Катя вийшла з коледжу і пішла в протилежну сторону від зупинки. До 8 Березня залишалося кілька днів, а вона ще не купила подарунок бабусі. Все не могла вибрати.
Вона поспішно йшла до магазину, коли в сумці пролунала приглушена мелодія дзвінка телефону. Катя зупинилася і дістала його з сумки. Бабуся.
— Ба, я вже скоро приїду, — сказала Катя.
— Добре, — відповіла бабуся.
Каті здалося, що та ще щось хотіла сказати. І голос у неї був якийсь дивний, ніби винуватий.
— З тобою все гаразд? — поспішно запитала Катя, поки бабуся не перервала зв’язок.
— Зі мною все добре. Тільки… приходь швидше. — І вона відключилася.
Катя поклала телефон у сумку, розвернулася і пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся просила її швидше прийти додому.
«Щось точно сталося. Але чому бабуся не сказала про це по телефону? Потрібно передзвонити, а то з глузду з’їду від нетерпіння і тривоги…»
Але в цей момент вона побачила, що до зупинки під’їжджає її автобус і припустилася бігом, щоб встигнути на нього.
«Може, вкрали гаманець в магазині, і бабуся сильно засмутилася? Раптом їй стало зле, піднявся тиск? Схоже на те.
І чого автобус так повільно тягнеться? Всі світлофори зібрав. Бігом швидше б добігла…» — думала Катя, мучаючись невідомістю і нетерпляче дивлячись на місто, що пропливає за вікнами автобуса.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла з автобуса і поспішно пішла до будинку. Увійшовши у двір, кинула погляд на вікна квартири. Ще світло, а у вікні кімнати горить лампа.
Катя відчула тривогу за бабусю і побігла до під’їзду. Біля квартири вона зупинилася, порпаючись у сумочці в пошуках ключів.
— Та де ж вони?! — вигукнула нетерпляче Катя.
І тут клацнув замок, двері відчинилися і виглянула бабуся.
— Ти що, під дверима на мене чекала? — запитала здивована Катя.
— Заходь, — коротко сказала бабуся і відчинила двері ширше.
Катя увійшла в передпокій і уважно подивилася на бабусю. Від неї не приховалося те, що та нервує.
— Що сталося, бабусю?
— Сталося, Катя… — Бабуся озирнулася на прикриті двері в кімнату, потім підійшла до Каті і сказала, знизивши голос, — у нас гості.
— Хто? — так само тихо запитала Катя.
Хвилювання бабусі раптово передалося і їй. У голові миготіли образи та імена тих, хто міг би ось так несподівано прийти до них і вивести з себе завжди спокійну і врівноважену бабусю.
— Зараз побачиш. Роздягайся, — поквапила її бабуся.
Катя зняла куртку і, вішаючи її, помітила на вішалці чуже жіноче пальто. Під ним на підлозі стояли високі білі чоботи.
Катя зняла свої черевики і поставила осторонь, раз у раз поглядаючи на білі чобітки. Про такі вона могла тільки мріяти.
Катя запитально поглянула на бабусю. Але та лише окинула онуку неспокійним поглядом і відчинила двері.
Катя провела долонею по волоссю, пригладжуючи його, і першою увійшла до кімнати.
Зазвичай вони вмикали ввечері торшер. Але сьогодні під стелею горіла шестиріжкова яскрава люстра.
Краєм ока Катя вловила якийсь рух на дивані і перевела на нього погляд. Назустріч їй з дивана підвелася жінка в чорній сукні.
У відкритому комірі виднілися випираючі ключиці. Темне волосся було зібране в неохайну зачіску, з якої вибивалися пасма.
Очі втомлені. Гостя виглядала вкрай стомленою або хворою. Або щойно з похорону.
Побачивши Катю, вона досить напружено посміхнулася. І тут Катю обпалило розуміння. У голові промайнуло слово «мама» і відразу зникло.
Іншого імені у Каті не знайшлося для неї. Просто чужа жінка. Вона не бачила її близько чотирнадцяти років, але все ж впізнала.
Напевно, в очах Каті відбилися всі почуття, які вона відчула, побачивши несподівану гостю, тому що жінка перестала посміхатися і знітилася.
А на що вона розраховувала? Що Катя зрадіє і кинеться до неї?
Раніше вона була красивою, але зараз виглядала втомленою, та й чорний колір зовсім не пасував їй і додавав віку.
Скільки їй? Бабуся казала, що вона народила Катю в дев’ятнадцять. А Каті вже двадцять.
Значить, їй тридцять дев’ять. Каті вона здалася набагато старшою. Потріпало її життя.
— Привіт, донечко, — сказала жінка. — Яка ти вже доросла. Просто красуня. Бабуся сказала, що у тебе є молодий чоловік.
Катя з докором подивилася на бабусю. Вже встигла розказати про неї. Та винувато опустила очі.
Жінка підійшла до Каті, але та відступила назад, і гостя застигла на місці, не знаючи, що робити.
А Каті хотілося втекти, ніколи більше не бачити цю жінку. Занадто багато образ і горя викликв в ній її прихід.
— Ти навіщо прийшла? — запитала вона, піднявши гостре підборіддя.
У голосі Каті прозвучали біль, ненависть і гнів. Саме це вона відчувала зараз до матері.
— Повернулася ось. У тебе скоро день народження, — додала мати більш впевнено і знову спробувала посміхнутися.
Але натрапила на колючий погляд Каті, і куточки тонких губ опустилися.
— За два тижні. Не запізно згадала? А чого раніше не приїжджала? Не подзвонила жодного разу? — допитувалася Катя, немов приміряючись, як болючіше вколоти матір, показати, наскільки вона не рада їй.
— Катя, ти забула? Вона гроші надсилала, — винувато нагадала бабуся.
— Як же, пам’ятаю. Цілу тисячу! Ми на них купували макарони, крупу і гречку, щоб надовго вистачило. До наступного дня народження. Навіщо приїхала?
Могла б знову переказати гроші на картку. Чи цього разу грошей не буде? Ти з’явилася сама, вирішила таким чином зробити нам ласку, — Катя хмикнула, але погляд, звернений на матір, залишився насторожено-колючим. — Не потрібна мені твоя тисяча.
І ти не потрібна. Не приходь на мій день народження. Подивилася на мене? Можеш йти туди, звідки прийшла.
Але мати не зрушила з місця.
— Коли я приходила зі школи, бабуся радісно розповідала мені, що ти дзвонила. Вигадувала, що ти передавала мені привіт і обіцяла скоро приїхати. Я, дурна та наївна, чекала. Але ти ніколи не передзвонювала.
І я здогадалася, що бабуся мене обманювала. Хотіла, щоб я думала, що ти пам’ятаєш про мене і любиш.
І я підігравала їй, щоб не засмучувати. Ось так ми обманювали одна одну всі ці роки, — з гіркотою сказала Катя.
— Я в школі брехала подругам, що мама дзвонила, привітала і надіслала купу грошей на подарунки. Що ти заробляєш на квартиру, скоро її купиш і приїдеш за мною.
І сама в це вірила. Занадто жорстокою була правда, що ти просто кинула мене і не згадувала.
— Я згадувала… — сказала мати, але Катя перебила, продовжуючи розповідати.
— Після дев’ятого класу я пішла в коледж, щоб навчитися шити і заробляти, допомагати бабусі. Через рік я вже шила сукні та нічні сорочки її подругам.
Вони платили мені за це. Небагато, але я страшенно пишалася. Замість того, щоб бігати на танці і гуляти з хлопцями, я сиділа вечорами за швейною машинкою…
— Пробач мене, донько, — боязко промовила мати.
— Не називай мене так! — скрикнула Катя.
Здавалося, навіть кришталеві чарки в серванті задзвеніли від обурення.
— То чого приїхала? Ааа, тебе вигнав твій коханець. Знайшов молодшу. Так тобі й треба. Тепер ти знаєш, як почувається людина, яку зраджують.
— Катя, — докірливо озвалася бабуся.
Катя так на неї поглянула, що бабуся відразу замовкла.
— Ти навіщо її впустила? Вона не тільки мене кинула, вона і тебе забула. Он як вбралася. Прямо вселенська скорбота і покаяння. — Катя втупилася гнівним поглядом у матір. — Тебе не хвилювало, як ми жили тут удвох. Ах, так, ти ж тисячу нам раз на рік надсилала. Від серця відривала, напевно.
— Послухай, я хочу пояснити… — знову почала мати.
— Нічого не хочу чути. Пізно виправдовуватися. Тобі нема чим виправдатися переді мною. – Катя підняла руку, показуючи на двері. – Іди геть!
– Катя, навіщо ти так?! Вона ж твоя мати… – заступилася бабуся.
– А де ця мати була, коли я хворіла? Ти сиділа поруч зі мною і від безсилля плакала. А коли я лежала в лікарні, ти, а не вона, приходила до мене і приносила бульйон.
А до інших дітей приходили мами, цілували їх… — Голос Каті затремтів, у ньому почулися сльози. Але Катя взяла себе в руки. — Іди! — твердо повторила вона.
Плечі матері опустилися, вона повільно рушила до проходу, і Катя відійшла вбік, пропускаючи її.
До неї долетів запах нудотно-солодких парфумів. Прилипливий, в’їдливий запах. Катя затримала подих, але вся кімната просочилася цим жахливим запахом. Як вона раніше його не відчула?
Бабуся теж вийшла в передпокій, а Катя кинулася на кухню, рвонула на себе вікно, глибоко вдихнула свіжого повітря, намагаючись позбутися цього запаху парфумів.
У вікно влітали звуки міста, гучні голоси. Катя дихала ротом, намагаючись заспокоїтися.
— Закрий вікно, застудишся, — сказала за спиною бабуся.
Катя прикрила вікно і повернулася до неї.
— Пішла?
— Пішла. Треба було підготувати тебе, а я розгубилася. Вона як сніг на голову звалилася. Вечеряти будеш?
— Не хочу.
— Її дійсно кинув чоловік. Відібрав у неї всі гроші і вигнав на вулицю. Їй не було куди йти, ось і приїхала.
— Мені не шкода її. Бачити її не хочу. Ніколи не пробачу! — Катя сіла на стілець, опустила голову на складені руки і заридала.
— Катрусе, заспокойся, рідна. — Бабуся підійшла і почала гладити онуку по спині. — У тобі говорить образа. Я не виправдовую її. Але вона моя дочка. За неї у мене теж серце болить.
— А у неї не боліло за нас, — крізь сльози промовила Катя. — Ненавиджу!
— Кожен може помилятися. Вона закохалася, втратила голову, про все забула. Буває таке божевільне кохання…
— Просто їй не потрібна була дитина. Я була їй не потрібна, — Катя підняла голову і подивилася на бабусю заплаканими очима.
— Все вірно. Але що робити? Вона тут прописана. Має право жити. Я не можу вказати їй на двері.
— І що ж робити, бабусю? — розгублено запитала Катя. — Ти їй віриш? Віриш, що вона знову не обдурить нас, не кине? Краще б її просто не стало, — сердито кинула Катя.
— Ти що таке говориш? — ахнула бабуся.
— Так-так, не ахай. Якби вона пішла у вічність, цим хоч було б виправдано її відсутність у моєму житті. Мені було б легше про неї думати і згадувати.
А вона просто кинула мене. Проміняла на чужого чоловіка. Бабусю, не вмовляй мене. Я не можу її пробачити.
— Розумію, — зітхнула бабуся. — Але вона мати, яка б вона не була.
— Вона мені не мати, а єхидна, — сказала Катя фразу, почуту в якомусь фільмі. — Мені дуже подобається Данило, але я б не кинула тебе одну, навіть заради нього. Скажи, хіба любов до чоловіка варта того, щоб кидати свою дитину?
— Всі ми різні, і любов різна, — мудро зауважила бабуся. — Буває й така, що про себе забудеш, не те, що про свою дитину.
— Нехай вона більше не приходить до нас, хоча б при мені, — з викликом сказала Катя і пішла до своєї кімнати.
Наступного дня вона все ж зайшла в магазин і купила бабусі гарний шарфик. Вона вже підходила до будинку, коли побачила матір.
Катя пройшла повз неї, зробивши вигляд, що не помітила. Та окликнула її, але дівчина навіть кроку не сповільнила.
Але в п’ятницю, коли Катя повернулася з коледжу додому, у передпокої знову стояли білі чобітки.
Вона роздяглася, подивилася на них і штовхнула ногою, виливаючи свою злість.
Катя звикла до того, що у неї немає матері, звикла не думати про неї. А тепер вона постійно озиралася, боялася побачити її винувато-благальний погляд. І це заважало жити, як раніше.
Мати сиділа за кухонним столом. Сьогодні на ній були чорні штани і темно-зелений светр, від чого вона виглядала хворобливо-блідою і худою.
Бабуся стояла біля плити, підігріваючи макарони в сковороді. При появі Каті мати випрямила спину і глянула в бік бабусі.
— Навіщо прийшла? — сказала Катя, зупинившись у дверях.
— Вислухай її, — сказала бабуся, обернувшись.
— Раніше б послухала, може, спробувала б навіть зрозуміти. А тепер не хочу.
Бабуся вимкнула газ під сковорідкою і обернулася до Каті.
— Навіть злочинцям на суді дають останнє слово, — сказала вона і вимогливо подивилася на онуку.
— Добре. — Катя знизала плечима. — Нехай говорить.
Вона підійшла до вікна і притулилася спиною до підвіконня, склавши руки хрестом на грудях.
Взагалі-то, нічого нового вона не сказала. Закохалася, втратила голову…
— Мені нікуди йти, у мене немає грошей. Я хотіла пожити у вас, поки не влаштуюся на роботу і не зможу зняти квартиру, — закінчила свою розповідь мати.
— А якщо не зможеш? Якщо я не хочу бачити тебе щодня? — жорстко запитала Катя.
Мати явно була до цього не готова. Вона розгублено подивилася на Катю, на бабусю. Але бабуся мовчала.
— Іди, — сказала Катя і вийшла з кухні.
Сидячи у своїй кімнаті, вона якийсь час прислухалася до розмови на кухні, але потім одягла навушники і ввімкнула на телефоні музику.
Пізніше до кімнати зайшла бабуся, сіла на диван поруч з Катею.
— Послухай, люба. Тебе ніхто не просить її любити. Але вона ж мати. Так, погана. Але навіть погана мати краще, ніж взагалі ніякої.
Я вже стара. Тиск у мене скаче. Станеться щось, ти ж зовсім одна залишишся. Дай їй шанс. Нехай приходить. Жити вона не буде у нас.
— Ти дала їй грошей на оренду квартири? — обурено запитала Катя.
— Дала. Вона ж моя дочка. Непутяща, але дочка.
— А потім вона знову прийде за грошима.
— Обіцяла влаштуватися на роботу, — зітхнула бабуся. — Я її не виправдовую. Але не зможу жити спокійно, якщо не спробую допомогти, не дам шанс. А далі буде видно. Вона молода. Може, і влаштує ще своє життя.
Катя мовчала, перетравлюючи почуте. Бабуся зітхнула і вийшла з кімнати.
Повернувся Данило. Він їздив навідати батьків у маленькому містечку. Батькові стало краще. Катя зраділа йому, розповіла про матір.
— Мені шкода, що мене не було поруч. Але твоя бабуся права. Потрібно дати їй шанс.
Може, почнеш спілкуватися з матір’ю, дізнаєшся її краще і зможеш зрозуміти мотиви її вчинків. Головне, що вона не буде жити з вами.
Потерпи трохи. Скоро я закінчу інститут, і ми будемо разом. А ти навпаки, закінчиш училище і вступиш до інституту, станеш модельєром.
У тебе все обов’язково вийде. А мама, нехай живе, як хоче.
— Я до неї нічого не відчуваю. Тільки образу. Вона чужа, розумієш? — сказала Катя, притискаючись до Данила.
— Розумію.
Подарунок, який мати подарувала на день народження, Катя навіть не розгорнула і викинула на смітник.
При ній мати приходила не дуже часто, в основному, коли Каті не було вдома.
Це влаштовувало Катю. Пробачити матір вона так і не змогла, і навіть не намагалася налагодити з нею стосунки. Терпіла заради бабусі. Навіть на своє весілля не запросила.
Закінчила заочно інститут легкої промисловості, народила дочку. Їй так хотілося поділитися своєю радістю, що навіть одного разу дозволила матері поглянути на онуку.
Можливо, це був перший крок до поступки, до визнання, що мати, хоч і непутяща, існує в її житті.
