— Ваня, а чому ви з сестрою ще не зібралися? — здивувалася їхня мати, коли зайшла до кімнати сина і заглянула до сусідньої кімнати доньки.
— Тому що я особисто нікуди їхати не хочу, мамо! Не знаю, як Аліса, але я краще вдома залишуся! — відповів він, відриваючись від комп’ютера.
— Та це я й знаю, тобі аби в ігри свої пограти! Давай збирайся, і поїдемо до бабусі! Вона вас уже чекає! А ще по дорозі треба буде в магазин заїхати, продуктів купити!
— Та які ще ігри, мамо?! — розлютився Іван. – Якщо хочеш, можеш повністю вимкнути світло в будинку, відібрати в мене телефон і зачинити тут! Якщо ти вважаєш, що вся справа в іграх!
— А в чому, тоді? – здивовано запитала Яна сина.
— Бабуся на нас постійно тільки кричить, мамо! – зайшла маленька Аліса в кімнату до брата. – Вона не любить, коли ми приїжджаємо в гості…
— Та що ви вигадуєте? Вона сама мені дзвонила, питала, коли ми вже приїдемо! Не може дочекатися, бо скучила за вами!
— А що ж вона тоді ніколи мені не дзвонить? Чому ж вона навіть з днем народження мене не вітає, мамо?! Або ти думаєш, що…
— Ваня, ти ж прекрасно знаєш, що бабуся може вже щось забувати! Все-таки вік, пам’ять… Ти ж уже дорослий, повинен такі моменти розуміти!
— Та в неї пам’ять краща, ніж у тебе, мамо! Вона пам’ятає все і завжди! А також…
— Так! — перервала Яна сина. — Тон змінив! І давай збирайся!
— Мамо, я теж не хочу їхати до бабусі. Може, ми краще з Ванею вдома залишимося? Будь ласка! — благала Аліса, стоячи перед матір’ю.
— Ні! — категорично сказала вона дочці й пішла до своєї спальні. — У вас обох десять хвилин, і виїжджаємо! — виглянувши в коридор, додала вона і пішла збиратися, щоб відвезти дітей до своєї матері.
Ваня й Аліса більше не сперечалися з матір’ю, вони знали, що вона в будь-якому разі відвезе їх, що б вони їй не розповіли.
Після того, як їхній батько пішов від Яни, вона часто возила дітей до своєї матері, тому що спочатку не хотіла залишати маленьких дітей самих, а потім для неї це стало, свого роду, звичкою.
Та й вдома могла побути сама, щоб відпочити від усього і всіх одразу.
Ваня з Алісою ж ніколи не хотіли їздити до бабусі. Вони намагалися пояснити матері, що вона їх не любить, ображає і постійно обзиває, але Яна ніколи в таке б не повірила.
А причина була проста: їхня бабуся не терпіла їхнього батька, а онуки дуже були на нього схожі.
А Ваня, коли почав підростати, ще й ставав схожим на свого дідуся, батька своєї матері, і це було ще гірше для нього…
Завдяки Зінаїді Петрівні її чоловіка більше не стало, вона просто зжила його зі світу своїм отруйним язиком.
Завдяки їй від Яни пішов чоловік, тому що вона постійно втручалася в їхню сім’ю.
Але від своїх онуків вона не могла так просто позбутися. А їх вона просто ненавиділа, хоча своїй дочці завжди показувала протилежне.
Вона зустрічала Яну і дітей так, ніби це були єдині люди в цьому світі, яких вона дійсно хотіла бачити.
Раділа онукам, говорила при дочці, як вона за ними сумувала, поки не бачилися, тягнулася обійматися і цілуватися.
Хоч діти й опиралися, не хотіли, щоб Зінаїда Петрівна до них підходила, взагалі, щоб вона їх торкалася, але Яна чомусь завжди списувала це на сором’язливість.
А те, що Аліса кілька разів прямо плакала і благала маму не їхати і не залишати їх там, вона чомусь не помічала, або не хотіла помічати, невідомо…
Цього разу все було вже за відомим шаблоном.
Яна з дітьми точно так само виїхали з дому, потім заїхали в магазин, накупили два великі пакети продуктів, а потім вирушили до бабусі.
Яна не хотіла, щоб діти якось об’їдали її матір, адже та й так жила на одну свою пенсію, тому жінка завжди так робила.
Потім приїжджала до матері, залишала там Ваню й Алісу й їхала: або у справах, або ж додому, щоб відпочити й побути наодинці.
А потім, лише ввечері, ближче до ночі, їхала забирати своїх дітей.
У Зінаїди Петрівни вони ніколи не залишалися на ніч, бо в неї не було місця, щоб влаштувати на нічліг двох дітей.
А далі все відбувалося так, як Яна навіть уявити собі не могла…
— Мої любі!!! — кричала Зінаїда Петрівна, побачивши «улюблених» онуків. — Як же я за вами сумувала!!!
— Ну, чого ви застигли від жаху? Ідіть обійміть бабусю! — сказала їм мати.
— Ма… — почав було говорити Ваня.
— Так! Давай, не треба, як завжди, на бабусю наговорювати! Іди обійми її! — суворо й тихо, щоб не почула її мати, майже гримнула вона на сина.
— Здрастуйте… — невпевнено та з побоюванням вийшов з-за спини матері хлопчик.
Зінаїда Петрівна обіймала їх так міцно і щиро, що Яна навіть не могла уявити, що слова дітей можуть виявитися правдою хоч на один відсоток.
Вона розуміла, що, якщо діти не слухаються, бабуся могла їх виховувати, але це було нормою.
— Мамо, я, як завжди, близько десятої заїду за ними! Все буде нормально? — запитала Яна свою матір.
— Так-так, звичайно! Ми поки пограємо в щось! Або фільми подивимося з ними! Знайдемо, коротше, чим зайнятися! А ти, донечко, їдь і не переживай ні про що!
— Дякую, мамо! Ти, як завжди, виручила мене! — обійняла вона матір.
— Так, а як же інакше? Гаразд, їдь, займайся своїми справами, а ми пішли…
Жінка схопила два пакети й потягла їх на кухню, а третій Яна віддала синові, щоб він допоміг бабусі, і поїхала.
— Так, телефони здаємо! — різко сказала бабуся, щойно за Яною зачинилися вхідні двері і вона знову вийшла з кухні до онуків.
— Бабуся…
— Рот свій закрив, недоносок, і віддав мені свій телефон! Я більше повторювати не буду! — гримнула на нього «бабуся».
Ваня щось швидко зробив у своєму телефоні й слухняно віддав їй пристрій.
— Так! Ага! Молодці! А тепер тихо зайшли до вітальні, сіли як мишки, щоб я не помічала навіть вашої присутності, і сидіть!
А як тільки я піду зараз дивитися свій серіал — переповзете на кухню й робите те саме! Ну… Ви знаєте правила!
Вона вихопила з рук онука третій пакет з продуктами й пішла все розкладати по місцях, а онуки зайшли до вітальні й сіли на диван.
Ваня обійняв маленьку сестричку й помітив, що вона плаче.
— Гей! Ти чого? — запитав він дівчинку.
— Чому мама нас постійно сюди возить? — тихо запитала брата Аліса.
— Та вона просто не розуміє, що тут коїться, Алісо! Але нічого! Після сьогоднішнього разу вона все дізнається…
— Це як? — не зрозуміла дівчинка.
— Потім дізнаєшся… — тихо відповів він сестрі й швидко замовк, бо до вітальні зайшла їхня бабуся з банкою шоколадної пасти та ложкою.
— Щезли звідси! Бігом! — сказала вона попереджувально.
І Ваня схопив сестричку за руку й повів на кухню. Там вони сіли за стіл і тихо сиділи.
Аліса трохи згодом зняла свій рюкзачок, дістала звідти розмальовку й олівці та сиділа й малювала.
А Ваня дивився у вікно і сердився на матір. Зрідка, коли він відчував на собі напружений погляд сестри, він повертався до неї і підбадьорливо посміхався, дивився якийсь час, що Аліса робить, і знову відвертався.
— Ваня… — через сорок-п’ятдесят хвилин покликала його сестричка.
— Що? — відволікся він від своїх роздумів.
— Я хочу їсти…
— Блін… Алісо…
— Я дуже хочу… — трохи захлипалася дівчинка.
— Зараз! Тихо посидь! — відповів він і акуратно заліз у холодильник.
Ножем, що лежав на кухонному столі, він відрізав шматок ковбаси й так само поклав її в холодильник, а ніж поклав так само на стіл, щоб Зінаїда Петрівна нічого не помітила.
Сівши на своє колишнє місце, він віддав ковбасу сестрі й знову втупився у вікно, а Аліса тихо сиділа, відкушувала маленькі шматочки від ковбаси й довго жувала їх.
Приблизно через годину на кухню зайшла бабуся.
— Забирайтеся звідси, поки я собі щось смачненьке приготую! — сказала вона дітям.
Аліса зібрала зі столу всі свої олівці та розмальовку в рюкзачок, і діти пішли до виходу.
А на виході Зінаїда Петрівна спіймала їх обох за футболки…
— Хто? — суворо запитала вона дітей. — Хто їв ковбасу?!
— Ба… — почала лепетати Аліса у відповідь.
— Яка я тобі «ба»?! Те, що ви діти моєї дочки, абсолютно нічого не означає! А тепер я востаннє питаю: хто?!
— Я! — гордо піднявши голову й поглянувши «бабусі» прямо в очі, відповів Іван.
— О, так? Ти вирішив мене об’їдати!!! — закричала жінка на онука.
— Аліско, йди до вітальні! — тихо відштовхнув свою сестру Ваня.
Коли дівчинка вийшла з кухні, вибігла, точніше, Ваня хотів піти за нею, але Зінаїда Петрівна його зупинила.
— Що? Мати вас не вчила, що означає бути в гостях? — просичала вона на онука. — Що не можна лазити по чужих холодильниках? Або вона вами взагалі ніяк не займається?!
— Я хотів їсти, а ви б мені знову нічого не дали, як і минулого разу! — огризнувся хлопчик і вирвав з її рук свою футболку.
Відразу після цього Ваня пішов за сестрою, яка чекала на нього в коридорі.
Але слідом за ним вискочила Зінаїда Петрівна і закричала:
— А ви клали щось у мій холодильник? Ні! Ось і будете у себе вдома всюди нишпорити, а то приїхали тільки об’їдати мене!
У цей момент Ваня звернув увагу, що його телефон і старенький телефон сестри лежать у «бабусі» в кишені сукні.
— Об’їдати?! — закричав він у відповідь. — Та мама продуктів набирає постійно не тільки для того, щоб ти своє черево набивала.
А щоб і ми з сестрою щось могли поїсти! І точно не для того, щоб вона голодними нас забирала!
— Те, що ваша мати привозить сюди — це тільки моє! Вас вона й вдома нагодує! Хоча я б і запліснявілого хліба для вас пошкодувала!
— Це й видно! Постійно сидимо тут голодні, поки ви наїдаєтеся!
Після цих слів на Ваню обрушився сильний удар по потилиці, такий, що в нього перед очима з’явилися зірочки.
Аліса закричала і заплакала.
Та коли Зінаїда Петрівна замахнулася для наступної спроби луснути, Ваня перехопив її руку.
Він знав, що битися недобре, тим більше ображати протилежну стать, але захищатися — це справа потрібна.
— Ах ти, недоносок!!! Ти ще будеш мене зупиняти?! — закричала знову жінка. — Я тебе зараз заламаю тут і таке покажу, що на тобі живого місця не залишиться!!!
— Давай! Я, може, цього й домагаюся! – з викликом відповів Ваня.
Тільки зараз Зінаїда Петрівна вже не могла так просто скрутити Івана. Він уже не був тим маленьким хлопчиком, яким був кілька років тому.
Коли «бабуся» знову замахнулася на нього, він ухилився і штовхнув її в стіну.
Витягнув з кишені її сукні свій телефон, потім відразу ж відбіг до сестри, схопив Алісу, і вони разом побігли до дверей, поки Зінаїда Петрівна не кинулася за ними слідом.
Вони схопили свої куртки під акомпанемент криків і лайки бабусі, взулися в черевики й вибігли у під’їзд.
Більш-менш одягнулися вони, лише опинившись на першому поверсі.
А вийшовши з під’їзду, щоб почав ловитися зв’язок, Ваня відразу ж почав дзвонити мамі:
— Мамо! Ми на вулиці з Алісою, туди ми більше не повернемося! — сказав він, щойно Яна взяла трубку.
— Як на вулиці?! У якому сенсі? А що з бабусею?
— Приїжджай за нами, будь ласка!
— Де саме ви зараз? — одразу ж запитала його мати, у голосі чулася паніка.
Ваня пояснив матері, де вони знаходяться, і в цей самий час їй уже почала дзвонити її мати…
Хвилин через п’ятнадцять Яна під’їхала до того місця, де були діти.
Вони швиденько заскочили в машину, Аліса відразу почала терти ручку об ручку, замерзла тому що, а мати накинулася з розпитуваннями на сина:
— Чому ви втекли від бабусі? Вона там місця собі не знаходить! Вийшла на вулицю вас шукати!
— Тому що це — не бабуся! І не називай її так більше ніколи! Це найгірша людина, яку я знаю!
— Що ти таке говориш, Ваня? Поїхали до неї, а то вона в паніці! Та й мені на роботу потрібно повертатися, а то я поїхала і нікого не попередила!
— Ні! Тільки додому! А та стара жаба нехай перестане прикидатися!
— Ти зовсім здурів?! — закричала на нього мати. — Ти як бабусю називаєш?!
Замість відповіді Ваня простягнув матері свій телефон і увімкнув диктофонний запис, попередньо перемотавши до того місця, коли Зінаїда Петрівна кричала на нього.
Яна чула голос своєї матері й не могла повірити, що та здатна на таке. Вона ніколи, навіть коли Яна була маленькою, так на неї не кричала.
Але зате це розворушило її спогади щодо батька. Саме так вона й «розмовляла» завжди зі своїм чоловіком.
Це він постійно заступався за Яну, коли та щось накоїть або, навпаки, не зробить. Тому все це й не вкладалося в її голові зараз.
— А чому ви раніше мовчали? Чому не говорили мені про це?! — запитала вона сина і дочку.
— Ми говорили, мамо! Але ти постійно тільки відмахувалася від нас! А потім тобі дзвонив хтось із роботи, і на нас ти вже ніякої уваги не звертала!
— Мої ви маленькі…
— Поїхали додому? А то ми з Алісою замерзли! — попросив Ваня матір.
Та відразу ж послухалася сина і відвезла дітей додому.
Звідти вона вже зателефонувала на роботу, щоб сказати, що сьогодні туди більше не з’явиться, у неї сімейні проблеми, які не терплять відстрочки.
Потім, того ж вечора, вона з’їздила до своєї матері, щоб забрати речі дітей, які ті не встигли забрати, бо тікали від розлюченої бабусі.
Вона мовчки все це зробила, доки Зінаїда Петрівна не почала голосити:
— Донечко… Донечко…
— Я тобі не донечка! У мене більше немає матері! — відповіла вона і пішла.
Яна більше ніколи не приїжджала до матері, не привозила до неї своїх дітей і не пускала більше у своє життя…
