Жанна поправила волосся і подивилася на будинок батьків Максима. Двоповерховий цегляний особняк завжди здавався їй занадто великим для двох старих людей.
— Ну що, готова? — Макс дістав сумки з багажника.
— Звичайно, — посміхнулася вона. П’ятнадцять років шлюбу навчили приховувати незручність.
Двері відчинила Ірина Василівна. Нафарбована, в новому халаті.
— А, приїхали. Максим, синку! — вона обійняла сина і чмокнула в щоку. На Жанну кинула короткий погляд. — Жанночка, привіт.
— Привіт, — Жанна простягнула коробку цукерок.
— Ой, не треба було. У нас діабет у батька прогресує.
Макс промовчав. Як завжди.
У вітальні сидів Петро Семенович, дивився новини. Кивнув їм і знову втупився в телевізор.
— Вечеря через годину, — оголосила свекруха. — Максиме, допоможи мені на кухні. Жанно, відпочивай.
Відпочивай. Ніби вона інвалід.
Жанна пройшла в кімнату для гостей. Розклала речі в шафі, сіла на ліжко. За стіною чулися голоси Макса і його матері. Розмови про роботу, про сусідів, про здоров’я.
Навіщо вони сюди приїжджають щомісяця? Заради пристойності? Або Макс справді сумує за батьками?
— Жаночка, йди вечеряти! — крикнула Ірина Василівна.
На столі — курка, картопля, салат. Все як завжди.
— Макс розповідав, що ви знову відпустку в Туреччині провели, — почала свекруха. — Ми у вашому віці на дачу їздили. Країні допомагали.
— Часи інші тепер, — відповіла Жанна.
— Так, інші. Раніше сім’я була важливіша за розваги.
Жанна відчула, як стиснулися кулаки. Макс жував курку і мовчав.
— А діти коли? — Петро Семенович відірвався від тарілки. — Роки ж минають.
— Тату, ми про це вже говорили, — буркнув Макс.
— Говорили-говорили. А толку?
Жанна встала з-за столу.
— Вибачте, голова болить. Ляжу раніше.
У кімнаті вона зачинила двері і сіла на ліжко. Руки тремтіли. Кожного разу одне й те саме. Натяки, докори, незадоволені погляди.
Макс зайшов через пів години.
— Що з тобою?
— Нічого. Просто втомилася.
— Вони не зі зла. Турбуються за нас.
Турбуються. Жанна лягла і відвернулася до стіни.
— На добраніч.
Макс роздягнувся, ліг поруч. Через кілька хвилин захрапів.
А Жанна лежала і думала. Про те, що завтра знову будуть сніданки з єхидними зауваженнями.
Знову Макс буде робити вигляд, що нічого не помічає. П’ятнадцять років. Невже все життя буде так?
Жанна прокинулася о третій ночі. У роті пересохло, голова гуділа. Поруч сопів Макс, розкинувшись на все ліжко.
Вона встала, накинула халат і пішла на кухню за водою. У коридорі горів нічник, половиці скрипіли під ногами.
Біля кухні зупинилася. Звідти долинали голоси свекра і свекрухи.
— …терпить цю безплідну корову, — шипіла Ірина Василівна. — П’ятнадцять років! Ні дітей, ні толку.
— Тихіше, хтось почує, — буркнув Петро Семенович.
— А нехай чує! Може, хоч сором з’явиться. Максимка міг би будь-яку знайти. Гарний, забезпечений.
Жанна притиснулася до стіни. Серце билося так голосно — здавалося, весь будинок чує.
— І що пропонуєш?
— Поговорити з ним завтра. Серйозно поговорити. Чоловік повинен розуміти — час не гумовий. У сорок три можна ще сім’ю нормальну створити.
— А квартира їхня? Машина?
— Квартира на Максима оформлена, ми гроші давали на перший внесок. Машина теж його. Їй дістанеться тільки те, що сама заробила.
Ірина Василівна засміялася огидно:
— А це копійки. Бібліотекарка чортова.
— Думаєш, він погодиться?
— Ще як погодиться. Я його мати, знаю як розмовляти. Головне — правильно подати. Мовляв, нещасний ти, синку, мучишся з цією… як її там…
— Жанною.
— Ось-ось. З цією Жанною. Пора позбутися баласту!
Жанна стояла і не могла повірити. Баласт. П’ятнадцять років вона баласт.
— А якщо відмовиться?
— Не відмовиться. Максим завжди мене слухав. І зараз послухає.
У кухні зашелестіли пакети, загриміло посуд.
— Гаразд, час спати. Завтра великий день.
Жанна швидко пройшла в туалет, зачинилася. Сівши на кришку унітазу, вона закрила обличчя руками.
П’ятнадцять років вона старалася. Готувала на свята, дарувала подарунки, терпіла натяки і докори. А вони планували позбутися її, як старих меблів.
І Макс послухається. Звичайно, послухається. Коли він не слухався маму?
Жанна повернулася в кімнату. Макс все так само мирно хропів. Вона лягла, вкрилася ковдрою і стала чекати ранку.
О сьомій встала, одяглася, зібрала речі в сумку. Макс прокинувся від шереху.
— Жанна, ти чого так рано?
— Їду додому.
— Як додому? Ми ж до вечора хотіли залишитися.
— Я хочу додому. Зараз.
Макс сів на ліжку, потер очі:
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Просто хочу додому.
— А батьки? Вони засмутяться.
Батьки… Жанна взяла сумку:
— Передай їм привіт. Скажи, що боліла голова.
— Я з тобою поїду.
— Не треба. Залишайся. Проведи час з ними.
Вона вийшла з кімнати. У передпокої одягла куртку, дістала телефон. Викликала таксі.
— Жанночка, ти куди? — висунулася з кухні Ірина Василівна. — Сніданок готовий.
— Додому їду. Дякую за гостинність.
— Але чому так рано?
Жанна уважно подивилася на неї. Нафарбовані губи, здивовані очі, турботлива інтонація.
— Справи вдома.
Таксі під’їхало через десять хвилин. Жанна сіла на заднє сидіння і закрила очі. Баласт позбавляється від вас сам.
Вдома Жанна заварила міцний чай і сіла за кухонний стіл. Квартира здавалася незвичайно тихою.
Зазвичай вони поверталися ввечері, втомлені, відразу вечеряли і лягали спати.
А зараз субота, одинадцята ранку, і вона одна.
Задзвонив телефон. Макс.
— Люба, ти нормально доїхала?
— Нормально.
— Що відбувається? Мама каже, ти якась дивна була.
Жанна посміхнулася:
— Все добре. Як справи у батьків?
— Так нормально… Слухай, я ввечері приїду. Поговоримо.
— Добре.
Вона поклала слухавку і озирнулася. Їхня квартира. Шпалери вони вибирали разом, меблі купували.
Тільки перший внесок батьки Макса дали. Значить, за їхньою логікою, квартира не її.
Жанна встала, підійшла до шафи і дістала папку з документами. Свідоцтво про шлюб, документи на квартиру. Все оформлено на двох.
Ще одна брехня старої карги.
У понеділок вона взяла відгул і поїхала до юриста. Молода дівчина років тридцяти, в джинсах і светрі.
— Розлучення хочете оформити?
— Так.
— Є діти?
— Ні.
— Майнові суперечки передбачаються?
Жанна подумала:
— Можливо.
— Тоді через суд доведеться. Заяву подамо, викличуть на засідання. Якщо чоловік не погодиться — буде кілька засідань.
— А якщо погодиться?
— Швидше пройде. Місяця півтора-два і все.
Жанна заповнила папери, сплатила за послугу. Дивне відчуття — ніби скинула важкий рюкзак.
Увечері Макс прийшов о восьмій. Втомлений, незадоволений.
— Ну і день… Мати весь день голову морочила. Каже, ти на неї накричала.
— Я не кричала.
— А що тоді? Чому зірвалася так різко?
Жанна поставила перед ним тарілку з борщем:
— Макс, а ти мене любиш?
Він поперхнувся:
— З чого раптом такі питання?
— Просто цікаво. Любиш?
— Звичайно люблю. П’ятнадцять років разом.
— Це не відповідь. П’ятнадцять років можна жити за звичкою.
Макс відклав ложку:
— Жанно, що відбувається? Другий день ти якась не така.
— Відповідай на питання.
— Ну… люблю. А що?
— А що скажеш, якщо батьки запропонують розлучитися?
Обличчя Макса змінилося. Він опустив очі:
— Які дурниці. Навіщо їм це?
— А якщо запропонують?
— Не запропонують.
— Макс, я питаю — що скажеш ТИ?
Довга пауза. Макс м’яв серветку в руках:
— Люба, ну навіщо такі розмови? У нас все нормально.
— Нормально — це не відповідь.
— Я не знаю! — він встав з-за столу. — Я втомився від цих питань. Два дні тому все було добре, а тепер… Що сталося?
Жанна теж встала:
— Нічого не сталося. Просто зрозуміла дещо.
— Що зрозуміла?
— Що п’ятнадцять років була дурепою.
Вона пішла в спальню, дістала із шафи папку з документами. Повернулася на кухню і поклала на стіл заяву про розлучення.
Макс прочитав і зблід:
— Ти що, здуріла?
— Навпаки. Вперше за довгий час думаю нормально.
— Через що? Через маму? Та вона ж не зі зла!
— Знаю. Не зі зла. Просто вважає мене баластом.
Макс завмер:
— Звідки ти…
— Чула їхню сімейну нараду. Вночі. На кухні.
— Жанно, це не те, що ти думаєш…
— А що це?
Він мовчав. Крутив у руках заяву і мовчав.
— Скажи хоч щось, — Жанна сіла навпроти.
Макс поклав заяву на стіл:
— Мама дійсно говорила… про дітей. Що часу залишається мало.
— І про баласт теж говорила?
— Жанна, вона стара. Іноді говорить дурниці.
— А ти що відповів?
Макс потер лоб:
— Я… нічого не відповів.
— Як завжди.
Жанна встала, налила собі чаю. Руки не тремтіли. Дивно, їй було спокійно.
— П’ятнадцять років я чекала, коли ти нарешті поставиш їх на місце, — сказала вона. — Коли скажеш мамі, що я твоя дружина, а не тимчасова квартирантка.
— Вони звикли командувати…
— А ти звик підкорятися. І мене змушував підкорятися.
Макс підхопився:
— Я нікого не змушував! Просто не люблю конфлікти.
— Конфлікти? — Жанна засміялася. — Це називалося захистити дружину. Але ти вважав за краще, щоб я терпіла.
— Ну що тепер робити? Минуле не повернеш.
— Нічого не треба робити. Все вже зроблено.
Макс схопив заяву:
— Я не підпишу це!
— Не обов’язково. Через суд розлучать.
— Жанна, схаменися! Куди ти підеш? Що будеш робити?
— Не знаю. Але без вас трьох буду трчно.
Він ходив по кухні, розмахував руками:
— Це божевілля! Через дурні слова старої жінки руйнувати сім’ю!
— Сім’ю? — Жанна поставила чашку. — Яку сім’ю, Макс? Де ти бачиш сім’ю?
— Ми ж… ми живемо разом…
— Живемо. Як сусіди по комуналці. Ти працюєш, я працюю. Зустрічаємося ввечері, дивимося телевізор.
У вихідні їдемо до твоїх батьків, де я зображую вдячність за те, що мене терплять.
Макс сів:
— А що не так? Нормальне життя.
— Для тебе нормальне. А я втомилася бути ніким.
Задзвонив телефон. Ірина Василівна.
— Не бери, — попросив Макс.
Жанна взяла трубку:
— Алло.
— Жанночка, люба! Максим вдома? Хотіла дізнатися, як справи.
— Справи добре. Розлучаюся з вашим сином.
Тиша. Потім:
— Що? Ти що кажеш?
— Те, що ви хотіли почути. Позбавляюся від себе сама.
— Жанно, я не розумію…
— Зрозумієте. Передайте привіт Петру Семеновичу.
Вона відключилася. Макс дивився на неї з жахом:
— Навіщо ти їй сказала?
— А навіщо приховувати? Нехай радіє.
Через пів години Ірина Василівна примчала. Влетіла в квартиру без стуку:
— Що відбувається? Максиме, поясни негайно!
— Мамо, не зараз…
— Жанна! — вона повернулася до невістки. — Ти що надумала? З глузду з’їхала?
Жанна спокійно сиділа за столом:
— Навпаки. Порозумнішала.
— Через що ти так? Максим тебе ображав?
— Максим мене ігнорував. А ви планували від мене позбутися.
Ірина Василівна почервоніла:
— Хто тобі таке сказав?
— Ви самі. Вночі. На кухні.
— Ти підслуховувала?
— Води хотіла попити. А почула, як мене баластом називаєте.
Свекруха переглянулася з чоловіком:
— Жанночко, ти не так зрозуміла. Я хвилююся за Максима, він нещасний…
— Мамо, досить, — раптом сказав Макс.
Ірина Василівна здивувалася:
— Що досить?
— Досить брехати. Так, ви хотіли, щоб ми розлучилися. Так, я слухав і мовчав. Як завжди.
— Максиме!
— А тепер Жанна сама все вирішила. І правильно зробила.
Жанна здивовано подивилася на чоловіка. Вперше за п’ятнадцять років він сказав матері правду.
— Але пізно, — додала вона.
Макс кивнув:
— Розумію.
Ірина Василівна металася між ними:
— Ви обоє здуріли! Жанно, я вибачаюся, якщо щось не так сказала!
— Дякую. Але рішення прийнято.
Через місяць суд оформив розлучення. Квартиру розділили навпіл, Жанна продала свою частку Максу.
Грошей вистачило на однокімнатну в іншому районі.
Нова квартира була маленькою, світлою. Жанна поставила квіти на підвіконня, повісила свої картини.
Вперше за багато років вона робила те, що хотіла. Дивилася фільми, які їй подобалися. Їла, коли хотіла. Ніхто не критикував її вибір.
Максим дзвонив перші тижні. Просив повернутися, обіцяв поговорити з батьками.
Жанна відповідала ввічливо і коротко. Потім дзвінки припинилися.
Подруги дивувалися: як можна кинути забезпеченого чоловіка? Жанна пояснювала просто — виявилося, що гроші не замінюють поваги.
У сорок один рік вона почала нове життя. Без мовчазного свекра, без єхидної свекрухи, без чоловіка-базіки.
Важко? Так. Самотньо? Іноді.
Але вперше за багато років Жанна була не баластом, а просто собою. І це було варте будь-яких труднощів.
