— Привіт! А мама вдома? — запитав незнайомий чоловік Анну, коли вона відчинила йому двері.
— Так, — Анна кивнула і крикнула. — Мамо, це тобі.
— Та що ж це таке, — мама вийшла з кухні, витираючи руки. — Ти без мене не можеш…, — почала говорити вона, але зупинилася.
Анна помітила, як її обличчя стало здивованим, буквально на мить… А потім знову стало звичним.
— Анна, йди в кімнату, — сказала мама.
— Я думаю, що Анна повинна залишитися, — сказав незнайомець. — Може, ти представиш мене їй і запросиш в квартиру? — запитав він.
Анна здивовано переводила погляд з мами на незнайомця, а потім назад.
— Ну що ж… заходь, — нарешті сказала мама.
У цей момент двері ліфта відчинилися, і з нього вийшов кур’єр, якого якраз і чекали мама з Анною.
Просто якби вони його не чекали, то Анна б ніколи не відчинила двері незнайомцю.
Кур’єр передав Анні замовлення, вона зачинила за ним двері і попрямувала на кухню — адже саме туди попрямувала її мама з чоловіком.
— Аню, познайомся, — спокійним голосом сказала мама. — Це Олександр
Іванович. Твій батько, — мама відвела очі вбік.
А Аня дивилася на незнайомця, який вже не був незнайомцем: так ось хто її батько?
Вона так мріяла, щоб він був у неї в дитинстві. Тому що у всіх її подружок були батьки, крім неї.
Їй здавалося, що її життя було б іншим, якби він був поруч.
Він би навчив її, як поводитися з цими нестерпними хлопцями, з якими у неї ніяк не виходило будувати тривалі стосунки.
Але його поруч не було…
І тепер вона має те, що має: так, вона досі ходить до психолога і намагається зібрати себе по шматочках…
— Вибач мене, донечко. Правда. Так вийшло, що… Загалом, я не міг прийти раніше, — почав говорити цей Олександр Іванович. — Але ось я прийшов, — сказав він. — Краще пізно, ніж ніколи. Правда?
Анна мовчала і дивилася з-під брів на свого новознайденого батька. У її голові билася думка: навіщо, навіщо він прийшов?
— Розумієш, я тоді боявся відповідальності, але зараз не боюся, — заявив Олександр Іванович.
— Ти навіщо прийшов? — запитала мама Ані. — Невже думав, що ми з дочкою тобі на шию кинемося? А я ще пам’ятаю, що коли ми востаннє розмовляли, ти сказав мені, що потрібно ще довести, що дитина від тебе. Що, вже не потрібно це доводити?
Анна бачила, як її мама стиснула губи. Вона знала, що коли вона так робить, це означає, що вона дуже сердиться.
— Оля, я все усвідомив, — вимовив Олександр Іванович.
— Усвідомив він! — пробурчала мама. — Усвідомив! Звичайно, краще згадати про свою дочку, коли їй вже 20, ніж коли вона тільки-но народилася.
— Оля, ну навіщо ти так! — Олександр Іванович похитав головою.
— Гаразд, — сказала мама. — Ти що хочеш від дочки? — запитала вона.
— Аня, я хочу з тобою спілкуватися.
Хочу дізнатися все про тебе і надолужити згаяне, — заявив Олександр Іванович. — Не потрібно щодня. Але раз або два на місяць, якщо ти не проти, ми могли б ходити з тобою куди-небудь разом, — він запитально подивився на дівчину. — А ще, може, я чимось можу тобі бути корисний…
— Добре. Я не проти, — сказала Аня.
Потім Олександр Іванович залишив свій телефон і пішов.
— Доню, я тебе благаю, будь з ним обережна. Дуже обережна. Розумієш, у нього сім’я з грошима, і вони були проти мене. Я думала, що він їх вгамує, або ми підемо і будемо будувати нове життя з нуля, але він мене покинув.
Почала розповідати мама, і її очі стали сумними.
— А коли я йому сказала про те, що ношу тебе, він заявив, що ця дитина не його, — мама зітхнула. — Так що у тебе в свідоцтві про народження стоїть…
— Я знаю, мамо. Знаю. Ти не переживай, мені просто цікаво, навіщо він прийшов до нас зараз. Я так розумію, що він щось задумав, — сказала дівчина.
— Напевно! Він просто так нічого не робить, — кивнула мама.
Минав час.
Аня дійсно почала виходити кудись зі своїм батьком.
Спочатку неохоче, особливо після того, як він попросив її зробити ДНК-тест, а потім все частіше і частіше.
Вона не помічала, але її ставлення до матері почало змінюватися. Їй стало здаватися, що в тому, що батько їх покинув, винна мати.
А батько, під час кожної їхньої зустрічі, ненароком розповідав дуже неприємні подробиці про неї.
І в якийсь момент дівчина зрозуміла, що не може жити з матір’ю.
— Аню, я не зрозуміла, чому тебе не влаштовує життя зі мною? — запитала мама, коли та збирала свої речі.
— Так мені все-таки 20 років. Пора вже починати жити самостійно, — відповіла Анна.
Звичайно, її мама здогадувалася, що не просто так її дочка вирішила відокремитися від неї.
— Ань, я тебе прошу, будь обережна з батьком, — в черговий раз сказала вона.
І тут Аня зірвалась…
— Мамо, це ти винна, що у мене не було в дитинстві батька! Ти! Чому ти зараз постійно намагаєшся сказати мені, що він поганий? Це ти погана! Якби не твої гулянки, то…
Дівчина не договорила, тому що мама просто вийшла з кімнати.
Вона поклала у валізу ще кілька речей, а потім попрямувала до виходу з квартири.
Взагалі-то вона думала, що її мама вийде зі своєї кімнати, але вона не вийшла.
Аня зітхнула і штовхнула вхідні двері, а потім вийшла у під’їзд, викликала ліфт і спустилася на перший поверх.
Дівчина подивилася на годинник — батько вже мав під’їхати, але його не було. І тут же пролунав дзвінок від нього.
— Тату, ти де? — запитала Аня.
— Донечко, мене затримали. Але ключ у тебе є. Їдь сама, а ввечері я до тебе заїду, — відповів її батько. — Візьми таксі, я тобі перекину гроші, — додав він.
Ані такий розклад не дуже сподобався, але вона знала, що батько у неї зайнята людина, і просто прийняла цей факт.
— Оля, ну що ти можеш вдіяти? — до мами ввечері забігла подруга. — У якийсь момент ми повинні відпустити своїх дітей у вільне плавання.
Оля кивнула.
— Я знаю. І все розумію. Але… Лізо! Цей Олександр напевно наговорив їй про мене всякого. Я ж бачу, якою вона стала. Огризається, грубіянить. Каже, що я сама в усьому винна і, якби не моя поведінка, то у нас з Олександром була б прекрасна сім’я! Як я можу це слухати і не реагувати? — вигукнула Оля. —
Звичайно, я їй намагалася пояснити, що все не так, як він каже. Що напевно вона йому для чогось потрібна. Але вона мене не чує. Все! Тепер він хороший, а я погана.
І мама Ані заридала.
— Я знаю, я сама в усьому винна. І що закохалася в цього Олександра, і що вірила йому. Я в усьому винна… — долинало до Лізи крізь ридання.
Вона почала витирати сльози.
— Я повинна бути сильною. Я виростила дочку. Я дала їй все, що могла дати. Нехай живе, як хоче, — Оля важко зітхнула.
— Ну і правильно! — підтримала подругу.
— Так! Тепер я можу нарешті зайнятися собою. Тепер же Олександр її утримує, — потім Оля знову сумно посміхнулася. — Напевно, я щось зробила не так, раз моя рідна дочка віддала перевагу батькові, якого вона ніколи не бачила.
Оля відчула, що зараз знову розридається.
— Так, подруго! Повір мені, ти все зробила правильно. А доня твоя скоро в усьому сама розбереться, — сказала Ліза.
Аня сиділа на лекції, але звичайно ж не слухала її. Це була філософія. А філософія і архітектура — це…. Та не потрібна їй ця філософія!
Вона вкотре оглянула аудиторію перед собою і посміхнулася. Вона була щаслива. Ні, не так.
Вона була щаслива!!!
Як же чудово, що її життя так змінилося. Тепер вона живе окремо від матері, у неї завжди є кишенькові гроші, вона одягнена в модні бренди, кілька разів батько заїжджав за нею в інститут і всі, всі хлопці оцінили його круту машину і стали виявляти їй знаки уваги.
Але дівчина була гордою. Вона знала, що їх зацікавила не вона, а вигода, яку вони можуть отримати, якщо почнуть з нею зустрічатися.
Ну вже ні! Вона не збиралася підпускати до себе жодного з цих хлопців.
Звичайно, в її житті була і ложка дьогтю — це залежність від батька.
Вона повинна була носити те, що скаже він. Стрижка у неї повинна була бути тільки така, яка сподобається йому, та й колір волосся теж.
Ніяких пірсингів. Вона повинна була бути скромною, милою, домашньою дівчинкою.
«Якщо ти не приймаєш мої правила гри — їдь до матері», — сказав батько.
Та хіба могла Аня після всього того, що дав їй батько, поїхати до матері? Ніколи.
Так що так, вона перестала бути собою і стала такою, якою хоче бачити її батько.
Того дня Олександр Іванович знову заїхав за донькою.
— Аню, я подивився твій розклад. Пару днів будеш працювати у мене. Будеш моїм заступником, — сказав він.
— Я?! — здивовано запитала Анна.
— Ти. А що? — Олександр Іванович здивувався. — Заведемо тобі трудову книжку. Почнеш стаж напрацьовувати. Та плюс хороша посада буде з часом. Хіба погано? — запитав він.
— Тату! Це чудово!
Дівчина спочатку називала батька Олександром Івановичем, але з деякого часу зрозуміла, що готова називати його батьком.
— Ось і добре. Я тобі привіз трохи речей. Ділових. Тепер у ті дні будь у них, донечко, — Олександр Іванович посміхнувся. — Ти у мене молодець! — похвалив він її.
Звичайно, її часто хвалили, але чомусь від похвали батька її душа злетіла вгору.
І ще довго вона прокручувала в своїй голові його слова і посміхалася…
— Оля, ти дзвонила Ані? Ти бачилася з нею? — Ліза постійно запитувала це у неї. А мама щоразу негативно хитала головою.
Так було і цього разу.
— Та чому ні? — пожруга закочувала очі.
— Я їй не потрібна. Ну як ти не можеш цього зрозуміти? Батько дав їй грошей, квартиру, машину напевно. Це все, що їй було потрібно, — Оля важко зітхнула. — Загалом, якби вона хотіла, то вона б сама зі мною зв’язалася. Краще розкажи, як у тебе справи, — попросила вона.
— У мене все гаразд. Загалом, ти можеш на мене ображатися, але я попросила свою Олену ніби випадково зустрітися з твоєю малою, — сказала Ліза.
— Навіщо? — здивувалася Оля.
— Я хвилююся за неї. І за тебе. Тому що бачу, що ти тільки на вигляд така весела і задоволена життям, а всередині у тебе туга, — заявила подруга.
— Я за нею теж стежила, — сумно сказала Оля. — Знаю, де вона живе. Начебто вигляд у неї задоволений. Іноді приїжджаю ввечері до її будинку і дивлюся на її вікна. Якщо горить світло, значить все добре.
— Ти ж знаєш, що твій Олександр одружений і у нього є дочка, так? — запитала Ліза.
Оля завмерла на мить.
— Ні. Мені це не цікаво.
— А даремно… дуже даремно, що тобі це не цікаво. Просто, якщо ти помітила, твоя Аня змінила імідж. Якщо раніше вона спеціально носила яскравий і зухвалий одяг, то зараз вона «косить» під домашню дівчинку. І зачіска у неї стала звичайнісінькою. І колір волосся — мишачий, — почала говорити Ліза.
— До чого ти хилиш? — запитала Оля.
— Та до того, що твоя Аня стала нагадувати дочку Олександра. Так, начебто у них різниця 2 або 3 роки… І зблизька вони не схожі, але здалеку… здалеку одну можна прийняти за іншу, — подруга подивилася на Олю задумливими очима. — Мені все це не подобається, — додала вона.
— А що сказала твоя Олена? — запитала Оля.
— Сказала, що в Ані все добре. Що батько влаштував її до себе на роботу і що в трудовій написана якась хороша посада, — Ліза все так само задумливо дивилася на Олю. — Знаєш, а може дійсно твій Олександр вирішив дати твоїй дочці непоганий старт? Може він, дійсно, відчув себе винним, що кинув тебе тоді? — запитала вона.
Оля знизала плечима, бо навіть не могла припустити, що в голові у її колишнього.
День починався як завжди. Аня прокинулася, поснідала і поїхала в інститут, а після нього за нею заїхав батько і відвіз її пообідати.
— Зараз у нас з тобою буде зустріч з клієнтом. Просто посміхайся йому і будь милою. Добре? — сказав батько.
— Гаразд, — кивнула Аня.
— А потім поїдемо на роботу, — батько посміхнувся.
Через кілька хвилин підійшов якийсь чоловік.
Дівчині зовсім не сподобався його оцінювальний погляд, але вона, як і просив її батько, була мила.
Через пів години чоловік пішов, батько повернувся і заявив:
— Ти йому сподобалася. Він готовий одружитися з тобою.
— Що? — всі думки Ані змішалися. — Це що, жарт? — запитала вона. Батько розсміявся.
— Звичайно, жарт. Просто мені було цікаво подивитися на твою реакцію, — відповів батько. — Хоча, скажу тобі по секрету, цей чоловік дуже багатий, і та, на якій він одружиться, не буде потребувати нічого, — додав він.
Здавалося б — дурна розмова, але в голові у Ані замигала червона лампочка: небезпека, небезпека.
— Олено! Олен! Привіт, — Аня перед початком навчання «вичепила» дочку подруги своєї мами.
— Привіт! — сказала Олена. — Щось сталося? — запитала вона.
— Мені треба поговорити з мамою, — відповіла Аня.
— То подзвони їй. У чому проблема? — Олена здивовано дивилася на Аню.
— Я боюся. Раптом мій телефон прослуховується, — вона опустила очі.
— На, дзвони з мого.
— Доню, тобі треба звільнятися, брати академічну відпустку і їхати звідси, — сказала мама. — Нам треба їхати, — виправила вона.
Вони стояли всередині прохідної в інститут і зі сльозами на очах дивилися одна на одну.
— Мамо, ти вибач мене. У мене, звичайно, поки нічого не сталося, але… мені це все не подобається, — промовила Анна. — Я раптом серйозно злякалася за своє життя. А він ще хоче мене директором зробити, щоб я підписи ставила…
— Ага… директором… 21-річну дівчину, яка взагалі нічого в бізнесі не розуміє, — кивнула мама. — Зараз ти нічого не підписуєш? — запитала вона.
— Ні, — похитала головою Аня. — Але іноді присутня на переговорах.
— Так. Іди, дізнайся про академічну відпустку або можливість закінчити цей семестр дистанційно. Скажи, що через сімейні обставини. А на роботі напиши заяву на звільнення і підсунь батькові на підпис, — розпорядилася мама. — А я поки подумаю, як і куди ми поїдемо.
Після розмови з мамою Анна повернулася в інститут. Вона забрала свою сумку з телефоном у подруги, яку просила доглянути за нею, дочекалася кінця занять, потім за нею заїхав водій батька і відвіз її на роботу.
І вже там написала заяву на звільнення, вклала її в один із договорів і поклала на підпис. Того дня батько був зайнятий і кудись збирався їхати.
— Олександре Івановичу, а підписати? — кинулася до нього секретарка. — Там Смирнов у відпустку йде. Будь ласка, давайте швидко все підпишемо, бо вас же не буде тиждень!
— Аню, я тобі не говорив, так? Їду у відрядження, — швидко почав говорити батько і підписувати всі папери.
— Давай допоможу, — сказала вона. І почала перегортати сторінки договорів, показуючи, де потрібно ставити підпис.
— Дякую, — сказав батько. — Так, знаєш, що хотів тобі сказати… Ходімо, проведи мене.
Дівчина підхопила всі підписані договори і пішла поруч з батьком.
— Загалом “Аня” — це не дуже звучне ім’я… — промовив батько.
— У якому сенсі? — вона була здивована.
— Воно не пасує до мого прізвища. Донечко, я думаю, що у нас має бути однакове прізвище. Тож, коли я приїду, потрібно буде зайнятися цим питанням, — пояснив батько.
— А що, так можна? — запитала вона.
— Потрібно! Обов’язково потрібно!
Олександр Іванович поїхав. А вона зрозуміла, що у неї є небагато днів, за які потрібно щось зробити.
— Ти все зробила, як я сказала? — запитала мама.
— Так. Телефон залишила там, сумку теж, в інститут пішла у своїх речах. Олені залишила пальто і черевики, переодяглася в ті речі, які вона мені дала. Ключі теж віддала їй, — Анна зітхнула. — І заяву на звільнення теж… А перуку довго мені ще носити?
— Ні. Зараз приїдемо на станцію і знімеш, — відповіла мама.
— Мамо, а що робити з інститутом?
Просто так академічну відпустку взяти не можна…
— Не знаю, але ми щось обов’язково придумаємо. Зараз головне — втекти звідси, — відповіла мама.
— І куди ми поїдемо? — знову запитала Аня.
— В інше місто, — відповіла мама.
— А якщо він нас там знайде?
— Це місто я вибрала навмання. У мене там нікого немає. І там ми будемо починати все з нуля. Та й, чомусь мені здається, що він від нас відстане через деякий час, — сказала вона. — І тоді ми зможемо повернутися назад, — додала мама.
Чи хтось їх шукав, чи ні вони не знали. Вони просто приїхали в те місто, яке вибрала мама Ані, і почали облаштовуватися там — зняли невелику квартиру, влаштувалися в найближчому продуктовому магазині на роботу і тихо жили собі, не привертаючи уваги.
— Доню, ану сюди швидше! Дивись, дивись!
Вона підійшла до матері і побачила, що та показує на телевізор.
По телевізору йшов репортаж про шикарне весілля.
Нареченим був той самий клієнт батька, з яким він зустрічався і після цієї зустрічі завів з Анею розмову про заміжжя і про зміну прізвища з ім’ям, а нареченою була…
— Це його дочка, — сказала мама. — Бачиш, він намагався зробити так, щоб ти була на неї схожа. Не хотів віддавати її заміж за цього товариша, але довелося…
— Ти була права, мамо. Добре, що ми переїхали.
Мама кивнула.
Тепер Аня точно знала, що насправді вона йому не потрібна.
Як і він їй.
