Андрій відкрив двері, почув плач, який одразу ж стих. Швидко пройшов на кухню:
— Тітко Юля, що сталося?
— Нічого? — відповіла жінка, не обертаючись.
Але хлопець підійшов і зазирнув їй в очі:
— Батько образив? Де він?
— Пішов.
— Знову перебрав?
— Так, — поставила на стіл гарячу картоплю. — Сідай вечеряти!
Ледве він доїв, як пролунав шум у передпокої. Андрій відставив убік чай і вийшов з кухні:
— Тату, ходімо поговоримо!
— Сину, відчепися!
— Ходімо! — і поклав руку на плече батька.
Батько посміхнувся, але пройшов у кімнату і сів на диван:
— Що тобі треба!
— Ти коли зі своєю звичкою зав’язуват думаєш? Схоже, роботу вже кинув?
— Просто у мене чорна смуга. І взагалі, ти ще занадто молодий, щоб ставити такі питання старшим.
— Так слухай, батько! Якщо сюди ще раз прийдуть твої друзі, нехай не ображаються потім. Якщо образиш тітку Юлю, теж будеш мати справу зі мною.
— Сину, ти це серйозно? — батько розсміявся.
— Цілком! — син встав і пішов до своєї кімнати.
Сергій посміхнувся, дивлячись услід синові, похитав головою і, не роздягаючись, ліг на диван…
…Всі говорять про повороти долі, про чорні і білі смуги. Андрій не говорить, хоча їх у нього було за шістнадцять неповних років, прожитих на цьому світі більше, ніж у будь-якого дорослого.
У три роки мама віддала його в дитячий будинок.
Обличчя мами він вже не міг пригадати. Пам’ятав, що сильно плакав, коли вона пішла. Довго чекав, але мама не повернулася.
Через два роки його взяли інші батьки. З’явилася інша мама. Зараз в голові в Андрія все переплуталося, і він не міг згадати ні обличчя першої мами, ні обличчя другої.
Два роки він прожив з ними. Гордо називав їх татом і мамою, ходив до садочка. Але через два роки вони вирішили здати його назад до дитячого будинку.
Пам’ятав, як батьків лаяла бабуся, мати нового батька. Потім вона взяла маленького Андрія до себе.
Нова мама зникла, новий тато запив. Було важко, жили в основному на одну бабусину пенсію, так звані батьки надсилали мало і рідко.
Але це були найщасливіші роки в його житті. Бабуся його любила по-справжньому, хоч і була суворою.
Андрій пішов до школи. Бабуся відразу віддала його в секцію самбо, сказала, що, коли її не стане, онук повинен вміти постояти за себе. Бабуся пішла у засвіти два роки потому.
Тут же з’явився названий батько, в надії отримати її двокімнатну квартиру. Але бабуся, розсудливо склала заповіт на Андрія.
Сказавши йому незадовго перед своїм відходом, що всі свої документи зберігає у сумочці, і щоб вони завжди були у нього.
Батько став здавати свою двокімнатну, а переїхав у квартиру, що залишилася від матері, яку він, незважаючи на заповіт, теж вважав своєю.
Цілий рік батько не прикладався до пляшки. Ну, як… Не повністю… Принаймні, працював. А десь близько року тому сказав:
— Синку, мені скоро сорок. Хочу почати нормальне життя. Завтра приведу сюди жінку і будемо жити всі разом. Мамою ти її, звичайно, можеш не називати, але слухайся.
І наступного дня привів. Жінка була худенька, тиха і сором’язлива. Звали її Юлею, і вона була років на п’ять молодша за батька.
Добре готувала. До того ж працювала і непогано заробляла. Вони з батьком офіційно розписалися в РАГСі. Життя, здавалося, налагоджувалося.
Але, мабуть, доля ще не всі випробування послала на долю Андрія.
Батько повернувся до свого “захоплення”. З кожним днем все сильніше і сильніше пив.
Почав приводити друзів, правда, поки син був на секції. По поверненню друзів не було, і батька, найчастіше, теж.
А ще в Андрія з’явилася мрія, знайти свою маму, ту першу, справжню. Адже не могла вона віддати його в дитячий будинок в три роки просто так. Напевно, їй було важко.
Прочитав в Інтернеті, що такі відомості є в РАГСі. Ще від бабусі він знав, що батьки змінили йому по батькові і прізвище, а ім’я залишили колишнє.
Але в РАГСі сказали, що такі відомості можна отримати тільки за згодою нових батьків, а неповнолітнім такі відомості зовсім не видаються.
Андрій пішов до дитячого будинку, звідки його взяли, але там сказали те саме.
Через день на тренуванні у хлопця без будь-якої причини раптом занило серце.
— Борисе Григоровичу, — підійшов він до тренера, — відпустіть мене раніше.
— Що сталося?
— Щось на душі неспокійно!
— Вдома, проблеми?
— Так, — похитав головою учень.
— Іди, вирішуй! Андрій, через місяць чемпіонат області. З таким настроєм ти не виграєш.
— Борисе Григоровичу, я все зрозумів.
Підходячи до квартири, він почув якийсь шум і приглушений жіночий крик. Дістав ключ і швидки відчинив двері.
Якийсь неадекватний чоловік штовхав тітку Юлю в кімнату, грубо поклавши їй руку на плече:
— Просто посидь з нами!
— Відпустіть! — благала жінка.
І раптом голова цього чоловіка легенько вдарилася об одвірок. Рука опинилася за спиною, і він в одну мить вилетів з квартири, приземлившись на сходовому майданчику між поверхами.
— Що там у вас?
З кімнати вийшов ще один, зрозумівши, в чому справа, кинувся на хлопця і тут же повторив політ свого друга.
Андрій зайшов у кімнату. Батько сидів на дивані з прикритими очима:
— Що там за шум? — зарозуміло вимовив він.
— Батько, я попереджав.
І третій товариш по пляшці вилетів за своїми друзями. Потім з квартири вилетіли їхні черевики.
— Спробуйте тільки ломитися у двері!
Підійшов до жінки, яка плакала:
— Все, тітонько Юля, вони пішли.
— Мені страшно, — продовжувала плакати жінка. — Вони повернуться.
І немов на підтвердження її слів, пролунав скрегіт замка вхідних дверей, що відчинялися.
— Що ти собі дозволяєш? — закричав батько з порога.
— Ти, схоже, ключі прийшов повернути? — Андрій підійшов і вирвав з його рук зв’язку ключів.
Той кинувся на сина, але тут же зрозумів марність цієї затії. Просто опинився притиснутим до стіни з рукою за спиною.
— Свої ключі забираю, — спокійно вимовив хлопець. — У тебе є своя квартира, там і живи. Все, йди геть!
— Це моя квартира, — раптом вимовив батько.
— Бабуся мені її залишила.
— Але ти поки що неповнолітній.
— Батько, йди звідси! Будеш в нормальному стані, тоді й поговоримо.
І виштовхнув його за двері.
— Андрій, що тепер буде? — запитала Юлія, коли двері зачинилися. — Мені ж навіть йти нікуди.
— Все буде нормально.
Жінка прибрала в кімнаті, швидко приготувала вечерю:
— Андрій, сідай їсти!
— Тітко Юля, — попросив Андрій, сідаючи за стіл. — Про мене батько, напевно, все розповів. А от про вас я зовсім нічого не знаю.
— Розповів, що розійшовся з дружиною, ти сім років жив з бабусею, а коли її не стало, став жити з батьком.
«Нічого собі, він навіть не розповів, що я йому не рідний, а від мене вони з другою мамою цього навіть не приховували».
— У мене теж був син! — продовжила Юлія, але тут же замовкла.
— А що сталося?
І тут жінка заплакала. Поплакавши, продовжила:
— Йому було три роки і звали його, як тебе, Андрій. Тоді у мене ні батьків, ні чоловіка не було.
Працювала до його народження на нашій фабриці, жила в старому гуртожитку, він уже зовсім розвалювався.
Поки була в декреті, нашу фабрику перепродали. Всіх працюючих звільнили, і мене теж, я якраз з декретної відпустки вийшла. Наш гуртожиток знесли.
Новий власник вже провів реконструкцію, побудував нове житло. І став набирати нових робітниць. Але брав тільки бездітних.
У кого немає житла давав місце в новому гуртожиток. Я з синочком жила у подруги, вона пустила мене тільки на місяць. Дитячі виплати тоді були дуже маленькими.
Вона знову заплакала, потім продовжила:
— У мене була ще одна подруга. Вона порадила віддати сина в дитячий будинок. Сказала, що йому там буде краще.
Я і сама це розуміла, мені жити ніде було. Подруга все влаштувала, і сина забрали в дитячий будинок.
Юлія продовжила розповідь, витираючи сльози:
— Молода була, дурна. Здавалося, все налагодиться, зароблю на житло і заберу його. Спочатку часто ходила до дитячого будинку, дивилася здалеку на свого синочка.
Потім з’явився чоловік. Отямилася, коли вже за тридцять мені стукнуло. Ні чоловіка, ні дітей.
Пішла в дитячий будинок. Мені там сказали, що мого синочка усиновили, і навіть не сказали хто. Потім зустріла твого тата…
Вона замовкла і ще довго дивилася у вікно:
— Зараз мій синочок ,напевно, такий, як ти, через два дні йому має виповнитися шістнадцять років.
— Тітонько Юля…, — його погляд застиг на обличчі жінки.
— Що, Андрію?
— Тітонько, я теж з дитбудинку, і післязавтра мені виповниться шістнадцять років. Мене в три роки моя справжня мама віддала туди, який біля селища Східне.
— А-а-а! — і жінка почала втрачати свідомість та падати.
Андрій кинувся, підхопив, відніс на диван, поклав під ноги подушку і відкрив вікно.
Жінка прийшла до тями, сіла і заплакала:
— Синочку, пробач мені!
— Все, все заспокойся… мама!…
…Сьогодні Андрію виповнилося шістнадцять років. Мама накрила стіл. Прийшла його дівчина, два друга, теж з дівчатами.
У самий розпал веселощів заграла мелодія домофона. Жінка кинулася до дверей:
— Хто?
— Юля — це я, — пролунав голос чоловіка.
— Мамо, хто? — вибіг у коридор Андрій.
— Батько.
— Відкрий! Поговоримо.
Батько був тверезий. Простягнув подарунок:
— З днем народження, синку!
— Дякую! Проходь! Сідай за стіл! Але спиртного у нас нічого немає.
— Все! Я кинув пити, — кивнув головою дружині. — Привіт, Юля!
— Привіт! — кивнула та у відповідь.
— Юля, Андрій, вибачте мені за все!
— Ну, що, мамо, вибачимо? — посміхнувся син.
— Чому, мамо? — не зрозумів Сергій.
— Тому що вона моя справжня мама!
