Снігу за зиму навалило стільки, що й у місті кучугури стояли вище голови. Але сонце вже припікало, а брудний сніг підтавав за день. Та й гілки дерев знову почали набувати кольору, наливаючись соками, весна йде!
Лариса підійшла до вікна і навіть примружилася від яскравого сонця – як же гарно.
Батько б сказав – от і зиму пережили, та тільки немає тепер батька, не стало їхнього з сестрою татка ще позаминулого року.
Батько в них веселий був, невгамовний, мати на нього всіх собак спустить, лає його, без причини, а він лише усміхається:
— Та що ж ти, Тася, стільки сил на мене витрачаєш, ех ти моя бідна, побережи себе!
Мати це почує, і лише дужче на нього накинеться, а татові ще більше смішно. Він схопить її, маленьку, але міцну, своїми ручиськами:
— Та не шуми ти так, зроблю тобі все, що скажеш, я ж для тебе що завгодно зроблю!
— Базікало ти, Семене, все тобі жартувати, нумо відпусти, руки як кліщі в тебе, – мати вдає, що сердиться, а сама пару вже випустила, любов у них з татом така.
Вона його нібито лає, кричить на все село. А тато вдає, що боїться свою Таїсію, а сам перед нею тане, він і справді на все для неї готовий був, а доньок своїх, Галю і Ларису, так просто обожнював…
Варто було тільки поринути у спогади, і тут же сестра Галя їй дзвонить, голос аж дзвенить від розпачу:
— Ларко, мамі зовсім погано, що робити будемо, їхати до неї треба. Я на Різдво в неї була, так злягла вона після Водохреща, не їсть нічого, не хоче, каже.
А тут ось перед Великоднем заявила взагалі, що до батька зібралася, досить вже, нажилася вона тут. А там її, мовляв, Семен коханий чекає, без нього їй тут нічого не хочеться!
— Галю, не переживай, ми на вихідних з Павликом обов’язково з’їздимо, – пообіцяла сестрі Лариса, а сама задумалася.
Як батька не стало, матуся одразу в зневіру впала.
Сумувала сильно, не відпускало її, навіть на городі минулого року не стала садити нічого. Їла що доведеться, ніби загубилася вона без тата.
Потім ніби відійшла, усміхатися стала, до тями приходити, шуміти потихеньку.
Ну, а що, їй всього-то сімдесят з невеликим, не стара ще їхня матуся. Вони з Галею ще над нею навіть трохи посміювалися, що, мовляв, нема на кого пару випустити.
Мати на ці жарти нібито не ображалася, а тут, бачиш, чудити знову почала! Ще за неї, як за дитину, переживай тепер!
Вдома у Лариси й так клопотів вистачає. Старша донька себе дорослою уявила. Батько їй пізно приходити заборонив, так вона з ними тепер майже не розмовляє, негідниця!
Завжди була їхня Дарина хоч і з норовом, але слухалася, а тепер ні в які рамки, грубіянить, каже, ось стукне їй вісімнадцять – з дому піде! Мовляв, неможливо їй з ними з усіма жити, а чим вони погані, і сама не знає…
— До матері поїдемо – Вітю з собою візьмемо. Нехай у неї побуде, канікули у бабусі проведе без телефону, зовсім здуріли вони від цих ґаджетів! – перервав думки Лариси Павло, як у воду дивився.
— Павлику, а ти звідки знаєш, що поїдемо? – здивувалася Лариса.
— Так ви з сестрою в матір свою обидві – галасливі, по телефону говорите – на всю квартиру чути, – усміхнувся чоловік.
А Вітька тут же знову почав нити, почувши, що без телефону до бабусі поїде:
— А що я там робити буду, не поїду я нікуди!
— Поїдеш, поїдеш, – з’їдливо сказала Дарина, – Я хоч від твого ниття відпочину…
У вихідний зранку купили по дорозі продукти і до матусі в село поїхали.
Дорогою Лариса з Павлом обговорювали, як з матір’ю бути. Може, треба її до себе забрати, якщо їй там одній погано?
Але Таїсія Денисівна навідріз їхати відмовилася, помирати, мовляв, у своєму домі буде.
Щоправда, привітати їх встала, Павло непомітно дружині очима показав, мовляв, дивись, трохи прикидається, що хворіє.
Але їсти й справді матуся не стала, апетиту, каже, немає. Чай з ними тільки й випила, хоча вони накупили всього – і ковбаски смачної, і торт мамин улюблений. Та повний холодильник їй набили продуктами, а їй, схоже, все це без потреби.
— Мамо, Вітьку в тебе доведеться залишити, а то він усі канікули вдома буде тинятися, ти не проти? – попросила Лариса.
— Та залишай, – байдуже махнула рукою Таїсія Денисівна.
Лариса навіть розгубилася, на чоловіка глянула – може, не треба?
Але Павло їй кивнув, мовляв, усе нормально буде, не переживай так…
Батьки поїхали, а Вітя так і сидів надутий на табуретці. Але Таїсія Денисівна на нього без уваги, вона пішла і знову на свій диван лягла, та стала життя своє довге згадувати…
Як вони з Семеном такої ж ранньої весни познайомилися. Точніше, тітка його їх знайомила, він великий, незграбний, а сам сором’язливий був.
Тітка якось дізналася, що племіннику її Тая подобається, ось і вирішила їхню долю на все життя. А тепер ось закінчилося її життя, немає поруч її Семена і не буде більше ніколи…
— Ааааа, боляче, боляче мені, боляче! – почула Таїсія Денисівна крик, і здригнулася навіть від несподіванки. І тут же згадала – Вітька ж у неї залишився, це він кричить, щось з ним сталося!
Крик онука так само різко припинився, як і почався. Побачивши стривожену бабусю, він показав їй палець.
— Ти чого кричав? – обурилася Таїсія Денисівна.
— Палець я прищемив, боляче було, – онук дивиться на неї сердито.
— А чого злий такий приїхав? Їсти, може, хочеш? Дід твій Семен завжди похмурий ходив, коли голодний був, ніби язика в нього не було, – мимоволі усміхнулася, дивлячись на онука, Таїсія Денисівна, – Мати твоя з батьком всього накупили, повний холодильник, що хочеш?
— Не хочу я їхню їжу, ба, у мене від неї живіт болить, не буду її їсти! – продовжував дутися Вітя.
— Чого це він раптом у тебе від хорошої їжі болить, хотіла б я знати? – примружилася бабуся Тая.
— А з того, що вони мене зовсім не розуміють, ба, вони в мене на всі канікули телефон відібрали, нудно мені, ба, – сумно повідомив Вітя, а потім жалібно попросив:
– Бабусю, а приготуй мені твоїх макаронів молочних, пам’ятаєш? Ну, солодких таких з маслом, будь ласка!
У Таїсії Денисівни аж серце защеміло:
— Та ти прямо як дід твій старий був! Такий же хитрун, він як провиниться, так одразу лащитися починав. А макарони молочні поважав дуже, йому її матуся його в дитинстві готувала. Як засмутиться через щось, то відразу мене й просить макарончики на молоці зготувати. Казав, що від них в нього вся туга минає!
— Тільки ти зі мною їж, а то мені нудно, – попросив Вітя, і вже задоволений сів з ложкою за стіл в очікуванні…
Лариса щодня матері дзвонила, хвилювалася, як вони там з Вітькою дають собі раду.
Матуся спочатку все така ж тиха була, але через пару днів почала бурчати і на Вітьку лаятися: – От же ж бовдур!
Я йому кажу, щоб ноги витирав біля дверей на килимку, а він бреше, що живіт у нього болить!
Але я його швидко підлікувала, цукерок не дала, раз живіт болить. Тепер бруд додому не тягне, розумний став!
Павло усміхається:
— Ну що, є тепер нашій бабі Таї на кого бурчати та (розповідь спеціально для сайту Цей День) життя вчити? От і добре, їм обом корисно одне з одним разом побути, щоб підбадьоритися!
Через тиждень приїхали Лариса і Павло за сином в село, а він від бабусі й їхати не хоче! Таїсія Денисівна мало не розплакалася:
— Ну вилитий дід став! І звички, і наполегливий такий самий, і ласкавий.
— Ба, ти не плач, я до тебе скоро приїду, – по-дорослому якось сказав на прощання Вітя.
А вона йому у відповідь:
— Я тебе, Вітюшо, тепер чекати буду. Ми з тобою город посадимо, потім ти мені дошки біля паркану прибити обіцяв, та й інших у нас справ з тобою багато, Вітюшо!
— Ба, та я для тебе все зроблю, ти не хвилюйся, все що завгодно! – сказав їй Вітя, і Таїсія Денисівна усміхнулася крізь сльози:
— Ну вилитий дід, ви вже йому телефон хоч поверніть, а то як же Вітюша мені дзвонити буде?
— Ну ти й добре як придумав їх разом звести, – вдома сміючись сказала чоловікові Лариса.
— Клин клином вибивається, наш Вітька мертвого дістане, якщо йому щось треба. От і матусю підняв, вона й помирати одразу передумала. Тепер і їй є кому мізки вправляти, адже наш Вітька – вилитий дід. А вона це чудово робить, он яку мені дружину виховала, – і Павло з Ларисою щасливо розсміялися.
Життя ж налагоджується!
