Сестра Зоряна і братик Данило були дружні з раннього дитинства.
Сестра була старша за Данила на п’ять років, і часто няньчилася з ним, поки мати займалася домашніми справами.
Сім’я їхня була звичайною, жили вони на краю міста, у районі, більше схожому на селище.
Але все змінилося, коли швидкоплинно пішов з життя батько, зупинилося серденько. Мати не змогла впоратися з горем.
— Ну, ти тримайся, Ніно, – сварила її свекруха, яка жила на іншому кінці міста, – у тебе діти, а я чим можу – допоможу, але теж працюю…
Але мати почала прикладатися до зеленого змія, у квартирі не було вже того порядку і чистоти, що раніше.
На роботі її тримали з жалю до дітей, а потім все ж таки стала вона працювати то прибиральницею в магазинах, то на складах.
І найжахливіше було для дітей, коли з’явився у матері новий чоловік, а точніше, співмешканець, такого ж складу характеру і звичок.
Все частіше тремтіли Зоряна і Данилко від страху, якщо починав “буянити” мамин дружок, і ганяти жінку по кімнаті, і піднімати на неї руку.
— Кинь поки не пізно свого хахаля, Ніно, – радили сусіди, – а то позбавить тебе життя ненароком та на очах у дітей… І навіщо він тобі?
— Він хороший…, – відповідала Ніна, – це тільки коли перебере, то починає лізти, а коли тверезий, то добрий і лагідний, і гроші приносить.
Люди зітхали, дивлячись на її синці під очима, а діти і жаліли матір, і соромилися її слабкості.
***
Ніч, що змінила все: “Раз, два, три — біжи!”
Якось раз в один із таких «веселих» вечорів, розійшовся не на жарт співмешканець.
Мати, бачачи таку справу, швидко одягнула діточок і виставила з квартири, сказавши дочці:
— Біжіть до бабусі, Зоряно. Там і ночуйте. Швидше, а то темно скоро буде на вулиці… А я завтра вас заберу.
Зоряні було тоді десять років, а Данилкові п’ять. Йшли діти на інший кінець містечка, а осінь — рано темніло.
Ось і став плакати братик:
— Втомився я, Зоряно, не можу більше йти… Візьми мене на руки…
Зоряна зітхнула і взяла братика на загривок, але тільки швидко втомилася, і знову опустила його на землю.
— Сам іди, Данилко, я вже не можу, трохи до бабусі залишилося. Давай швидше…
— Ні, я боюся, вже темно. І холодно мені… — у хлопчика не було рукавиць, а перші приморозки вже настали.
— А ну, не скигли! — суворо наказала Зоряна, і взяла брата за руку.
Тягнула його щосили, а він упирався, і ледве йшов.
Тоді дівчинка придумала:
— А давай ми з тобою гратися будемо!
— У що?
— У наші доганялки! Пам’ятаєш? Я кажу: раз-два-три — біжи! І ти біжиш по тротуару швидко, а я за тобою, наздоганяти тебе буду.
Обличчя хлопчика освітилося усмішкою:
— Давай. Тільки відразу мене не лови, дай утекти подалі спершу…
— Раз, два, три — біжи! — скомандувала сестра, і Данилко побіг.
— Ой, який ти молодець, я не встигаю за тобою, – хитрувала дівчинка, повільно «наздоганяючи» брата.
Так вони майже всю бабусину довгу вулицю «грали», бігли. То Зоряна тікала, то Данило.
Захекалися, коли підійшли до бабусиних дверей, а час уже був пізній.
Жінка охнула, і повела спітнілих онучат умиватися у ванну. Спочатку викупали Данилка, а потім Зоряночка вимилася.
Бабуся нагодувала дітей вечерею і вклала спати на широкий розсувний диван, зітхаючи і витираючи вологі від сліз очі.
Наступного вечора мати прийшла за дітьми, але не отримала їх.
Зоряна грала з братом у кімнаті і чула лише уривки розмови матері та бабусі на кухні.
Вона зрозуміла, що вони залишаються жити у бабусі, поки мати не одумається і не розлучиться зі своїм співмешканцем.
Проте більше до матері діти так і не переїхали.
Не впоралася їхня мама з важкою залежністю, і навіть любов до дітей не допомогла.
Бачили вони її рідко, але все ж вона була в їхньому житті, поки не згинула…
— Батько ваш від хвороби серця пішов, а мати… — не договорювала бабуся, але діти все вже розуміли.
Зоряна була завжди для Данилка не тільки сестрою, а й нянею, і майже матір’ю…
Вона йому і книжки читала, і навчила літерам, і читанню, і навіть письму друкованими буквами.
Коли брат навчався у школі, саме Зоряна стежила за його успішністю, перевіряла всі його домашні роботи, інколи змушувала й переписувати.
Бабусі було не до цього, вона багато працювала, щоб виростити дітей, хоча й отримувала допомогу за опікунство над своїми онуками.
Діти виросли, вивчилися, і бабуся Ольга Сергіївна була дуже рада, що змогла підняти їх на ноги.
Зоряна після педучилища пішла працювати в дитячий садок, а Данило обрав професію поліцейського, де давали співробітникам відомче житло.
А хлопець незабаром і одружився, ось і треба було влаштовуватися з сім’єю.
Зоряна залишилася жити з бабусею.
Заміж вона так і не вийшла, жила долею брата, немов за звичкою відчуваючи відповідальність за його добробут. Вона допомагала йому няньчити двох хлопчиків, і ладила з його дружиною Іриною.
Якось потрапив в дорожню пригоду Данило, наздоганяючи злочинців на машині.
Перелом обох ніг отримав, особливо одна нога була у нього сильно травмована. Кілька місяців лікування довелося пережити йому.
Дружина не могла приділяти багато часу відновленню здоров’я чоловіка — на руках у неї були два маленьких сина, а ще й працювала на фабриці.
Тому Зоряна взялася виходжувати брата.
Вона і у свою відпустку, і після роботи приходила щодня до брата додому, виводила його на вулицю, підстраховуючи, деякий час навіть на візку інвалідному возила.
А потім повільно, але впевнено, стала піднімати його на ноги.
— А ну, братику, піднімайся. Раз, два, три — іди! — командувала вона знайому, трохи змінену фразу Данилові, і він посміхався, згадуючи дитинство, і не міг підвести сестру.
Розходжувався, розминав м’язи, і незабаром став ходити, як і раніше.
Лише до погоди іноді нили ноги.
А Зоряна стільки доклала і сил, і терпіння, щоб підтримати брата! Вона і готувала, і масаж навчилася робити, і всякі ванночки для ніг і мазі сама виготовляла.
— Ой, золота у тебе сестра, любий, — хвалила Зоряну Ірина, — якби не вона, не так швидко б ти одужав.
А Зоряні довелося незабаром і за бабусею доглядати.
Ольга Сергіївна частіше почала хворіти, мучив і тиск, як усіх літніх людей, і Зоряна завжди була поруч, з добром, з допомогою і усмішкою.
— Спасибі тобі, Зоряночко, що доглядаєш за мною. Дістається тобі від нас з Данилком. І немає у нас ближчих за тебе нікого, світлий ти наш ангел… — дякувала щодня бабуся Зоряні.
Коли не стало бабусі, Зоряні перший час навіть здавалося, що порожньо не тільки стало в їхній квартирі, а й у неї в душі.
Тиша, спокій були такі незвичні для Зоряни, яка вічно поспішала на роботу, з роботи — додому швидше до бабусі, а вечорами і у вихідні відвідувала і сім’ю брата, завжди намагаючись принести їм щось смачне.
— Досить тобі нас балувати, — сміялася Ірина, — Данилко твій уже давно великий, та й хлопчики наші виросли, — ну, що ти, Зоряно. Тобі самій на пенсію ось-ось час виходити.
Але на пенсію Зоряні довелося вийти навіть раніше, ніж вона припускала.
Одного ранку вона, поспішаючи на роботу, відчула себе погано і впала на сходовій клітці біля вхідних дверей.
Зоряну одразу ж побачили сусіди, викликали швидку, і її госпіталізували з діагнозом інсульт.
— Ну, ось і дострибалася…, — сказав сестрі Данило, — своїм здоров’ям не займалася, а все про нас думала, ось і результат…
Зоряна дивилася на брата.
Їй хотілося вибачитися, що підвела, але мова плуталася, один бік звело. Не працювала рука, жінка без допомоги не могла ходити.
Данило та Ірина найняли їй медичного працівника, і відвідували щодня свою Зоряночку. Повільно йшло відновлення, але з лікарні подружжя взяло Зоряну до себе.
Тепер і Ірина, і Данило по черзі займалися з Зоряною, допомагаючи їй у всьому: ходити, акуратно їсти, рухатися, розробляти руку і ногу.
Півроку жила Зоряна у брата.
— Набридла я вам, пробачте мене, — ледь не плакала Зоряна, — добре, хоч племінники не бачать мене, вже живуть окремо, і вчаться в іншому місті…
— Не кажи дурниць, Зоряно. Ти вже майже (розповідь спеціально для сайту – цей день) відновилася, і скоро ми тебе знову переселяємо у твою квартиру. А ну, раз-два-три — іди! — командував звично брат.
Цю репліку з дитинства тепер брат говорив Зоряні щодня, виводячи на прогулянку.
Все краще і впевненіше ходила сестра, все частіше посміхалася і раділа своїм успіхам.
— Ось так-то… Борг платежем красний, — кивав Данило.
І ось Зоряна знову переїхала до себе. Радості не було меж!
— Спасибі, рідний, — кланялася вона братові, — тепер вже я буду намагатися жити за режимом, берегти себе, не хвилюватися…
— Заспокойся, — обіймав її Данило, — тепер моя черга стежити за тобою, — я твій боржник з самого дитинства…
Вони сіли на кухні, взяли старенький альбом, і відкрили його.
З фотографій дивилися на них мати і батько.
Такі молоді, красиві, закохані…
Брат і сестра мовчали. Вони витирали сльози, не соромлячись один одного.
— А все-таки ми з тобою щасливі, Зоряно…, – сказав брат, – таке життя прожили. І ще проживемо. А вони — зовсім мало тут були…
— На все воля Божа, — кивнула Зоряна, — але вірно ти сказав: ми з тобою…
Світла пам’ять і бабусі. Вона нам друга мати. Якби не вона — дитячий будинок.
Данило пішов додому, обіцяючи навідувати сестру.
У дворі він озирнувся на її віконце, хоч і знав, що вона дивиться, спиною відчував її погляд. А вона перехрестила його і помахала долонькою, як завжди це робила, проводжаючи.
— Тримайся, сестричко, — тихо сказав Данило їй, а більше собі, — тримайся, рідна. Раз-два-три… Живи…
Ця історія — справжнє свідчення того, як міцні родинні зв’язки можуть пройти крізь усі випробування.
Чи могли б ви взяти на себе таку ж відповідальність за своїх рідних, як Зоряна?
Це ж така велика самопожертва…
