— Ось і закінчилось моє світське життя, — зітхнув я, спостерігаючи, як останній уламок мого соціального статусу їде в багажнику старої маршрутки, злегка підпираючи клумбу.
— Не драматизуй. Це село, а не заслання, — мама, як завжди, була реалісткою з амбіціями сапієнса. — Подивись на це як на… ретрит.
— Це не ретрит, а соціальний суїцид.
— У бабусі свіже повітря, домашня їжа і ніхто не питає, чому ти досі не в TikTok.
Я пробував знайти плюс. Хоч один. Але натомість побачив — бабусю.
Вона стояла на ґанку з руками в боки, як Ілон Маск перед запуском ракети. Її фартух мав напис: “Я тебе виростила — я тебе і відключу.”
— З приїздом, інфлюенсере, — усміхнулась вона.
— Я не інфлюенсер. Я фриланс-копірайтер з глибокою тривогою, — промимрив я.
— Будеш копірайтерити сапу по ділянці. Там бур’яни вимагають оптимізації.
Першу добу я провів у режимі “спостерігач за дикою природою”.
Все здавалося неприродно природним.
Курка заходила в хату — бабуся казала, що це нормальна практика. Півень кукурікав прямо під вікном, з точністю до хвилини. Я підозрював, що він синхронізований із моїм будильником.
— Бабцю, тут є Wi-Fi?
— Є. Ось, візьми. — Вона подала мені мотузку. — Це Wi-Fi, тільки вівчарською мовою. Пішов надвір — прив’язався, щоб не втік.
— Дуже дотепно. А серйозно?
— Серйозно, хлопче, тут інтернет і через телефон ледь ловить. Але не хвилюйся — на другому кілометрі гори іноді ловить. Якщо стояти під акацією і співати гімн України.
— Чим ти тут займаєшся, бабцю?
— Переосмислюю своє життя під час доїння. А ще варю борщ, якого вистачить на весілля, похорон і твій емоційний зрив.
— Це і є сільська терапія?
— Сільська терапія — це коли ти в шосте б’єш кропиву і в сьоме тебе її не шкода.
На третій день я зустрів Миколу. Микола — це місцевий філософ.
— Ти, кажеш, з міста? — почухав він лоба вказівним пальцем і, здається, дістався мозку.
— З Києва.
— Ну нічого. Ми тут і київських переробляли. Один навіть став людиною. Поїхав працювати в сільраду.
— Це що, підвищення?
— Не знаю. Але він тепер говорить мало і тихо. Напевно, просвітлів.
Бабуся тим часом почала “перевиховний курс”.
— Сьогодні ти пасеш гусей.
— Бабцю, я гуманітарій!
— Вони теж. Один навіть на тебе схожий — такий самий розгублений і білий. Зате голосно шипить.
Бабуся зранку прокинулась з тією ж енергією, з якою сучасні жінки купують квитки на концерт Монатіка. І оголосила:
— Сьогодні — велике духовне випробування.
— Пост?
— Посадка картоплі.
— Це одне й те саме, — буркнув я, дивлячись у вікно, де земля вже психологічно готувалась до контакту з моїм існуванням.
— Одягай щось, чого не шкода.
— Це ж моя єдина брендова кофта.
— Тим більше — хай побачить, як виглядає справжнє життя.
Мені видали відро, сапу, рукавички і… настанову:
— Картоплю треба класти з любов’ю.
— Я навіть свої стосунки так не починав, бабцю.
— От тому вони і не проросли.
Перша лунка — це як перше побачення: не знаєш, з якого боку підступитись, куди кидати і чи буде результат.
— Бабцю, а якщо я поклав догори дриґом?
— То виросте навпаки. Головою вниз. Як ти, коли думаєш, що фріланс — це професія.
Через годину я пройшов усі п’ять стадій прийняття:
- Заперечення: Це не може бути справжнє завдання. Це жарт.
- Гнів: Я приїхав сюди на відпочинок, чорт забирай!
- Торг: Якщо я посажу три ряди — бабуся купить мені каву з автомата.
- Депресія: Я в землі. Я — частина ґрунту. Моє життя — перегній.
- Прийняття: Ну окей. Копати не гірше, ніж писати тексти для клієнта, який хоче, щоб “було глибоко, але просто, але нестандартно, але дешево”.
Десь на 18-му рядку я несподівано впав у транс.
Земля під пальцями була м’яка. Повітря пахло весною й потом. Я вже не думав про лайки, дедлайни чи алгоритми інстаграму. Я просто… клав картоплю.
І вона приймала.
Вперше за довгий час щось приймало мене без редагування, узгодження і вічного “давайте ще одну версію”.
Навіть сонце здалося теплим, а не вбивчим, як у київському офісі біля вікна.
— Ну що, просвітлів? — озвалась бабуся, не піднімаючи погляду від сапи.
— Я відчуваю… зв’язок.
— З землею?
— З життям.
— З картоплею, значить. Ну, вітаю. Ти тепер свій.
Увечері я сидів на ґанку з чашкою чаю (бабуся називала це “зіллям проти нудьги”) і дивився, як світло заходу заливає поле.
Телефон не ловив. Лайків не було. Ніхто не писав “коли правки?” і “чи можемо трохи збільшити обсяг, але не збільшувати оплату?”
Було просто тихо.
І в цій тиші я вперше відчув себе не зайвим.
Не “копірайтером на підряді”. Не “міським тимчасовим”.
Просто онуком.
Який посадив картоплю.
І, можливо, щось у собі теж.
Наступного ранку бабуся з’явилася в моїй кімнаті без попередження, як депресія в листопаді.
— Готуйся. Сьогодні — важливо.
— Що? Ще одна посадка? Я ж учора відкрив у собі чакру крота.
— Гірше.
Сьогодні ти вступиш у Вареничне Братство.
— Це звучить як секта, де кожен ліпить свою правду.
— Майже. Тільки тут правду подають зі сметаною.
Кухня бабусі перетворилась на храм. На столі стояли: гора картоплі, тонна борошна, таз, у якому можна було б мити собаку… або маленького грішника.
Біля плити стояли три бабусині подруги — Надя, Марія й та, що “не забуває нічого, крім дня, коли заміж вийшла”.
Усі в хустках. Усі — з поглядом, який уміє читати людську душу й бачити, що ти не просіяв борошно.
— Вітайте новака, — сказала бабуся урочисто.
— Що вмієш? — спитала одна з жінок, ковтаючи мене очима, як ті вареники майбутньої долі.
— Google Docs, фільтри у Lightroom і писати тексти про дієтичні чіпси. А ще я раз бачив, як вареники робили на YouTube.
Тиша. Погляди стали холодніші, ніж сир у холодильнику.
— Починай, — сказала бабуся, киваючи на тісто.
— А… рецептик?
— Душа.
— Мірка?
— Душа.
— Техніка?
— Душа. І не дихай на борошно — злякається.
Я занурив руки в тісто. Воно прилипло до пальців, до свідомості, до дитячих травм.
Через десять хвилин мої вареники виглядали, як алергічна амеба після грози.
— Що це?
— Вареники, — збрехав я, ніби студент, що списав контрольну в лінивого однокурсника.
— Це тістопокручене страждання. Але хай буде. Вареник — він як людина: покручений, неідеальний, але має начинку.
— Моє життя — вареник без начинки, бабцю.
— Додай фаршу. І не ний.
Через дві години я вже: умів правильно защипувати краї (не життя — вареників), дізнався, що справжня любов — це коли ліпиш останній вареник і віддаєш його іншому, і що ті, хто варять вареники під час сварки, автоматично перемагають.
— Як ти? — запитала бабуся, витираючи руки об фартух із написом “Не сперечайся з кухаркою, в неї ніж”.
— Тісто м’яке. Я — теж.
— Це початок. Ти тепер — один з нас. У тебе є зморшка, що схожа на пельменний шов — це знак.
Після спільної вечері я сидів у темряві на лавці, слухаючи, як дзижчить комар і як бабуся обговорює з подругами “той рецепт, де береш усе з холодильника, а виходить шедевр”.
Я зрозумів, що це посвята — не в тісто, а в свійськість.
У звичку годувати, а не вражати.
У вміння робити речі повільно, зате з любов’ю.
Наступного дня сільський ярмарок вибухнув на горизонті, як підписка на Netflix після зарплати.
Все довкола — шумне, яскраве, з легким запахом шашлику, карамельок і політичної агітації.
— Онучку, тримай 100 гривень, і будь обережний: не ведись на дешеву ковбасу. В неї, як і в компліментах, більше повітря, ніж м’яса.
Я пішов досліджувати культурний спадок на прищіпках і пластикових столах.
Люди продавали все: від банок з малиновим варенням до капців із написом “ШАНСОН”. Але головна подія чекала в центрі:
Сцена. Стяг. І баян.
І він… вже звучав.
Вийшов дід.
Капелюх — перекошений.
Піджак — з тих часів, коли ще не було мобільного зв’язку.
Очі — бачили три покоління дурнів і вижили.
— Зустрічайте, — сказав ведучий, молодий хлопець з кумедною зачіскою, — наш поет, пісняр і герой місцевого рівня — дядько Славік!
Оплески. Хтось вигукнув:
— Давай про трактор!
— Я ще не почав, а вже просите трактор? Шо за народ… — пробурчав Славік, на ходу наспівуючи собі щось з репертуару Іво Бобула.
Він сів. Дістав баян.
Видихнув так, ніби зараз не вірші буде читати, а розбиратися з податковою.
І почалося.
— «Любов прийшла, як трактор у болото —
Колеса буксують, а серце реве.
А я стою, в кульку — масло, роба, гречка —
І думаю: чи то воно, чи знов не те?..»
Я завис.
Це було погано? Це було геніально? Це було… правда.
Баян підкреслював кожне слово, наче це — прем’єра на Євробаченні, тільки з запахом пиріжків.
— «Ти — мов олія з магазину “Купава”,
Іноді мутна, але рідна мені.
Твій погляд — як скидка на цукор зранку,
Несподіваний, але змушує жить…»
— Він геній, — прошепотів я.
— Він… особливий, — відповіла бабуся, яка підійшла ззаду й передала мені вареник у серветці. — Хочеш дізнатись, чого він такий?
— Не знаю… Таємниця дитинства? Глибокий внутрішній світ?
— Ага. Його вдарив віслюк у 1987-му.
Одного ранку я прокинувся і побачив:
- Телефон — без мережі.
- Руки — у борошні.
- Серце — спокійне.
І я зрозумів: місто мене більше не кличе.
Ні штучні підсвічені смузі, ні люди, які говорять «давай зустрінемось», але мають на увазі «ніколи», ні вечори, де ти серед сотень — і все одно самотній.
Тут — бабуся, тут — теплі руки й запашна страва, тут — вірші, які народжуються не з болю, а з дріжджів і чесності.
— Бабцю, — сказав я, сидячи на кухні під вечір, — я думаю, я лишуся ще на трохи.
— Та я тебе вже в лікарню прописала. Кажеш “на трохи” — а в тебе вже власна грядка.
— Серйозно?
— Ага. І курка. Назвала Людмила — на честь моєї шкільної суперниці. Тепер вона несе мені яйця, хай хоч так служить.
Фінал мій був простий.
Не гучний.
Не святковий.
Не інстаграмний.
Просто — я в фартусі.
Бабуся поруч.
Тісто на дошці.
На радіо звучить баян і вірші про борщ.
І раптом я розумію: це і є духовне пробудження.
Не тоді, коли ти стоїш на вершині Карпат у позі лотоса, а коли стоїш над каструлею й чуєш:
— Не перевари! І додай лавровий, як у життя — трошки гіркоти.
Місто ще писало.
Колишня надіслала: “Ти таки змінився, розкажи як”.
Я надіслав їй фото картоплі.
Рекламне агентство пропонувало “зняти документалку про шлях від фрілансера до вареників”.
Я відповів:
— Історії не знімають. Їх проживають.
Іноді — зі сметаною.
