– Антоне, дай мені ключі від машини, будь ласка. Маму терміново потрібно відвезти в поліклініку.
Віра простягнула руку до чоловіка, який лежав на дивані.
– Впораюся за дві години максимум, привезу твою красуню цілою і неушкодженою.
Антон навіть не підвів очей від телефону.
– Ні.
– Як це ні? – Віра опустила руку. – У тебе ж вихідний, ти нікуди не збираєшся. А мамі дійсно погано, тиск скаче.
– Сказав ні, значить ні, – Антон нарешті відірвався від телефону і подивився на дружину. – Жінка за кермом – це завжди проблеми. То когось підріжете, то в стовп в’їдете, то ще щось накоїте.
Віра зробила крок ближче до дивана, стиснувши кулаки.
– Антон, що ти таке говориш?!
– А що я не так сказав? За цю машину мені ще три роки кредит виплачувати. Не буду ризикувати своїм майном, – він знову занурився в телефон, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Віра мовчки дивилася на маківку чоловіка. Вона розвернулася і вийшла з вітальні, з силою зачинивши за собою двері. У коридорі дістала телефон і викликала таксі.
Поїздка туди і назад обійшлася шістсот гривень. Мама всю дорогу вибачалася за завдані клопоти.
А Віра лише міцніше стискала губи, думаючи про те, як легко чоловік міг би вирішити цю проблему. Якби захотів…
Коли вона повернулася додому, Антон зустрів її в передпокої з винуватим виразом обличчя.
– Вірочка, пробач мені. Я розумію, що вчинив погано. Не подумав про те, що мамі дійсно потрібна допомога, – він спробував обійняти дружину, але вона відсторонилася.
– Відчепися.
– Ну Віра, не злись. Я ж вибачаюся! Розумію, що був неправий.
Віра пройшла повз нього на кухню, не сказавши ні слова. Антон причепився слідом, продовжуючи свої спроби примирення.
– Може, каву зваримо? А може, чогось іншого хочеш? Давай поговоримо спокійно.
Віра увімкнула чайник і почала мити посуд у раковині з такою люттю, ніби намагалася стерти тарілки в порошок.
Антон постояв поруч ще кілька хвилин, а потім пішов у кімнату.
Два місяці минули в напруженій тиші. Віра відповідала чоловікові односкладово, тільки за необхідності.
Антон кілька разів намагався завести розмову про примирення, але щоразу натикався на стіну холодної байдужості.
У суботу вранці Віра стояла на кухні, чистячи овочі для борщу. За вікном мрячив дощ, і в квартирі панувала тиха, майже затишна атмосфера.
Віра увімкнула тиху музику і занурилася в процес готування, нарешті розслабившись після важкого робочого тижня.
Неочікуваний дзвінок у двері змусив її здригнутися. Віра витерла руки рушником і пішла відкривати, дивуючись, хто міг прийти так рано.
– Галина Петрівна? – Віра відступила на крок, побачивши на порозі червону від обурення свекруху.
– Ти зовсім совість втратила! – Галина Петрівна увірвалася в квартиру. – Думаєш тільки про те, як мого сина в борги загнати! Тобі що, наплювати, як він далі жити буде?
Віра розгублено кліпала очима, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
– Галино Петрівно, про що ви говорите? Що сталося?
– Що сталося? – свекруха розвернулася до неї всім корпусом, очі горіли праведним гнівом. – Ще питаєш! Ти машину Антона розбила! Тепер мій син буде три роки кредит виплачувати за купу металобрухту!
Віра відчула, як земля йде з-під ніг.
– Галина Петрівна, я жодного разу не сідала за кермо машини Антона. Ніколи! Він сам мені відмовив, коли я просила ключі.
– Брешеш! – прошипіла свекруха. – Мій син мені все розповів! Як ти випросила у нього машину, а потім розбила її вщент!
У цей момент у передпокої почулися кроки, і з’явився Антон. Галина Петрівна одразу кинулася до сина.
– Вона ще й не зізнається! Антоне, синку, як ти тепер з цим житимеш? Три роки за розбиту машину платити! Ні машини, ні грошей!
Віра дивилася на чоловіка, чекаючи, що він пояснить ситуацію. Але Антон лише опустив голову і ледь помітно кивнув.
– Антон? – голос Віри прозвучав хрипло. – Скажи матері правду. Скажи їй, що я ніколи не брала твою машину.
Антон мовчав, вивчаючи візерунок своїх капців.
– Коли саме я нібито розбила його машину? – Віра повернулася до свекрухи, в її голосі зазвучали металеві нотки. – Назвіть точну дату.
Галина Петрівна тріумфально дістала телефон.
– Ось, у вівторок о другій годині дня! У мене збереглося все листування з Антоном! Ось! – вона сунула телефон Вірі під ніс.
Віра швидко прокрутила в пам’яті події вівторка. Робоча конференція…
– У вівторок? – вона посміхнулася, і цей звук змусив Галину Петрівну замовкнути. – У вівторок я була на виїзній конференції. Весь день. З сьомої ранку до дев’ятої вечора.
Обличчя свекрухи стало розгубленим.
– Але… Антон сказав…
– Антон збрехав, – Віра підійшла до чоловіка. – Чи не так, коханий? А ну, розкажи нам правду. Хто насправді розбив твою дорогоцінну й недоторканну машину?
Антон підвів голову, його обличчя вкрилося червоними плямами.
– Мамо, вибач. Я сам розбив машину, – його голос тремтів. – Я не хотів, щоб ти засмучувалася і лаялася, та думала, що я невміха. Подумав, що якщо звалю на Віру, то…
– Ти переклав провину на невинну людину! – Віра відчула, як всередині неї піднімається хвиля люті. – Ще й маму налаштував проти мене!
Галина Петрівна опустилася на стілець, її обличчя зблідло.
– Антоне, як ти міг? Навіщо ж брехати? Навіщо!?
– Мамо, ну ти ж знаєш, як мені не щастить за кермом. Пам’ятаєш, у вісімнадцять років я подряпав татову машину? Ти тоді тиждень не розмовляла зі мною, – Антон спробував взяти матір за руку, але вона відсмикнулася.
– А ти, значить, вирішив, що краще зробити винною Віру? – Галина Петрівна повільно підвелася. – Сину, ти ж дорослий чоловік! Як можна перекладати відповідальність на жінку, ще й на свою жінку?
Віра стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на цю сімейну сцену. Її злість повільно трансформувалася в щось інше. У втому і розчарування.
– Знаєш що, Антон? Коли ти відмовився дати мені машину, щоб відвезти мою маму до лікаря… Я подумала, що ти просто жадібний егоїст. Але це виявилося ще гірше. Ти у нас справжнісінький боягуз.
– Віра, будь ласка, не треба, – Антон спробував наблизитися до дружини.
– Стій! – вона підняла руку. – Не треба. Ти був готовий зруйнувати стосунки зі мною, аби тільки не зізнатися матері у своїй помилці.
– Я хотів сказати, чесно хотів! Просто не знав, як почати…
– Не знав, як почати? – Віра розсміялася, але в цьому сміху не було нічого веселого. – «Вибач, Віро» – ось так починаються чесні розмови.
Галина Петрівна раптом заговорила, звертаючись до сина:
– Антон, ти розумієш, що я думала про Віру погано? Я вважала її безвідповідальною, марнотратною! А вона виявляється взагалі ні при чому!
– Мамо, я виправлюся, я…
– Виправишся? – Віра підійшла до вікна і подивилася на сірий дощовий день. – А як ти виправиш те, що я тепер знаю про тебе?
Те, що в скрутну хвилину ти вважаєш за краще звинуватити мене, аби тільки самому вийти сухим з води?
У квартирі запала тиша.
– Віра, – тихо проговорив чоловік, – що ж мені тепер робити?
Вона не повернулася до нього.
– Не знаю, Антоне. Не знаю. Я думала, що вийшла заміж за чоловіка, на якого можна покластися. А виявилося, що мій чоловік готовий підставити мене при першій же нагоді.
– Це не так! Я тебе кохаю!
– Невже? – Віра нарешті обернулася. – Людина, яка кохає, не чинить таким чином. Любляча людина не змушує коханого страждати заради власного спокою.
Галина Петрівна підвелася зі стільця і підійшла до невістки.
– Віра, пробач мене. Пробач за те, що повірила в цю брехню, за те, що накричала на тебе. Я була неправа.
– Галино Петрівно, ви вчинили так, як вчинила б будь-яка мати. Ви захищали свою дитину. Претензій до вас у мене немає, – Віра подивилася на свекруху, і в її очах промайнуло щось схоже на співчуття.
– А до Антона є? – тихо запитала Галина Петрівна.
– До Антона є, – підтвердила Віра. – І дуже серйозні.
Антон підхопився і підійшов до дружини.
– Віро, скажи, що мені робити? Я готовий на все, аби ти пробачила!
– Зараз ти готовий на все, – вона відсторонилася від його дотику. – Але ти один раз вже збрехав і переклав провину на мене. Це показує твою справжню натуру, Антон.
– Я змінюся!
– Люди не змінюються за один день. І тим більше не змінюються ті, хто здатний на таку підлість.
Вона пішла на кухню, залишивши чоловіка і свекруху наодинці зі своїми переживаннями.
За дверима чулися приглушені голоси. Галина Петрівна сварила сина за його поведінку.
А Віра перебирала в голові варіанти. Що робити далі? Як жити з таким чоловіком? Та ніяк. Як би Віра не намагалася, забути подібне не вийде.
Віра відкрила пошуковик в телефоні і набрала запит: «Як найшвидше розлучитися?». Рішення було прийнято…
