В інституті у мами була подруга Іра. У 20 років Іра вийшла заміж з великого кохання за 30-річного Володимира, і вони стали чекати дітей.
Минув рік, другий, третій, а очікуваний стан так і не наставав. Лікарі розводили руками – здорова повністю, чекайте.
Ось уже і моя мама народила мене, через два роки вже носила під серцем мого брата, а Іра так і бігала по лікарях.
У 1987 році, влітку, мама якось запросила Ірину погуляти містом у вихідний день: поїсти морозиво, прогулятися в парку.
Звичайно, Іра виглядала сумною, скаржилася, що вже 7 років їм не вдається завести дітей і що вони з Володею вже їздили навіть до бабок, але нічого.
Ближче до вечора Іра вирішила провести маму до зупинки. Коли вони вже стояли на зупинці і чекали автобус, Іра раптом схопила маму за руку:
– Дивись, циганка стоїть. Ходімо, нехай вона мені погадає.
Мама обернулася і побачила немолоду циганку в довгій квітчастій спідниці і з хусткою на голові, яка стояла в десяти метрах від зупинки біля паркану приватного будинку. Вона просто стояла, не звертаючи ні на кого уваги.
– Ти що? Вона ж може обдурити або обікрасти нас, цигани ж гіпнозом володіють. Навіщо тобі це? – обурилася мама.
– Ну, будь ласка, Таня, я дуже прошу. Ну давай підійдемо. Ти встанеш до неї спиною і, якщо почуєш, що вона мене просить зняти сережки або каблучку або дістати всі гроші, відразу мене відтягнеш або міліцією пригрозиш. Ну, будь ласка, – почала вмовляти Іра.
Мама, зітхнувши, піддалася на вмовляння, і вони підійшли до циганки. Як і було домовлено, мама стала спиною, а Ірина сказала:
– Здрастуйте. Ви не погадаєте мені? Я можу заплатити, якщо треба.
– Хочеш дізнатися, коли у тебе будуть діти? – хрипло запитала циганка. Від цього питання маму кинуло в жар.
– Так, – пискнула Ірина.
– Через 21 рік у тебе буде дитина, призначена тобі долею.
Тут вже мама повернула голову і втупилася в жінку.
– Як через 21 рік. Мені ж уже 27? У 48 років? – здивовано лепетала Іра.
– Я сказала – через 21 рік у тебе з’явиться дитина, призначена тобі долею, – втомлено повторила циганка.
– Я гроші заплачу, тільки не лякайте мене. Будь ласка. Я не хочу чекати так довго, – майже плакала мамина подруга.
– Через 21 рік у тебе з’явиться дитина, призначена тобі долею, – як мантру, ще раз повторила циганка.
У той момент мама схопила за руку Іру і потягла до зупинки. Іра розплакалася, вона говорила, що даремно підійшла погадати. І звинувачувала в цьому мою маму, що та не відрадила її.
Розлучилися вони того вечора мало не ворогами. Але мама не звинувачувала подругу, а скоріше жаліла.
Минуло півтора року. Якось несподівано до нас додому постукали, і коли мама відкрила двері, вона остовпіла.
На порозі стояла Іра, але не одна, а з дитиною. Як розповіла Ірина мамі, через місяць після тієї їх останньої зустрічі, Ірина зрозуміла, що вже при надії.
Вони з Володимиром були щасливі як ніколи. Але через забобони нікому нічого говорити не стали, поки, як то кажуть, «живіт на ніс не поліз».
Ірина вчасно народила прекрасного здорового хлопчика. Назвали вони його Костянтином. Ірина вибачилася за свою істерику через циганку і наостанок сказала:
– Обдурила вона мене все-таки. А я повірила тоді!
Мої батьки іноді ходили в гості до Іри та Володимира. Якось, пам’ятаю, їздили на риболовлю сім’ями.
Пам’ятаю Костю, тоді йому було років 10, і це був високий і худорлявий хлопчисько – вилитий дядя Вова.
Минали роки, я вийшла заміж, і якось мама мене приголомшила новиною про Ірину. Виявляється, у Кості виявили рак.
Тоді йому було 17 років. Рак товстої кишки. Батьки телефонували раз на тиждень Ірі або Володимиру. Питали, чим допомогти, але вони відмовлялися, казали, що вже нічого не допомагає і шансів немає.
А потім раптом Костя почав почуватися краще, лікарі дивувалися і навіть в якийсь момент відпустили його додому – відпочити.
У нього стояла якась трубка в животі, але він ходив, сам за собою доглядав і навіть злився на батьків, коли вони намагалися йому чимось допомогти.
А потім він якось різко пішов. Пішов з життя… Просто не прокинувся. Йому було 18 років.
Горе і жах батьків Кості не описати словами. Після похорону вони замкнулися в собі і не хотіли з ким-небудь спілкуватися.
Але мама все ж іноді дзвонила Ірині. Більш-менш їхнє спілкування відновлювалося, і мама стала говорити, що Ірина потроху відходить від горя.
Потім на три роки я поїхала з чоловіком жити в інше місто. А коли повернулася і якось запитала маму про Ірину, вона мені і розповіла всю цю історію від початку і до кінця. А закінчення цієї історії дивовижне.
Після того, як не стало Кості, Ірина і Володимир втратили будь-який сенс у житті. У них була квартира і машина, і свій невеликий бізнес. Але навіщо їм це все, якщо немає кому залишити?
І тоді вони прийняли рішення взяти під опіку дитину. Не зовсім маленьку, років 7-10. Чоловік з дружиною порахували, що вже немолоді і виростити дитину з пелюшок не зможуть. Не тому що важко, а тому що боялися не встигнути виростити.
А так 10 років в запасі ще було, і якщо щось потім трапиться з ними, їх підопічний зможе по праву розпоряджатися майном.
І ось вони пішли, так би мовити, вибирати собі дитину. Дівчинку чи хлопчика – їм було все одно.
Коли вони підходили вже до дитячого будинку, то Іра полізла в сумочку за хусткою, і у неї випав гаманець.
І тут же підбіг якийсь хлопчик, підняв його і простягнув Ірині. Іра з чоловіком так і остовпіли. Адже цей хлопчик був дуже схожий на їхнього Костю.
– Костя, – ахнула Іра.
Хлопчик, який вже відходив від них, раптом обернувся.
– Звідки ви мене знаєте? – здивувався він.
Коротше кажучи, дивитися вони нікого не захотіли, а стали питати про цього хлопчика. І почули дивовижну історію.
Виявилося, цьому хлопчикові Кості 15 років. І знайшли його в якомусь полі біля одного з сіл нашої області. Він просто там ходив-бродив.
Він був здоровим, добре одягненим малюком. Він міг сказати своє ім’я і показати, що йому 2 рочки. Більше нічого.
Взагалі нічого. Приїхала міліція, почала шукати батьків, дитину помістили в лікарню. Він не виявляв ознак занепокоєння.
Якщо його запитували про маму і тата, він абсолютно не реагував. Добре їв і спав. Міліція так нікого і не знайшла.
Психолог того дитбудинку, в який відправили Костю, теж здивувалася. Вона сказала, що у нього немає психологічної травми з приводу втрати батьків. Ну, якось так.
Ніби їх ніколи й не було, вірніше, він не вважав себе покинутим або загубленим. Прямо загадка якась.
Звичайно, познайомившись з Костею, вони вирішили взяти його під опіку. Спочатку він до них приходив у вихідні та свята, вони допомагали йому грошима і в навчанні.
Ну а після 18 років він переїхав жити до них. Зараз це молодий лікар хірургічного відділення міської лікарні.
Ось так. Ірина сказала, що в день, коли Костя вперше назвав її мамою, вона згадала і циганку, і пророцтво, почуте рівно 21 рік тому.
