Аптечка вислизнула у Лізи з рук, і вміст розсипався по підлозі.
Іван увійшов на кухню прямо в вуличних черевиках, заляпаних брудом, наступаючи на блістери з таблетками, які затріщали, немов сніг на морозі. Втім, снігу цього року так і не було.
– Щоб через годину тебе тут не було, ясно? – процідив він. – І якщо я побачу тебе поруч із Сергієм… У нього більше немає матері.
Він розвернувся і вийшов, а Ліза присіла навпочіпки і підняла з підлоги упаковку з пластирами і пляшечку з перекисом.
Слова, сказані Іваном, стукали в скронях: у нього більше немає матері, у нього більше немає матері, у нього більше немає…
«Я сама винна, – подумала Ліза. – Я сама в усьому винна».
Вона підійшла до дзеркала і здригнулася: ліве око запливло, губа тріснула, ніс опух.
Виливши на ватний диск перекису, Ліза витерла рани, після чого заліпила їх пластиром, хрест-навхрест, як це робила мама.
Це була розплата. І за ті мамині слова теж. Коли Ліза, обвішавшись сумками, востаннє покидала її квартиру, мама сказала:
– Якщо переступиш цей поріг – у тебе більше немає матері.
Вони з тих пір жодного разу не спілкувалися. Ні, Ліза дзвонила мамі, але мама не брала трубку, писала, але мама не відповідала.
І все тому, що Ліза вийшла заміж за Івана, а всіх маминих женихів відкинула.
Сватати Лізу мама почала рано, років у шістнадцять. Ліза тоді й не зрозуміла навіть: мама сказала, що прийде гість, і веліла одягти дурну колючу сукню.
– Ліза у нас на піаніно грає, – метушилася тоді мама. – Лізонька, зіграй! А, може, в дві руки? Віталій Віталійович теж грає.
Він був удвічі старший за Лізу, і про що мама тільки думала? Коли волога долоня Віталія накрила Лізину руку, вона підскочила і спалахнула.
А мама потім сказала:
– Дурна! У нього чотирикімнатна квартира в центрі, не п’є, робота ось яка! І пристойна людина – може, щось і склалося б.
Потім був адвокат Борис – самотній вдівець з двома дітьми. Мама призначила Лізу репетитором для старшого хлопчика Єгора, але, по суті, вона була і нянею для молодшого.
Борис щовечора відвозив Лізу додому і розповідав сальні анекдоти. На чотирнадцяте лютого Єгор подарував Лізі валентинку з віршем, написаним англійською.
Ліза спробувала перевести все в жарт і сказала, що не давала йому такого домашнього завдання, а Єгор випалив:
– Все, що я написав, це правда. Ти будеш моєю дівчиною?
Ліза розгубилася.
– Ти ж зовсім маленький…
– Я не маленький! Мені вже чотирнадцять!
– А мені вісімнадцять. Вибач, але з неповнолітніми я не зустрічаюся.
Увечері Борис старший приніс букет червоних троянд і поліз до Лізи цілуватися. А Єгор побачив це і мало не зістрибнув з балкона.
Після цього Ліза відмовилася до них приїжджати.
Потім були й інші. Останній – Пилип Петрович, лисий старий, власник заводів, газет і пароплавів, особливо подобався мамі.
– Ось сама за нього заміж і виходь!
Ліза тоді вже зустрічалася з Іваном, і Пилип Петрович був їй огидний.
Ліза відмовилася запрошувати його на свій день народження, заявивши, що це її святковий день, і вона має право вибирати, хто там буде.
Але мама запросила Пилипа Петровича на свій. А Ліза взяла і з’їхала в той день до Івана. І тоді мама сказала:
– Можеш вважати, що у тебе більше немає матері.
Лізі не було куди йти. Вона розуміла, що Іван не жартує – якщо вона не піде, він не просто дасть їй пару ляпасів, а зробить щось страшніше.
Піднімати руку на неї він почав ще тоді, коли та була при надії. Так – ляпас міг дати зі словами, щоб вона не наривалася.
Після пологів стало гірше. Іван міг штовхнути, гепнути в живіт. То Ліза не так на нього подивилася, то не так сказала.
І куди тільки подівся той ніжний закоханий чоловік, до якого вона колись йшла.
Ліза терпіла все це заради Сергія, думала, що він повинен рости в повній родині. А потім терпіла, бо знала: Іван не відпустить Сергія.
Натерпілася, називається…
Про всяк випадок вона зателефонувала мамі. Мама, як завжди, не взяла трубку. Ліза зібрала сумку і вкотре пошкодувала, що ніколи не працювала і не відкладала гроші.
У метро їхала понура, в темних окулярах, які все одно не приховували повністю синця, через що всі на неї витріщалися.
– Ліза?
Чоловік здавався їй смутно знайомим.
– Не впізнаєш, – зітхнув він. – Віталій Віталійович.
Чомусь стало соромно стояти перед ним у такому вигляді.
– Що з тобою? – запитав він і подивився на сумки.
Ліза хотіла щось відповісти, але до горла підступили ридання, і вона тільки схлипнула.
– Ти куди зараз?
– До мами…
– До мами це добре… Тобі, може, якась допомога потрібна?
Ліза похитала головою, а потім сказала:
– Мені робота потрібна…
– На піаніно все ще граєш?
– Так.
– Мови?
– Англійська і французька.
– У мене ж є своє агентство. Влаштую тебе на репетиторство. Тримай візитку, – він простягнув Лізі картку. – Обов’язково зателефонуй.
Я б провів тебе, вибач, але у мене мама в лікарні, я навіть у метро спустився, щоб не потрапити в затор.
Вони попрощалися і вийшли по черзі на сусідніх станціях…
…Двері Лізі відкрила не мама, а незнайома жінка.
– Аделіна Олексіївна живе з чоловіком, – здивовано повідомила вона. – А ми у неї вже три роки знімаємо.
– А де, ви не знаєте?
– Знаю. Але вам не скажу. Ви хто взагалі?
– Я? Її дочка.
Ліза зняла окуляри. Дівчина охнула.
– Гаразд…
Виявилося, що мама вийшла заміж за того самого Пилипа Петровича. Коли вона відкрила двері, на ній був довгий шовковий халат червоного кольору.
Хвилину мама мовчала. Потім запитала:
– Дострибалася?
Ліза схлипнула.
– Делічка, хто там?
У коридор вийшов Пилип Петрович. Лисина його сяяла ще більше.
– Лізонька! Яка радість!
– Вона вже йде, – сказала мама.
– Та навіщо ж ти так, душа моя? Вам давно пора помиритися. Мила, хто ж тебе так! А сумки чому? Тобі жити ніде?
– Ніде, – підтвердила Ліза.
– То живи у нас, кімнат багато.
Спочатку мама не розмовляла з Лізою. А потім почала питати і зітхати.
– Ну а як же Сергій? Адвоката треба.
– Де мені його взяти? Ось, зараз на роботу влаштуюся, накопичу грошей і найму.
– Найме вона! Пилипе, неси мою книжку!
Пилип Петрович приніс пухкий записник, і мама, надівши окуляри на ніс, почала вивчати її.
– Так, Борис же! – вигукнула мама.
Ліза хотіла сказати: ну ні, до Бориса я не піду. Але туга за сином була такою гострою, що вона сказала:
– Так, мамо.
А потім ще:
– Дякую, мамо.
Двері відчинив незнайомий хлопець, і Ліза подумала, що мама знову все наплутала, і немає тут ніякого Бориса.
Але тут хлопець широко посміхнувся і сказав:
– Я завжди знав, що ми ще зустрінемося.
Ліза засміялася.
– Єгор?
Поки вони чекали Бориса, Єгор пригощав її чаєм і розповідав, як він вчиться на юриста і що він сам готовий допомогти Лізі і закопати цього негідника.
– Підеш зі мною на побачення? – запитав він.
– З глузду з’їхав?
– Ну я ж тепер повнолітній.
– А я заміжня. Поки що. І, сподіваюся, скоро зі мною буде жити мій син. Вибач, але побачення в цю картину світу ніяк не вписуються.
– Це ми ще подивимося!
Борис призначив високу ціну – чи то тому, що Ліза втратила своє чарівність, чи то боявся, що молода дружина вирішить, що, навпаки, її чари ще діють на Бориса.
Пилип Петрович дав Лізі гроші. Але в борг.
Добре, що Віталій Віталійович і справді влаштував її на роботу. Знайшов учнів, багато їй допомагав, пояснював, що зараз нового в репетиторстві.
– Добре, що ти відучилася в педагогічному, – сказав він. – Я б тебе і так взяв, але це додає ваги твоєму портфоліо. Вибач, що кинув тебе в метро – досі себе картаю.
– Та годі. Як ваша мама?
– Ой, давай на ти. Мама нормально, на поправку пішла. Тобі допомога потрібна?
– Ні, дякую. Я адвоката знайшла…
Після роботи вони почали ходити в кафе, де Ліза цідила каву і розповідала про свій невдалий шлюб.
Потім розповідала про складне розлучення, за яке давній знайомий Борис взявся з таким завзяттям, що Єгору було не вклинитися, хоча він дуже старався.
Кілька разів він приходив до Лізи, тупцював на порозі, питав, чим можна допомогти.
– Та нічим, – говорила вона.
– А на побачення поїдеш?
– Ой, прошу тебе, відчепися!
Спочатку Ліза не вірила, що вийде забрати Сергія. Іван був важливою шишкою в адміністрації міста, і у нього стільки зв’язків…
Але після декількох місяців боротьби вони виграли суд. Чомусь відразу захотілося зателефонувати Віталію Віталійовичу. Але ще більше мамі.
– Мамо… Ми виграли справу.
Так і сказала «ми», хоча хто це ми – незрозуміло.
– Правда? – зраділа мама. – Ну, вези знайомитися онука…
Ліза прикусила солоні губи і кивнула, хоча мама не могла її побачити.
У цей момент до неї підійшов Єгор. У руках він тримав букет червоних троянд, прямо як колись його батько.
– Поїдемо святкувати? – запитав він.
– Вибач, – сказала Ліза. – Але у мене інші плани. Не тільки сьогодні, але і взагалі. Сподіваюся, з балкона більше не будеш стрибати?
– Не буду… – зітхнув Єгор.
Коли вона вийшла з будівлі суду, побачила Івана з розбитим носом. Поруч стояв Віталій Віталійович, потираючи кулаки.
– Давно мріяв це зробити, – сказав він. – Боявся тобі нашкодити. Але тепер можна. Поїхали за хлопчиком?
Ліза підійшла до Віталія Віталійовича, взяла його за руку і сказала:
– Поїхали…
