До 69 років я зрозуміла: найстрашніша брехня — це коли діти кажуть «ми тебе любимо», а насправді люблять твою пенсію і квартиру…
… — Мамо, ми тут подумали, — син Олег почав здалеку, ледь переступивши поріг.
Його дружина Аня, що стояла за спиною, посилено кивнула, зображуючи вселенську згоду.
Вона внесла в передпокій запах дорогих парфумів і якусь нудотну тривогу.
— Це завжди погано закінчується, — промовила я, зачиняючи за ними двері. — Коли ви починаєте думати.
Олег зробив вигляд, що не почув. Пройшов у кімнату, озирнувся так, ніби придивлявся до кожного предмета.
Аня тут же почала поправляти диванну подушку, яку сама ж і зрушила. Метушилася.
— Ми про тебе дбаємо, — вставила вона з натиском. — Ти одна. У такому віці… Всяке може трапитися.
Я сіла в своє улюблене крісло, відчувши, як під пальцями заскрипіла потерта тканина. Я знала це крісло краще, ніж власних дітей.
— Наприклад? — уточнила я. — У мене підніметься тиск від вашої «турботи»?
— Мамо, ну що ти починаєш, — нахмурився Олег. — Ідея чудова.
Ми продаємо твою квартиру і нашу однокімнатку, беремо невелику іпотеку і купуємо великий заміський будинок!
З садом! Будеш з онуками на свіжому повітрі.
Він говорив це так, ніби вручав мені путівку до раю. Аня дивилася на мене вологими, благальними очима. Хороший актор.
Я дивилася на їхні обличчя, на відрепетирувані посмішки і жести. В їхніх очах плескався азарт ріелторів, які укладають головну угоду в своєму житті.
Ні краплі тепла. Ні грама щирості.
Саме в цей момент я остаточно все зрозуміла.
Найстрашніша брехня — це коли діти кажуть «ми тебе любимо», а насправді люблять твою пенсію і квартиру.
Ця думка не засмутила, ні. Вона просто розставила все на свої місця.
— Будинок, значить, — промовила я. — А на кого оформляти будемо?
— Ну, на нас, звичайно, — випалила Аня і тут же прикусила язика, зрозумівши, що наговорила зайвого. Олег кинув на неї злий погляд.
— Щоб тобі з документами не возитися, мамо, — поспішно виправився він. — Ми все на себе візьмемо. Всі клопоти.
Я повільно кивнула. Підвелася і підійшла до вікна, дивлячись на людей, що поспішали вулицею.
Кожен був зайнятий своїм життям, своїми проблемами. І тільки я стояла перед вибором — здатися чи почати війну.
— Знаєте що, діти, — сказала я, не обертаючись. — Ідея і справді цікава. Мені потрібно її обміркувати.
За спиною почулося зітхання полегшення. Вони вирішили, що перемога вже в кишені.
— Звичайно, мамочко, думай, — проспівала Аня.
— Тільки я буду думати тут, — я повернулася до них. — У своїй квартирі. А ви їдьте. У вас, напевно, справ багато. Іпотеку потрібно розрахувати. Площу будинку.
Я дивилася їм прямо в очі, і посмішка повільно зникала з їхніх облич. Вони зрозуміли, що це ще не кінець. Це тільки початок.
Вони не змусили себе чекати. «Обробка» почалася наступного ж дня. Телефонні дзвінки стали щоденним ритуалом.
Вранці дзвонив Олег — бадьорим, діловим тоном розповідав, яку шикарну ділянку він пригледів.
— Мамо, там сосни! Річка поруч! Уявляєш, як онукам буде класно? Ти ж хочеш, щоб вони дихали свіжим повітрям, а не цим міським пилом?
Вдень підключалася Аня. Її голос сочився медом.
Вона щебетала про те, яку затишну кімнату вони для мене облаштують. З вікном у сад. З окремим санвузлом.
— Ми вам, мамочко, крісло ваше перевеземо! І фікус! Все, як ви любите! Ви тільки погодьтеся!
Вони тиснули на найболючіші точки: онуки, самотність, моє здоров’я. Кожна розмова була маленькою виставою, де мені відводилася роль немічної старої, яку потрібно терміново рятувати.
Я слухала, кивала, говорила, що все ще думаю. А сама діяла.
Моя стара подруга Люда колись працювала в нотаріальній конторі.
Один дзвінок — і ось я вже сиджу у неї на кухні, а вона розкладає переді мною всі можливі сценарії.
— Ніна, дарчу не думай підписувати. Ніколи. Викинуть на вулицю, і не подивляться, — рубала вона. — Договір ренти з довічним утриманням — ще куди не йшло. Але вони на це не підуть. Їм все і відразу потрібно.
Її слова тільки зміцнювали мою рішучість. Я не була жертвою. Я була ветераном життя, і здавати позиції не збиралася.
Апогей настав у суботу. Дзвінок у двері. На порозі стояли Олег з Анею, а за їхніми спинами маячив незнайомий чоловік у строгому костюмі з папкою в руках.
— Мамо, познайомся, це Ігор. Ріелтор, — буденно кинув Олег, проходячи в квартиру. — Він просто подивиться, оцінить, так би мовити, наш актив.
Чоловік пройшов слідом, чіпким поглядом скануючи мою квартиру. Він дивився на стіни, на стелю, на старий, але добротний паркет.
Він бачив не мій будинок, а квадратні метри. Ліквідний товар.
У мені щось клацнуло. Спокій, який я так старанно накопичувала, випарувався.
— Оцінить що? — перепитала я, і мій голос прозвучав несподівано твердо.
— Квартиру, мамо. Щоб розуміти, на яку суму розраховувати, — Олег уже відчиняв двері в мою спальню. — Ігор, проходьте, не соромтеся.
Ріелтор зробив крок, але я перегородила йому шлях.
— Геть, — сказала я. Тихо, але так, що всі троє завмерли.
— Мамо, ти що? — розгубився Олег.
— Я сказала — геть. Обоє, — я перевела погляд з ріелтора на сина. — А ти, — я подивилася на Аню, яка злякано втиснулася в стіну, — передай своєму чоловікові, що якщо він ще раз приведе в мій будинок сторонніх без мого дозволу, я викличу поліцію.
І напишу заяву. Про спробу шахрайства.
Ріелтор, зрозумівши, що справа пахне смаженим, відступив першим.
— Я, мабуть, піду. Ви мені зателефонуйте, коли… домовитеся, — пробурмотів він і зник за дверима.
Олег дивився на мене з неприхованою злістю. Маска турботливого сина злетіла.
— Ти з глузду з’їхала? Стара… — прошипів він.
— Ще ні, — відрізала я. — Але ви дуже стараєтеся. А тепер йдіть. Мені потрібно відпочити. Від вашої «любові».
Після цього настало затишшя. Тиждень ні дзвінків, ні візитів. Я знала, що це не кінець. Це зміна тактики.
Вони затаїлися, як хижаки перед вирішальним стрибком. Я теж готувалася.
Наступної п’ятниці зателефонувала Аня. Голос — саме каяття.
— Ніно Петрівно, вибачте нас, дурнів. Ми погарячкували. Олег дуже переживає.
Давайте зустрінемося в кафе, посидимо, як раніше? Без жодних розмов про квартири. Просто як родина.
Я знала, що це пастка. Але погодилася.
Вони чекали на мене за столиком у кутку. На столі стояв десерт. Олег виглядав пригніченим. Аня тримала його за руку.
— Мамо, вибач, — почав він, не піднімаючи очей. — Я був неправий. Давай просто забудемо.
Я дивилася на нього і бачила не каяття, а погано приховане нетерпіння.
— Я теж багато думала, — почала я спокійно, дістаючи з сумки складений вчетверо аркуш паперу. — І прийняла рішення.
Я розгорнула аркуш. Це був не заповіт. Це був лист.
— Я хочу вам його зачитати, — сказала я, і мій голос не затремтів. — «Я, перебуваючи в здоровому розумі і твердій пам’яті, заявляю, що діти, Олег і його Анна, своїми діями і вмовляннями намагалися примусити мене до продажу єдиного житла.
У зв’язку з втратою довіри і побоюваннями за своє майбутнє, я прийняла рішення…»
Я зробила паузу. Олег підвів на мене очі. У них вже не було смутку, тільки холодний інтерес.
— «…прийняла рішення продати квартиру».
Аня ахнула. Олег нахилився вперед.
— Що? — видихнув він.
— Так, — кивнула я. — Я її продаю. Вже знайшла покупця. Мила молода сім’я.
Вони готові почекати, поки я знайду собі будиночок у селі. Маленький, затишний. Тільки для себе.
На їхніх обличчях відбилася ціла гама почуттів: шок, недовіра, злість.
— А гроші? — випалила Аня. — Гроші куди?
— О, про це не турбуйтеся, — я посміхнулася. — Частину я покладу в банк під хороший відсоток.
А на решту, як ви і радили, буду насолоджуватися життям. Подорожувати. Може, в круїз поїду.Ви ж хотіли, щоб я була щаслива?
Олег мовчав. Його щелепи стиснулися так, що на щоках з’явилися м’язи. Вся його гра, всі його плани руйнувалися на очах. Він програв.
— Ти… ти не могла, — просипів він.
— Чому ж? — Я встала, залишаючи лист на столі. — Це моя квартира. І моє життя.
А вам, діти, я бажаю удачі. Іпотека — справа серйозна. Сподіваюся, у вас все вийде. Без мене.
Я розвернулася і пішла до виходу, не озираючись. Я не відчувала тріумфу. Я відчувала порожнечу.
Там, де раніше була любов до сина, тепер була лише випалена земля. Я відстояла своє право на життя, але ціна виявилася високою.
Іноді, щоб зберегти себе, доводиться ампутувати те, що здавалося частиною тебе. Навіть якщо це твої власні діти…
… Я дійсно продала квартиру. Мій блеф у кафе виявився найкращим рішенням у житті.
Угода пройшла швидко, і я, як і обіцяла, купила собі невелику, але дуже світлу студію в тихому зеленому районі.
Перший поверх із загальним садом, сама не повірила такому диву, буду тепер за квіточками доглядати.
Перевезла своє крісло, фікус і найдорожчі серцю книги.
Спочатку порожнеча, що залишилася після розриву з сином, відчувалася майже фізично.
Я не поїхала в жоден круїз. Замість цього я зробила те, про що давно мріяла — записалася на курси акварелі.
Тричі на тиждень я ходила до місцевого будинку культури і вчилася змішувати фарби.
Мої перші роботи були жахливі, але сам процес — мазки пензлем по вологому паперу, народження кольору — наповнював мене тихою радістю.
Гроші від продажу я поклала на рахунок. Вони не палили мені душу, а перетворилися на міцний фундамент мого нового, спокійного життя. Я більше не боялася майбутнього.
Минуло близько пів року. Одного вечора, коли я поливала квіти у своєму крихітному палісаднику, я побачила знайому постать.
Біля входу стояв Олег. Один. Без Ані. Він виглядав втомленим.
Він не наважувався увійти, просто стояв і дивився на мене. Я не відчула ні злості, ні радості. Тільки легкий укол чогось давно забутого.
— Привіт, мамо, — сказав він.
— Привіт, — відповіла я, відставляючи лійку. — Все-таки знайшов мене.
— Люда дала адресу, — він винувато посміхнувся. — Можна?
Я кивнула. Ми сіли на маленьку лавку біля входу. Він довго мовчав, розглядаючи свої руки.
— Ми з Анею розійшлися, — нарешті вичавив він. — Після тієї історії… все пішло шкереберть.
Вона сказала, що я слабак. Що не зміг тебе дотиснути.
Він говорив це без скарги, просто констатував факт.
— Мені шкода, — сказала я. І це була правда.
— Не треба, — він підвів на мене очі. У них більше не було жадібності, тільки нескінченна втома.
— Адже тоді… в кафе… я все зрозумів. Коли ти йшла. Я зрозумів, що втратив не квартиру, а тебе. Тільки зізнатися собі в цьому не міг. Дурний, так?
— Життя взагалі складна річ, Олег.
Ми посиділи ще трохи в тиші. Вона не була гнітючою. Це була тиша двох дуже далеких людей, яких колись пов’язувало щось важливе.
— У тебе все добре? — запитав він.
— Так, — я кивнула в бік своїх вікон, де на підвіконні сохла чергова акварель. — У мене все добре.
Він підвівся.
— Ну… я піду. Вибач мене. Якщо зможеш.
— Я не тримаю зла, Олег. Просто… все по-іншому тепер. Заїжджай на чай наступного разу.
Він кивнув, розвернувся і повільно пішов геть. Я дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за рогом.
Я не плакала. Я закрила хвіртку, повернулася в свою маленьку, затишну фортецю, заварила собі трав’яний чай і сіла в улюблене крісло.
Порожнеча зникла. На її місці був спокій. Я відстояла не просто квартиру. Я відстояла себе.
І ця перемога була тихою, без фанфар і салютів. Але від цього не менш важливою.
