Міра завжди спала чутливим сном, ось і цього разу вона прокинулася від шороху. Був сірий похмурий ранок, барабанив дощ у вікно.
— Мамо?
— Тихо ти. Тихо, не кричи!
Мати з бабусею стояли вже біля вхідних дверей, з величезною валізою.
Позіхала, сидячи прямо на порозі, Катя, закутана в пальто (Катя — це молодша сестра Міри).
Бабуся — та приклала до губ палець: мовчи. Міра все зрозуміла без слів. Швидко скотилася з ліжка і підбігла до матері, вчепилася в неї руками що є сил:
— Мамо, а як же я?
Мати давно погрожувала піти від батька. І, мабуть, зважилася. Звісно, не покликавши за собою Міру.
— Не залишайте мене! Бабусю!
У Міри сталася паніка, вона почала тихо плакати і задихатися від страху. Шукаючи підтримки у бабусі, схопила її за зморшкувату долоньку:
— Ба-ба-бабуся!!
Мати з бабусею переглянулися і, мабуть, швидко вирішили все для себе: ніколи роздумувати, пора «валити», як то кажуть.
Бабуся, Галина Петрівна, кивнула головою Мірі і прошепотіла:
— Гаразд… збирайся, тільки тихо, зрозуміла мене?
«Ура. Мене теж заберуть. Мене не залишать з татом!» — подумки раділа дівчинка.
У Міри немов виросли за спиною крила. Вона не пам’ятає, як поспішно розкладала свої речі в шкільний рюкзак, як одягалася поспіхом, гублячи все і плутаючись.
А потім була довга дорога до автобусної зупинки. Під дрібним мрячним дощем, таким неприємним.
А до зупинки спочатку потрібно дійти, це майже три кілометри.
Поки чекали автобус, дощ посилився. Якісь вандали розтрощили дах зупинки, і крізь дірки текло зверху прямо на голови.
Зате в автобусі всі зігрілися і затихли. Міра позіхнула і притиснулася до сестри, Каті.
Вона прекрасно знала, що не рідна дочка матері. Для Міри мама-Іра — мачуха.
Так вийшло, що сім років тому, її овдовілий батько привів додому нову дружину, Ірину. Та народила йому другу дочку, Катю.
І жили б добре, та тільки… Хворів тато, хворобою ганебною. Він сильно пив.
Причому спочатку він тримався, довго приховував свою пристрасть від нової дружини. Однак шила в мішку не сховаєш.
Коли життя з ним стало зовсім нестерпним, Ірина вирішила втекти, і в цьому їй допомогла зараз її мати…
…У місті вони знайшли далеку родичку бабусі, яка пообіцяла їм здати квартиру на символічних умовах, недорого.
Коли жінки отримали ключі, їхній радості не було меж.
Ірина стояла і милувалася ключем, стоячи перед дверима знятої нею квартири.
— Господи! Невже це сталося, і я пішла від цього нелюда? І тепер не буде цих проклятих пляшок!?
— Давайте дружно всі помолимося, щоб наша втеча була правильним рішенням, — бухнула на коліна бабуся, ледь зайшли в маленьку орендовану квартирку. — І щоб цей ірод, не надумав нас шукати. І щоб удача супроводжувала всі наші починання!
Міра теж помолилася наскоро. І почала вивчати квартиру. Вона виявилася зручною, незважаючи на невеликі розміри.
Скрізь лінолеум на підлозі, це ж так зручно, коли підлога гладенька, її так легко мити. А як тепло в кімнатах, навіть задушливо, і туалет прямо вдома, не доведеться в вуличний туалет бігати…
Через тиждень, розмова мачухи з бабусею відбулася при ній, Міра мила посуд, а дорослі почали свою суперечку:
— Міра, а може, передумаєш і повернешся назад у село, до свого батька. Він рідний тобі, на відміну від нас усіх.
Мамо, навіщо ти привезла Міру, навіщо дозволила їй поїхати з нами. Ну все, Міра погостювала, час і честь знати!
— Мама Іра, — благала Міра. — Не відправляйте мене до батька. Як мені з ним жити! А я буду робити все, що скажете, і буду поводитися тихо-тихо, як мишка!
Міра не відрізнялася особливою скромністю. А зараз настав той самий час, про який є прекрасна приказка: хочеш жити — вмій крутитися.
Ірина підійшла до падчерки і забрала тарілку з її мокрих рук:
— Віддай мені, я сама помию! Кажу тобі, ти в нашій родині зайва! Ти взагалі мені ніхто.
Мені й Катьку ростити нема на що, а доведеться ще й тебе годувати! Якщо я всіх жаліти почну, то хто про мене подбає, коли я звалюся?!
Жінка голосно розплакалася.
Міра відштовхнула її від кухонної мийки, забравши назад тарілку.
Емоції мачухи її, звичайно, зворушували. О, скільки їх було раніше, коли з батьком жили, кожен день концерти. Мачуха взагалі дуже емоційна жінка, і гучна.
Міра скинула весь посуд у мильну воду — не до нього зараз. І обтерши руки, підійшла до Ірини, обійняла її за спину:
— Мамо.
Та нервово змахнула руками і закричала на повний голос:
— Я не твоя мати!
— Яка різниця, ти ж мені її замінила.
Вона знову обхопила мачуху за плечі і притиснула до себе, а дівчинкою вона була міцною, їй уже чотирнадцять, майже доросла. Поцілувала в кучеряву маківку.
— Підлабузниця! Їдь до свого батька! Він же твій кровний родич! А ми тобі зовсім ніхто.
— Я знаю. Заспокоїлася? Ну розкажи мені, чого боїшся ти, мамо? Що я стану тобі тягарем?
Дівчинка-підліток зітхнула, не розтискаючи рук:
— Мамо, я можу доглядати за сестрою, поки ти працюєш. Бабуся теж може пошукати роботу, вона, наприклад, чудово готує.
А ще, десь вахтером може сидіти, я знаю, є така робота для літніх жінок, а ще нянька, або ліпити пельмені…
А мені навесні виповниться п’ятнадцять років, і через три роки я теж піду працювати.
А якщо ти відправиш мене в село, до батька, то мені буде дуже важко без твоєї підтримки.
Мачуха задумливо помовчала, а потім знову спалахнула, як сірник:
— Чому це має мене хвилювати, на твою думку? Не я ж тебе народила!
— Але ти прийшла в мою сім’ю, замінивши матір. Це знак згори.
Коли я стану дорослою, я не забуду твоєї доброти. А якщо ти мене виженеш, тебе совість з’їсть.
Це може здатися дивним, але… Все стало відбуватися, як і сказала Міра.
Ірина влаштувалася на роботу. Її мати, ще нестара жінка, Галина Петрівна, теж знайшла собі роботу, її прийняли на посаду вахтера медичного гуртожитку.
А Міру спільними зусиллями вдалося влаштувати в школу. Щоранку Міра йшла до школи не одна, з молодшою сестричкою.
…Батько, який залишився в селі без сім’ї, ще сильніше запив. І пив доти, доки не дійшов до самої межі, опинившись у лікарні. Кажуть, ледве вижив, з тих пір — ні краплі в рот.
Однак Ірина все одно до нього не повернулася. І Міра теж…
… Міра постукала в двері квартири, їй відкрила мачуха і відразу ж простягнула руку:
— Міра, я знаю, ти сьогодні отримала зарплату.
Міра посміхнулася, повільно зняла з себе одяг. Мачуха мала помітити її нове пальто і взуття.
Ірина повільно оглянула падчерку. Помітила в її вухах сережки, а ще й каблучку на пальці.
— Це що, золото?
— Так, справжнє, — просяяла Міра. — «585» проби. Давно мріяла.
Мачуха кивнула головою і заявила:
— Я бачу, ти собі чоботи взяла, пальто… Згодна, речі потрібні. Але золоті прикраси — це перебір.
У нас в кухні навіть холодильника немає, ало?! Бачу, ти вирішила витрачати на себе гроші, а жити тут, в квартирі, за мій рахунок?
— Ма… Мамо Іро… Я не буду ходити навколо, і відразу скажу, що це не для мене. Ось ти купила цю квартиру в іпотеку.
Розподілила частки на себе і Катю. А я хто, в цій квартирі? Я — ніхто, навіть прописки немає.
Так чому я повинна допомагати тобі виплачувати іпотеку за твою житлову площу? І тим більше, облаштовувати твою кухню?
Мачуха кивнула головою.
— Так, ясно, почалися пошуки істини. Ну давай поговоримо. По-перше, ти прописана у свого батька в будинку в селі, там і шукай «частки».
Так як я пішла від нього, то не буду претендувати ні на що, ти не дури, тримай зв’язок зі своїм батьком, заради майбутнього свого спадку…
І вибач, що квартира не на тебе, ти не рідна мені, а я дотримуюся своїх і Катіних інтересів.
А по-друге, ти обіцяла допомагати мені, у чому ж справа, Міра? Адже я прошу небагато: поки живеш тут, оплачуй, або йди на оренду. За орендовану квартиру ти будеш платити стільки ж.
А я завжди була чесна з тобою. І не я вішалася тобі на шию, вмовляючи жити тут. Давай так, дівчинко, вирішуй, або ти з нами, або окремо.
Міра з болем подивилася на мачуху:
— Я думала, що ми — сім’я.
— Сім’я, це коли радяться перед тим, куди витратити гроші.
— Моїми грошима, які я заробляю власною працею, тільки я господиня.
Вже два роки я допомагаю тобі виплачувати іпотечні кредити.
Думаю, що я розплатилася сповна за проживання.
— Міра, тобі двадцять років, довго ще ти збираєшся жити зі мною? Я допомогла тобі, коли ти була підлітком, але зараз бачу, ти самостійна.
Я можу виставити тебе і твої речі та закрити двері. Але якщо ти згодна оплачувати своє проживання тут, то я не буду проти.
Мені твої гроші — дуже допоможуть. Але рівно до тих пір, поки ти не займешся питаннями придбання свого житла, а не ось цими дрібничками!
Нерозумно ж, тобі не буде що їсти, але зате в золоті!
— Он воно як, — пробурмотіла Міра.
Вона пройшла в кухню, відкрила сотейник, що стояв на плиті.
Рис з куркою. Розсипчастий рис зі спеціями, і всього дві курячі ніжки зверху. Міра подивилася на їжу і згадала…
…Завжди, як тільки у мачухи з’являлися гроші, вона йшла в магазин і купувала курку і два яблука.
Грошей не вистачало на хліб, але бабуся і Іра посміхалися, кажучи, що борошняне — шкідливо. А яблука призначалися дітям: Мірі, Каті.
А курку обробляли і ділили на сім купок, нехай і маленьких, зате точно ясно, що вистачить на тиждень.
Курячі ніжки, яких дві, мачуха завжди залишала Мірі з Катею, міркуючи вголос, що дівчатка — ростуть, і їм більше потрібно м’ясо.
Міра давно виросла, проте курячих ніжок досі дві. Одна для Міри, а друга — Каті.
І в їхній маленькій родині всі твердо знають це, бабуся їсть порожній рис, відмахується, мовляв, у неї зубів немає, їй м’ясо жорстке. А мачуха…
Міра тільки зараз відчула, наскільки вона зголодніла.
Вона простягнула руку до м’ясної ніжки, як же ароматно вона пахне! Тьмяним світлом золота заблищала її каблучка на пальці.
Міра опустила голову. Всі ці сварки з мачухою раптом здалися їй такою дрібницею. У них вдома досі немає хліба…
… Час минав. Міра влаштувала своє життя, вийшла заміж. Та про маму Іру вона не забувала і часто навіщала.
— Знову ти за своє, підлиза. Я знаю, що ви обидві від мене щось приховуєте!
— А що ми приховуємо?
Міра посміхається.
— Катька хоче зі своїм коханим Васьком таємно зустрічатися, а я їй забороняю. А ти їх там покриваєш!
Міра поцілувала мачуху в щічку:
— Ну ти й вигадниця, мамо. Я навіть про те, що у неї є якийсь Васька, чесно кажучи, не знала.
Мачуха хрипло розсміялася:
— Ну так звичайно, нарешті ти навчилася брехати, Міра. Нікуди вона не піде, вдома залишиться. Поїду до тебе я.
Тут Міра не витримує і починає сміятися теж:
— Ой, мамо, скажи правду, тобі ж мій свекор подобається? Я помітила, як ви переглядаєтеся.
— А що, це так помітно було? А твій чоловік, що каже?
— Вітя? Та він не сліпий, вже зрозумів. Я ось що вирішила. Будинок у нас з Вітею великий, всім місця вистачить.
Тож збирайтеся до нас обидві: і ти, і Катя. А там подивимося, хто з ким потайки зустрічається.
Міра була дуже щаслива в цей момент. Вона знала, що у неї є сім’я, і це не тільки чоловік, син, дочка, сестра… Але ще й мачуха.
І як добре, що вдалося триматися одна за одну через роки, адже… Все могло бути інакше, якби мачуха не була такою доброю.
Так, доброю, незважаючи на безліч образливих слів, колись сказаних падчерці в серцях.
І справжньою матір’ю.
