— Може, нам варто зробити тест на батьківство? – спитала Настя.
Антон відсторонився, втупивши в дружину недовірливий погляд:
— Ти це зараз серйозно?— з недовірою дивився Антон на дружину, його обличчя спотворилося від образи і болю…
… Дзвін розбитого скла розрізав тишу вечора.
Анастасія завмерла, прислухаючись до того, що відбувалося за стіною кухні, де ще секунду тому чулися приглушені голоси свекрухи і чоловіка.
«Знову», — промайнуло в голові молодої жінки, коли вона поспішила до джерела шуму, притискаючи до грудей однорічну Наталку.
— Ти сліпий чи прикидаєшся? — голос Зінаїди Семенівни, просочений отрутою, луною відбивався від кахельних стін. — Невже не бачиш, що вона водить тебе за ніс?
Анастасія застигла в дверному отворі, спостерігаючи, як її чоловік, Антон, з почервонілим обличчям стискає кулаки, а уламки улюбленої вази Зінаїди Семенівни лежать біля його ніг.
— Мамо, припини! — У голосі Антона звучала суміш гніву і відчаю. — Скільки можна? Наталка — моя дочка, і крапка!
Зінаїда Семенівна презирливо пирхнула:
— Як же, твоя! А чому тоді у неї очі блакитні? У тебе карі, у цієї… — вона недбало махнула рукою в бік Анастасії, — теж не блакитні. Звідки, дозволь запитати?
Анастасія відчула, як підступає нудота.
«Невже свекруха і справді вважає, що наша дочка…»
Вона міцніше притиснула до себе доньку, немов намагаючись захистити її від мерзенного погляду.
— У моєї бабусі були блакитні очі, — тихо промовила Анастасія, роблячи крок у кухню. — Ми ж говорили про це, Зінаїда Семенівна.
Свекруха різко обернулася, окинувши невістку зневажливим поглядом:
— Ну звичайно, як зручно! — Вона театрально сплеснула руками. — І ямочки на щоках, мабуть, теж від прабабусі? А може, від сусіда зверху?
— Мамо! — гримнув Антон, роблячи крок до Зінаїди Семенівни. — Негайно припини!
Анастасія відчула, як в очах починає щипати.
«Скільки ще це триватиме?» — промайнуло в голові, коли вона помітила в коридорі стривожене обличчя свекра.
Анатолій Євгенович, привернутий шумом, невпевнено переминався з ноги на ногу, явно не знаючи, чи варто втручатися в черговий сімейний скандал.
— Зіна, може, досить? — тихо промовив він, роблячи боязкий крок у бік кухні. — Ти ж бачиш, до чого довела дітей своїми фантазіями.
Зінаїда Семенівна миттєво повернулася до чоловіка:
— Ах, так ти теж на її боці? — У її голосі дзвеніла сталь. — Що ж, не дивно! Завжди був м’якотілим!
Анастасія переводила погляд з одного учасника конфлікту на іншого, відчуваючи, як всередині наростає паніка.
«Чому? Чому вона так впевнена, що Наталка — не дочка Антона?»
Ця думка, немов скалка, колупала свідомість.
Раптово Наталка розридалася голосно. Цей звук, здавалося, вивів усіх із заціпеніння.
— Ось бачиш, до чого ти довела дитину своїми істериками! — випалив Антон, кидаючись до дружини і дочки.
Зінаїда Семенівна стиснула губи.
— Няньчись, няньчись з чужою дитиною, — процідила вона крізь зуби. — Потім не скаржся.
Анастасія, відчуваючи, як по щоках котяться сльози, повернулася до чоловіка:
— Антоне, будь ласка, давай підемо в нашу кімнату.
Він кивнув, обіймаючи дружину і дочку, і вони попрямували до виходу.
Проходячи повз Анатолія Євгеновича, Анастасія помітила в його погляді щось дивне — суміш співчуття і… провини?
Весь вечір Анастасія просиділа біля ліжечка дитини. Антон міряв кроками кімнату, раз у раз розчісуючи волосся — жест, що видавав крайній ступінь його роздратування.
— Це переходить всі межі, — процідив він крізь зуби. — Мама зовсім з’їхала з котушок зі своїми підозрами.
Анастасія підняла на чоловіка втомлений погляд:
— Антошо, а чому вона така впевнена? — У її голосі проглядалась неприхована тривога. — Може, є щось, чого ми не знаємо? Може, хтось їй щось сказав? Звідкись же вона мала взяти цю ідею.
Він різко зупинився, дивлячись на дружину з подивом:
— Ти що, серйозно? — Його брови злетіли вгору. — Кому це взагалі могло знадобитися?
Анастасія поспішно закрутила головою, відчуваючи, як до щік приливає кров:
— Не знаю! Просто… — Вона запнулася, підбираючи слова. — Її впевненість лякає мене. Ніби вона знає щось таке, чого не знаємо ми.
Антон важко опустився поруч із дружиною, обіймаючи її за плечі:
— Настю, рідна, викинь цю нісенітницю з голови. Мама завжди була… ексцентричною. — Він невесело посміхнувся. — А з появою Наталки і зовсім з’їхала з глузду. Заздрить, напевно.
Анастасія пригорнулася до чоловіка, вдихаючи знайомий запах його одеколону. На мить їй здалося, що все буде добре.
— А твій батько? — тихо запитала вона. — Ти помітив, який в нього був погляд, як він дивився?
Антон нахмурився:
— Який погляд?
— Ніби він щось знає… — Анастасія запнулася.
— Кинь, — відмахнувся Антон. — Батько просто не хоче зв’язуватися з мамою, ось і м’який, як ганчірка.
Анастасія здригнулася від різкості його тону. Зависла напружена тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання годинника на стіні.
— Знаєш, — нарешті промовила
Анастасія, — може, нам варто зробити тест на батьківство? — Вона відчула, як Антон напружився. — Просто щоб заткнути твою маму раз і назавжди.
Антон відсторонився, втупивши в дружину недовірливий погляд:
— Ти це зараз серйозно? — У його голосі дзвеніла образа. — Ти справді хочеш, щоб я доводив, що Наташка — моя дочка?
— Ні, ні! — Анастасія в розпачі схопила чоловіка за руку. — Я просто подумала, що це змусить Зінаїду Семенівну заспокоїтися. Раз і назавжди.
Антон вирвав руку:
— То ти готова принизитися перед нею, аби довести очевидне? — Він похитав головою. — Ні, вибачте. Я не збираюся потурати її божевільним фантазіям. Піду прогуляюся, провітрю голову.
Хлопок дверей відгукнувся луною в грудях Анастасії.
«Пішов. Знову», — промайнуло в голові, коли в кімнату боком протиснувся Анатолій Євгенович.
Його винуватий погляд немов просив вибачення за весь світ.
— Настю, — почав він, тереблячи ґудзик на сорочці, — ти вже вибач нас. Зіна вона на взводі була. Тиск у неї підскочив. Зараз таблетку прийняла, прилягла.
Анастасія кивнула. Свекор присів на краєчок ліжка, і воно жалісно скрипнуло під його вагою.
— Слухай, у мене ж у вихідні день народження, — він спробував посміхнутися, але вийшло криво. — Може, складеш меню? Грибочки зробиш свої фірмові? А Антон… — запнувся, — зі мною в магазин з’їздить.
«Робить вигляд, що все добре», — подумала Анастасія, але вголос сказала:
— Добре, Анатолій Євгенович. Я займуся цим, обов’язково.
Дні до свята пролетіли в метушні приготувань. Анастасія з головою поринула в турботи, намагаючись не думати про нещодавню сварку.
Антон допомагав батькові з покупками, і здавалося, буря минула.
Але за святковим столом ілюзія благополуччя розбилася вщент.
— А тепер — за онуку! — проголосила Зінаїда Семенівна, піднімаючи келих.
Її очі блищали, як начищені ґудзики. — За Наталоньку, яка так несподівано ощасливила нашу родину.
Тиша обрушилася на стіл, як снігова лавина. Анастасія відчула, як легені стиснулися, відмовляючись дихати.
«Господи, невже знову?» — пронеслося в голові, коли Антон процідив крізь зуби:
— Мамо, ми ж домовлялися.
— Про що, синочку? — Зінаїда Семенівна зобразила здивування. — Про те, що будемо прикидатися? Робити вигляд, що ця дівчинка — твоя дочка і наша онука?
Всередині Анастасії щось обірвалося. Вона підхопилася, відчуваючи, як кров стукає в скронях:
— Все, досить! Я готова до тесту. Прямо зараз. Щоб закрити це питання назавжди.
— Настю, не треба, — Антон схопив її за руку. — Я не дозволю тебе принижувати. І я відмовляюся що-небудь здавати!
— Так, не треба, — несподівано озвався Анатолій Євгенович. Всі повернулися до нього, як на команду. — Давайте краще я зроблю тест. Щоб підтвердити, що Наталка — моя онука.
Обличчя Зінаїди Семенівни стало білішим за скатертину.
— Толю, ти що… — її голос тремтів, як осиковий лист. — Навіщо?
— Тому що, Зіно, — тихо, але твердо вимовив Анатолій Євгенович, — що пора припинити цей фарс. Досить брехні. Ну, то як? Що якщо я здам тест, і дівчинка виявиться твоєю онукою?
— Не виявиться! Вона не може нею бути! — вигукнула Зінаїда Семенівна.
І тут же, немов злякавшись, прикрила рот рукою. Але було пізно. Слова вже сказані.
— Так, не може, — сумно промовив свекор. — І я знаю чому.
— Тату, про що ти? — Антон переводив розгублений погляд з батька на матір.
— Звідки? — в один голос із сином вигукнула Зінаїда Семенівна.
Анатолій Євгенович глибоко вдихнув повітря:
— Тому що Наталка дійсно не моя онука. Але не тому, що Настя комусь зрадила. — Він подивився прямо в очі Зінаїді Семенівні. — А тому що ти, Антоне, не мій рідний син.
Світ навколо Анастасії закрутився. Зінаїда Семенівна впала на стілець, сховавши обличчя в долонях.
— Як це розуміти? — прошепотів Антон голосом, сповненим смутку.
— Твоя мати була при надії, коли вийшла за мене заміж, — продовжив Анатолій Євгенович. — Я знав… Знав, що ти не мій син. Тому що я не міг мати дітей. — Він гірко посміхнувся. — А ось Зіна не знала цього про мене. Ось такий витрк долі.
У Анастасії в голові не вкладалося. Оце новини! Ніби в серіал потрапила.
Вона вчепилася в спинку стільця, намагаючись утриматися в реальності.
— І ти все одно мене виховував? — голос Антона тремтів, як натягнута струна.
— Так, синку. Виховував і любив тебе, як рідного. Тому що ти і є мій син.
Зінаїда Семенівна підняла заплакане обличчя:
— Толю, вибач. Я не знала, як сказати. А потім народилася Наталка, — вона схлипнула. — Я злякалася. Знову згадала молодість. Вона мені здавалася то схожою, то несхожою. Я немов з глузду з’їхала.
Раптом з дитячої долинув плач Наталі. Цей звук, такий знайомий і такий недоречний зараз, вирвав Анастасію із заціпеніння.
— Я піду до неї, — пробурмотіла вона, кидаючись до дверей, — вибачте.
Виходячи, вона почула тихі слова Антона:
— Тату, ти завжди був для мене батьком і завжди ним будеш.
