. Всі документи оформлені на мене. Це мій бізнес. А ти отримаєш належне за трудовим кодексом.
Анна дивилася на людину, з якою прожила вісімнадцять років, і не впізнавала його.
Цей чужий, холодний чоловік колись зізнавався їй у коханні, дякував за віру в його мрію — маленьку меблеву майстерню в гаражі.
— Пам’ятаєш, як починали? У тому гаражі на Промисловій? Ти робив перші табуретки, а я шукала клієнтів, вела документи…
— Це давно минуло. Зараз потрібні інші підходи.
У кабінет заглянула Віка. Доглянута, з акуратною зачіскою, бездоганним макіяжем і променистою посмішкою.
— Ігор Семенович, вибачте що турбую. Дзвінок від клієнта щодо кухонного гарнітура. Потрібно терміново прийняти рішення.
— Підійду за хвилину, — сказав Ігор, встаючи. — Анна Михайлівна, розмова закінчена.
Анна повільно встала. Всередині було порожньо, тільки глибока образа і дивне відчуття.
— Добре. Передати справи Віці?
— Не потрібно. Розберемося самі.
Виходячи з кабінету, Анна зустріла Семена Петровича — старого майстра, який працював з ними із самого початку, ще з гаражних часів.
— Анна Михайлівна, що сталося? Обличчя таке…
— Я більше тут не працюю.
Чоловік так здивувався, що навіть поправив окуляри.
— Як це не працюєте? А хто тепер…?
— Ігор вирішив оновити команду. Віка займеться всім.
— Та ця дівчинка навіть МДФ від ДСП не може відрізнити! Вчора питала, що до чого!
— Мабуть, швидко навчається, — гірко посміхнулася Анна. — Бережіть себе, Семен Петрович. І хлопців теж.
Збираючи свої речі, Анна почула голос Віки з сусідньої кімнати:
— Звичайно, ми зробимо знижку! П’ятнадцять відсотків — Ігор Семенович схвалив.
«На такій знижці можна прогоріти», — подумала Анна. Але тепер це її не стосувалося.
Увечері того ж дня вона сиділа на кухні у сестри Марини і розповідала про те, що сталося.
Марина, досвідчений ріелтор, слухала уважно, час від часу обурено ахаючи.
— Ось це сюрприз… Вісімнадцять років шлюбу, дванадцять років спільного бізнесу, а він виставив тебе як чужу!
— Марино, давай без емоцій. Що зроблено — те зроблено.
— А тепер що? На роботу йти?
Анна замислилася. У сорок п’ять років знайти гідну посаду складно. А працювати на когось після власної справи зовсім не хотілося.
— А що якщо… — промовила вона. — Що якщо почати свою справу?
— Анька! — Марина підскочила. — Чудова ідея! Досвід є, зв’язки, всі постачальники тобі знайомі!
— Тільки грошей немає. Тільки компенсація від Ігоря.
— А кредит? Я можу квартиру закласти. У мене трикімнатна на Миру стоїть порожня, давно хотіла здати.
Анна вдячно подивилася на сестру. Марина завжди була готова ризикнути заради сім’ї.
— Це серйозно, Маринка. А якщо не вийде?
— А якщо вийде? Аня, ти ж вмієш! Пам’ятаєш, як мені кухню робила? Сусіди досі питають, де замовляла.
Наступного дня Анна вирушила шукати приміщення. Марина дала список варіантів у промислових зонах із доступною орендою.
Третій об’єкт виявився в самий раз. Невеликий цех, раніше там була швейна майстерня. Високі стелі, зручний під’їзд, окремий вхід для клієнтів.
— Тут вільно вже два місяці, — розповідав власник, Віктор Іванович. — Попередні орендарі пішли, а нових знайти не можу. Чим будете займатися?
— Виготовлення корпусних меблів на замовлення.
— Чудово! Сам недавно замовляв кухню — мука одна. То терміни зривають, то розміри плутають.
Вони домовилися про ціну, Анна внесла завдаток і отримала ключі.
Тепер потрібна була техніка. Тут стали в нагоді старі зв’язки. Олег Михайлович, який постачав верстати ще в «КрестДрев», радісно відгукнувся на дзвінок.
— Анна Михайлівна! Яким вітром? Чув, справи у вас йдуть добре!
— Олег Михайлович, у мене тепер свій проект. Потрібні верстати. Допоможете?
— Звичайно! У мене є комплект майже нових — після закриття однієї майстерні. Ціна — спеціальна, для вас.
Через тиждень цех перетворився: з’явилися верстати, стелажі. Залишалося набрати команду. І ось несподівано зателефонував Семен Петрович.
— Анна Михайлівна, можна з вами зустрітися?
Вони домовилися про зустріч у кафе поруч із новим цехом. Семен Петрович прийшов засмучений.
— Там у них повний хаос. Віка приймає замовлення, а потім не знає, що з ними робити.
Вчора обіцяла клієнту шафу-купе за три дні! Я кажу — матеріали треба замовляти, а вона: «Чому складу немає?»
Анна зітхнула. Віка явно не мала уявлення про виробництво.
— А Ігор?
— Він весь у зовнішніх зустрічах. То з нею на обіді, то на тренінгах. Виробництво саме котиться.
— Хочете перейти до мене?
— Анна Михайлівна, та я про це і мріяв!
Через місяць до них приєдналися Володя і Андрій — молоді столяри з колишньої команди Ігоря.
Прийшли ввечері, коли Анна переглядала рахунки.
— Анна Михайлівна, можна вас на хвилинку?
— Заходьте, сідайте. Чаю?
— Не треба, дякуємо. Ми хочемо до вас влаштуватися.
Анна подивилася уважно.
— Що сталося?
— У нас все погано. Віка запровадила нові правила. Кожну годину треба звітувати.
А вчора сказала, що платитиме менше — тому що ми повільно працюємо.
— За що?
— Каже, європейські норми повинні дотримуватися. Ми пояснюємо — якісно швидко не зробиш, а вона не слухає.
— А Ігор?
Хлопці переглянулися.
— Він її підтримує. Каже, молодь краще розбирається в сучасних методах.
Анна подумала. Хлопці були надійними, працьовитими.
— Добре. Починаєте з понеділка. Зарплата буде не нижчою за попередню.
Хлопці зраділи і потиснули їй руки.
Коли вони пішли, Анна зателефонувала Марині:
— Маринка, як з рекламою?
— Завтра оголошення в газеті, в інтернеті вже висить. І своїм клієнтам про тебе розповіла. Одна пані цікавиться дитячими меблями.
— Чудово. Здається, у нас виходить.
А в цей час в офісі «КрестДрева» Ігор переглядав звіт по замовленнях. Цифри були невтішними.
— Віка, чому так мало заявок цього місяця?
— Ігор Семенович, зараз низький сезон. Плюс посилилася конкуренція. З’явилися нові гравці на ринку.
— Які саме?
— Наприклад, майстерня під назвою «АнМеб». Вони активно рекламуються і пропонують дуже низькі ціни.
Ігор нахмурився — назва здавалася йому знайомою.
— А хто стоїть за цим проектом?
Віка знизала плечима.
— Не знаю точно. Але вже переманили двох наших клієнтів. Навіть Олена Сергіївна з меблевого салону зверталася до них за розрахунком.
Ігор різко випростався. Олена Сергіївна була одним з ключових клієнтів компанії останні п’ять років.
Відпустити її — означало отримати серйозні фінансові втрати.
— Зв’яжися з нею негайно. Запропонуй знижку.
— Яку саме?
— Будь-яку! Двадцять, тридцять відсотків — неважливо. Потрібно утримати замовника.
Віка кивнула і почала дзвонити. Ігор же задумливо дивився у вікно. Щось у цій назві — «АнМеб» — розбурхувало пам’ять…
Розуміння прийшло ввечері, коли він їхав додому. АнМеб — це ж Анна Михайлівна!
Його колишня дружина відкрила власну майстерню і тепер вийшла з ним на один рівень — як конкурент.
Ігор зупинив машину біля під’їзду і довго сидів, обдумуючи новину.
Виходить, вона не зламалася після звільнення, не побігла шукати роботу, а вирішила кинути йому виклик безпосередньо.
«Подивимося, на що ти здатна», — подумав він і попрямував додому.
Наступного дня Ігор вирішив особисто відвідати майстерню колишньої дружини. Адресу він роздобув через знайомого рекламщика.
Невелика будівля в промзоні виглядала акуратно, але без зайвої розкоші. На фасаді гордо красувався напис: «АнМеб — меблі з душею».
Ігор припаркувався навпроти і став спостерігати. Через годину він побачив, як з цеху вийшов Семен Петрович, слідом за ним – Володя і Андрій.
Злість закипіла всередині. Ці люди не просто звільнилися – вони перейшли до його головного конкурента!
Він дістав телефон і набрав Анну.
– Алло?
– Це Ігор. Потрібно поговорити.
— Про що? Мені здалося, ми все вже обговорили.
— Я знаю про твою майстерню. І про те, що ти забрала моїх співробітників.
— Люди самі прийшли. Я їх нікуди не кликала.
— Чому тоді саме до тебе?
— Може, тому що я ціную їхній досвід, а не поводжуся з ними як з витратним матеріалом?
Ігор помовчав. Останнім часом він дійсно довірив управління робітниками Віці, майже не цікавлячись їхньою думкою.
— Давай зустрінемося. Поговоримо спокійно.
— У мене клієнт чекає. Вибач.
Трубка замовкла. Гудки відбою вдарили болючіше, ніж слова.
Олена Сергіївна, власниця одного з великих меблевих салонів, відразу захотіла зустрітися з Анною, дізнавшись про її нову справу.
— Анна Михайлівна, як приємно вас бачити! — жінка тепло потиснула руку. — Чесно скажу — якість роботи Ігоря помітно впала після вашого відходу.
— Цікаво, — Анна провела гостю в невеликий офіс поруч з виробництвом.
— Новий менеджмент все переробляє. Терміни зриваються, а коли я питаю причину, мені пояснює якась дівчина, що тепер все буде по-новому.
— Що ви хочете замовити зараз?
— Проект для нового житлового комплексу. П’ятдесят квартир, потрібні кухні, гардероби, дитячі комплекти. Обсяг значний, і оплата відповідна.
Анна швидко оцінила масштаб завдання. Це було замовлення на кілька місяців для всієї команди.
— Олена Сергіївна, це серйозна робота. Потрібно розрахувати терміни і вартість.
— У мене є пропозиція від Ігоря Семеновича. Він дає двадцятивідсоткову знижку і обіцяє виконання за два місяці.
Анна замислилася. Така знижка зробить замовлення майже безпроблемним з точки зору прибутку, але відмовлятися від нього було б нерозумно.
— Я не зможу запропонувати таку знижку, — чесно сказала вона. — Але гарантую якість, індивідуальний підхід і дотримання термінів.
— Для мене найважливіше надійність. Не хочу втрачати обличчя перед забудовником через брак або затримки.
— Тоді дайте мені три дні на підготовку пропозиції.
Після відходу клієнтки Анна скликала зустріч з командою: Семен Петрович, Володя і Андрій зібралися в офісі.
— Хлопці, у нас можливе велике замовлення — п’ятдесят квартир, всі внутрішні меблі. Але конкуренція жорстка.
— Впораємося, — впевнено сказав Семен Петрович. — Головне — правильно організувати процес.
— Проблема ще й у тому, що Ігор пропонує велику знижку. Можливо, замовник вибере його.
— А може і не вибрати, — зауважив Володя. — Кажуть, у них зараз проблеми з якістю.
Моєму родичу привезли шафу з перекосами, фурнітура — яка попала.
Анна похитала головою. Схоже, прагнення до швидкості почало давати зворотний ефект.
Тим часом в офісі «КрестДрева» Віка інформувала Ігоря:
— Вона схиляється до нашої пропозиції. Знижка явно зіграла свою роль.
— Добре. Тільки чи зможемо ми виконати такий обсяг за два місяці?
Віка трохи завагалася.
— Доведеться піднапружитися. Може, наймемо додаткових робітників.
— Не варіант. Фонд зарплат уже збільшується. Потрібно працювати з тим, що є.
— Тоді будемо вводити понаднормові.
Ігор погодився. Хоча розумів, що терміни завідомо нереалістичні, втрачати клієнта він не збирався.
Через три дні Олена Сергіївна отримала дві пропозиції. Ігор обіцяв виконати все за два місяці зі знижкою 20%.
Анна пропонувала три з половиною місяці, але з докладним планом, зразками матеріалів і повною гарантією.
— Ваша пропозиція виглядає більш реалістичною, — визнала замовниця. — Але ціна…
— Я розумію, — відповіла Анна. — Тільки подумайте про ризики. Якщо терміни будуть зірвані, ви втратите репутацію. А це дорожче за будь-яку знижку.
— Добре. Укладаємо договір з вами. Але з умовою — якщо затримаєтеся більше ніж на тиждень, штраф складе 10%.
— Згодна.
Вони обмінялися рукостисканням, і Олена Сергіївна пішла. Анна відразу зателефонувала Марині.
— Мариш, у нас велике замовлення! Майже 4 місяці роботи забезпечено.
— Ань, я за тебе рада! А як Ігор реагуватиме, коли дізнається?
— Дізнається скоро. Олена Сергіївна сама йому повідомить.
І справді, через годину в офісі «КрестДрева» пролунав дзвінок.
— Ігор Семенович, це Олена Сергіївна. Ми прийняли рішення — вашу пропозицію ми не вибираємо.
Ігор відчув, як серце завмерло.
— Але чому? Ми ж домовилися про хорошу знижку…
— Мені потрібна впевненість. Ваша команда поки що не викликає довіри. Нічого особистого — просто бізнес.
Після розмови Ігор довго сидів у кріслі, дивлячись у стелю. Віка намагалася знайти слова розради, але він її не чув.
Найбільше замовлення пішло до колишньої дружини. І це, здається, тільки початок.
Новина про вибір Олени Сергіївни швидко поширилася ринком. У меблевому бізнесі всі знали один одного, і інформація летіла швидше за світло.
Анна зрозуміла, що справа пішла вгору вже через тиждень — почали надходити дзвінки від нових клієнтів.
— Добрий день, це меблева майстерня «АнМеб»?
— Так, я вас слухаю.
— Мене порекомендувала Олена Сергіївна. Сказала, що ви робите якісно. Потрібна кухня для заміського будинку.
Таких дзвінків було вже п’ять за тиждень. Сарафанне радіо виявилося потужнішим за будь-яку рекламу.
Семен Петрович приходив щодня з новинами з колишнього офісу.
— Анна Михайлівна, там твориться справжній хаос. Віка змушує працювати по дванадцять годин поспіль. Каже, потрібно надолужити згаяне.
— Як хлопці реагують?
— Вже троє звільнилися. Залишилися тільки найстійкіші. Але й ті скаржаться.
Анна похитала головою. Раніше Ігор завжди відчував колектив, а тепер дійшов до масових звільнень.
— Може, когось із тих, хто залишився, варто запросити до нас? Замовлень все більше, руки потрібні.
— Є один хлопець, Максим. Хороший майстер, відповідальний. Тільки поки тримається — дітей годувати треба.
— Зрозуміло. Якщо вирішить перейти — нехай звертається.
А тим часом в офісі «КрестДрева» панувала напруга. Ігор дратувався все частіше.
Віка намагалася вирішувати проблеми, але лише погіршувала ситуацію.
— Ігор Семенович, з кадрами щось треба робити, — говорила вона, трясучи документами. — Троє пішли, замовлення накопичуються, терміни спливають.
— Що пропонуєш?
— Можна найняти студентів. Вони дешевші, і сил у них більше.
Ігор зітхнув. Студенти в меблевій справі — це мінімум місяць навчання і високий ризик браку.
— Віка, меблі роблять не молодістю, а досвідом. Нам потрібні професіонали.
— Професіонали — це дорого! А прибуток у нас і так знижується.
— Він знижується тому, що ми втрачаємо клієнтів через якість і затримки!
Віка надулася, а Ігор згадав, як раніше ці питання вирішувала Анна.
Вона знала всіх постачальників, кожного майстра, контролювала всі етапи виробництва.
Увечері він прийняв рішення, якого давно уникав — пішов до майстерні «АнМеб».
Анна затрималася після роботи, звіряючи креслення нового замовлення.
Почувши стукіт, підняла очі і побачила за вікном знайому постать.
— Ігор? Що ти тут робиш?
— Потрібно поговорити. Можна зайти?
Вона трохи затрималася, потім відкрила двері.
— Заходь.
Ігор оглянув приміщення. Майстерня була маленькою, але все було організовано чітко і зручно. Обладнання сучасне, робочі місця — акуратні.
— Непогано облаштувалася, — зазначив він.
— Дякую. Так чого хотів?
— Давай поговоримо як ділові партнери. У тебе успіх, у мене труднощі. Може, об’єднаємо зусилля?
Анна поклала креслення і уважно подивилася на нього.
— Об’єднаємося? Тобто?
— Пропоную створити єдиний проект. Ти отримаєш частку в «КрестДреве», я — в «АнМебе». Будемо співпрацювати, як раніше.
— Ігор, ти пам’ятаєш, як ми «співпрацювали» востаннє? Ти просто виставив мене за двері, як нікому не потрібну річ.
— Я помилився. Визнаю.
— Помилився? — голос став жорстким. — Ти принижував мене перед усіма. Викинув, як непотрібну іграшку, заради молодої помічниці.
Ігор скривився при згадці про Віку.
— Це бізнес. Нічого особистого.
— Для тебе — бізнес. Для мене — втрата довіри. Людини, якій я віддала роки життя.
Вони стояли один проти одного в напівтемряві майстерні, розділені прірвою образ і розчарувань.
— Що ти хочеш почути? Що я винен? Так. Що шкодую? Шкодую. Але давай думати про майбутнє.
— У нас різне майбутнє. Ти вибрав свій шлях — живи з ним.
— Анна, давай реально дивитися — конкуренція нас обох знищить. Краще працювати разом.
— Ні, Ігор. Я тобі більше не довіряю. Ні як людині, ні як партнеру.
Він зрозумів, що переконувати марно. Анна не прощала зради.
— Добре. Тоді побачимося на ринку.
— Побачимося.
Після його відходу вона довго сиділа в тиші. Його пропозиція її не здивувала — він завжди був розважливим. Але пробачити — не могла. І не хотіла.
Наступні місяці показали, хто правий. «АнМеб» працював як годинник. Велике замовлення виконувалося без затримок, нові клієнти приходили регулярно.
Анна найняла ще двох майстрів — Максима, який все-таки пішов від Ігоря, і досвідчену обробницю Світлану. Команда швидко знайшла спільну мову.
— Анна Михайлівна, може, варто подумати про розширення? Місця мало, замовлень багато.
— Вже думаю. Марина знайшла підходяще приміщення поруч. Можна об’єднати.
— А обладнання?
— Олег Михайлович пропонує нову автоматичну лінію. Продуктивність збільшиться вдвічі.
Плани були масштабними, але реальними. Прибуток дозволяв інвестувати в розвиток.
А в «КрестДреве» справи йшли все гірше. Віка намагалася навести порядок, але досвіду не вистачало. Ігор замикався в собі.
— Може, змінимо стратегію? Перейдемо на бюджетний сегмент?
— Тобто робити меблі з тирси і клею?
— Не настільки радикально. Просто знизити собівартість.
— Ми вже все скоротили, що можна. Далі — втрата репутації.
Але репутація вже була зіпсована. Клієнти скаржилися, терміни зривалися. Два великих контрагенти розірвали договори.
Останньою краплею стала справа з дитячим садком. Шафки виявилися пофарбовані неякісною фарбою.
Споживнагляд виписав штраф, замовник зажадав переробки за рахунок фірми.
— Ігор Семенович, я не знала, що фарба несертифікована! Постачальник сказав, що все в порядку…
— Звідки ти цього постачальника взяла?
— Знайшла в інтернеті. Ціна була хороша…
Ігор закрив очі. Анна ніколи не працювала з неперевіреними партнерами. У неї був список перевірених роками.
— Скільки це буде коштувати?
— Близько трьохста тисяч гривень.
Грошей не було…
Через рік Анна стояла в новому, розширеному цеху і приймала поздоровлення. «АнМеб» відзначила першу річницю, підписавши контракт на меблювання торгового центру.
— За наш успіх! — підняв келих Семен Петрович. — І за те, що ви не злякалися почати спочатку.
— За команду, — відповіла Анна. — Без вас би нічого не вийшло.
У команді тепер було дванадцять осіб. Планували філію в сусідньому місті.
Володя підійшов з посмішкою:
— Анна Михайлівна, ви знаєте, що сталося з «КрестДревом»?
— Ні, і знати не хочу.
— Кажуть, Ігор продає залишки бізнесу майже за безцінь.
Анна не відповіла. Не було ні радості, ні жалю. Він сам обрав свій шлях.
Увечері, коли гості розійшлися, вона сиділа в офісі, плануючи зустрічі на наступний тиждень. Пролунав дзвінок.
— Анна, це Ігор.
Вона впізнала голос — втомлений і розгублений.
— Що тобі потрібно?
— Хотів вибачитися. І подякувати.
— За що?
— За урок. Я зрозумів, що втратив найважливішу людину в житті. І в бізнесі теж.
Анна мовчала.
— Подумай, може, купиш мої залишки? Верстати, клієнтську базу… Ціну зроблю символічну.
— Ні, Ігор. Мені не потрібні чужі помилки. У мене свій шлях.
— Розумію. Тоді удачі тобі,… вам. По-справжньому.
— І тобі теж.
Вона поклала слухавку і повернулася до роботи. Завтра починалися нові переговори. Життя йшло вперед, і вона йшла з ним.
За вікном догорав осінній день. Анна подивилася на фото на столі — вся команда «АнМеба» на корпоративі. Посмішки, сміх, довіра. Це була її нова сім’я.
Вона вимкнула світло і попрямувала до виходу. Завтра буде новий день, повний можливостей.
І вона зустріне його з високо піднятою головою — жінка, яка змогла перетворити біль на силу, а зраду — на успіх.
«АнМеб» засинав на ніч, але вже завтра знову оживе побутовими дзвінками, зустрічами з клієнтами, рухом верстатів.
І Анна буде тут — господиня своєї долі і творчиня меблів, які роблять з душею.
Історія закінчилася справедливо. Кожен отримав своє — залежно від вибору і дій.
