Віра ходила з кута в кут по квартирі, немов загублена душа. Ніяк не могла осягнути, як сталося те, що сталося.
Хіба ж можна повірити, що чоловік, з яким пліч-о-пліч пройшли п’ятнадцять літ, просто взяв і пішов?
— Іду. Кохаю іншу. Вибач, — пролунали в її пам’яті його слова.
Виявляється, і речі зібрав заздалегідь. Приготувався.
І передчувала ж, що щось не так: затримувався на роботі, вигадував про позапланові перевірки, зустрічі з друзями… А вона вірила.
Або, радше, відчайдушно хотіла вірити.
«Скільки ж днів минуло після його відходу? Три чи більше?» — намагаючись згадати, Віра міряла кроками кімнату. Дійшла до вікна, розвернулася й рушила назад, до дверей.
Усього одинадцять кроків. Вона механічно їх рахувала щоразу. Жінка навіть не пам’ятала, коли їла востаннє.
Віра зробила ще п’ять кроків і зупинилася в передпокої перед дзеркалом. Звідти дивилося на неї бліде, змучене обличчя, червоні, спухлі від сліз очі.
«Ну й вигляд. Зате схудла», — безрадісно всміхнулася вона, але посмішка одразу ж згасла, куточки губ скорботно опустилися донизу.
— Ти сама винна. Казала ж тобі, треба акторкою бути, струс чоловікові давати, змушувати ревнувати, — згадала Віра нещодавню розмову з мамою.
— Мамо, замість того, щоб підтримати мене, ти читаєш мені нотації! — Віра не змогла стримати істеричних сліз.
— Так, Микита поживе в мене, доки ти до тями не прийдеш. Не треба йому бачити, як ти мучишся. Може, Борис нагуляється і повернеться ще.
Мама поїхала, забравши з собою Микиту. І ось Віра сама. Зовсім.
«Може, й краще, що Микита в мами. Я б не змогла прикидатися зранку, і він би теж страждав. А раптом і справді, Борис повернеться?» — Віра навіть зупинилася від цієї думки.
На очі потрапив телефон. «І де друзі? Чому не дзвонять, не втішають?»
Втім, у неї не лишилося друзів. Роз’їхалися хто куди.
А ті, чиї номери забиті в адресній книзі, — друзі чоловіка. Навряд чи вони дзвонитимуть, співчуватимуть. Вона гортала адресну книгу, видаляючи номери «друзів».
Палець завмер на номері Бориса. Віра вимкнула мобільник.
Вона підійшла до вікна й обхопила себе руками. Згадала, як схопила чоловіка за руку, намагалася зупинити, втримати. А потім викрикнула гидоти й відпустила.
Нерозумно. Треба було зіграти в гордість. Але тоді їй було не до того, щоб думати, як треба поводитися.
«Просто так роки спільного життя не викинеш. Вони в’їлися в речі, в атмосферу квартири, в пам’ять. Потрібно взяти себе в руки. Хто б порадив, як це зробити?
Якби поруч хтось був, із ким можна поділитися болем, просто виговоритися, напевно, легше стало б. Та нікому мій біль не потрібен. У всіх своїх проблем повно».
Віра знову міряла кроками кімнату. Погляд упав на аптечну упаковку на столі. «Коли я витягла її з шафи?» Її пересмикнуло від думки, що закралася в голову.
Вона взяла коробочку і гидливо жбурнула в кут. Упаковка з ліками впала за спинку дивана. «Нехай там і лежить, щоб не спокушала».
Вона зайшла у ванну й утупилася в дзеркало, забувши, навіщо прийшла. Волосся негарно й понуро звисало на обличчя.
Віра роздяглася й встала під душ. Коли сушила волосся феном перед дзеркалом у передпокої, у двері подзвонили.
Спочатку подумала, що до купи всіх інших проблем ще й фен зламався. Вимкнула й принюхалася. Гарром не пахло. Над головою знову пролунав пронизливий дзвінок.
Усе-таки хтось прийшов підтримати її. Віра відчинила двері.
На порозі стояв чоловік у чорній куртці та з валізкою в руках. Вона здивовано дивилася на нього й мовчала. Чоловік теж нічого не казав, чекаючи, мабуть, від неї запрошення увійти чи запитань.
— Ви подавали заявку на підключення кабельного телебачення? — нарешті запитав він.
Віра навіщось озирнулася назад, ніби за спиною міг стояти хтось, хто викликав майстра.
— Ні. У нас уже підключено кабельне. — Вона навіть не зрозуміла, що все ще говорить «у нас», маючи на увазі їхню з чоловіком сім’ю, якої вже кілька днів не існувало.
— Як ні? Це квартира шістдесят дев’ять? — уточнив чоловік.
— Ви адресу неправильно записали. У нас чотири будинки під одним номером, тільки з різними літерами. Часто плутають, — Віра відкинула з обличчя вологе ще волосся.
— А-а-а-а… – протягнув чоловік. – Отже, вам допомога не потрібна? Я, взагалі, багато чого можу. Ремонт роблю будь-який, але більше з електрики. – Чоловік, здавалося, не збирався йти.
— Ну… – почала Віра і схаменулася. – Потрібна допомога. Щоправда, я не впевнена…
— Та без проблем. Показуйте, що потрібно зробити. – Чоловік зробив крок до неї, і Віра рефлекторно відступила назад. Чоловік розцінив це як запрошення увійти і переступив через поріг.
Він поставив валізку на підлогу передпокою, зняв куртку і роззувся. Потім подивився запитально на Віру.
— Проходьте на кухню, – запросила вона і пішла слідом за ним.
Чоловік зупинився посеред кухні, озирнувся. Віра квапливо почала пояснювати.
— Та ні. Нічого ремонтувати не треба. Просто посидьте зі мною. – Віра запалила конфорку під чайником і сіла до столу.
Чоловік сів навпроти. На ньому був одягнений в’язаний джемпер. Такий затишний і домашній, що в неї защемило всередині.
Вона сама скільки разів хотіла зв’язати Борису такий, та все не виходило – то часу не вистачало, то відволікало щось.
— Дружина в’язала? – запитала вона, не зводячи очей із темно-синього джемпера.
— Га? – Чоловік нерозумно оглянув себе. – Ні, мама. Від вас чоловік пішов? – раптом запитав він.
— Що, дуже помітно? – Віра поморщилася.
— Не те щоб дуже. – Він помовчав. – У вас погляд сумний. Ви одна, а у квартирі повно чоловічих речей.
— Чоловік скоро з роботи прийде, – навіщось збрехала Віра. – Знаєте, мені часто хотілося побути самій. А зараз зрозуміла, що одна не можу. – Вона встала, підійшла до вікна і стала спиною до чоловіка.
— Два роки тому від мене пішла дружина. Сказала, що їй набридло жити від зарплати до зарплати. Вона познайомилася з кимось в інтернеті, забрала доньку і поїхала в Німеччину, до старого і багатого німця.
— І щаслива там? – Віра повернулася до чоловіка.
Він знизав плечима.
— Каже, що щаслива. Дзвонить іноді. За донькою дуже сумую. Узяв підробіток. Вечорами підключаю кабельне. Досі не можу один у чотирьох стінах сидіти.
Ви, жінки, думаєте, що в нас усе легко. А ми, чоловіки, теж люди, теж страждаємо. Пити почав, але вчасно зупинився. Тож усе налагодиться. Не відразу, але з часом стане легше.
Чайник зашумів, викидаючи з носика хмару пари.
Віра не помічала, замислилася над словами чоловіка.
Він встав і вимкнув газ. Потім по-хазяйськи поставив на стіл дві чашки й налив чаю.
— У вас діти є? – запитав він і відпив із чашки, обпікаючись.
— Син. Мама до себе його взяла поки що, – відповіла Віра, не дивлячись на нього і не доторкаючись до чаю.
— А знаєте що? Я вам зараз покажу одну фішку. Ходімо. – Він підвівся і пішов у кімнату.
Віра хотіла зупинити його, але чомусь пішла слідом.
Він щось пояснював, перемикав канали в телевізорі, розповідав. Поступово Віра відволіклася від своїх думок, стала уважніше його слухати, ставити запитання.
— Так, так, так, так. Швидко ти заміну мені знайшла. – Пролунав від дверей голос Бориса.
Віра здригнулася, різко озирнулася і заморгала розгублено.
Вона так хотіла, щоб чоловік повернувся, і ось він стоїть у дверях, а вона не рада йому чомусь.
— Це майстер, кабельне телебачення підключає, – квапливо пояснила вона.
— А що його підключати? Воно в нас уже є. Або що сталося, поки мене не було? – пожартував Борис.
– Бо я дивлюся, ти розпатлана, у халатику, гелем для душу пахнеш. А син де? – Борис виставив груди і зробив кілька кроків у напрямку до майстра. — А ну йди звідси. Кабельне він тут підключає.
Віра перегородила чоловікові дорогу, але він відштовхнув її вбік.
— Ти ж начебто пішов? Кинув дружину і сина. Чого так швидко повернувся? Чи вигнали? – Чоловік із викликом подивився на Бориса.
Вони виглядали як два півні, що рвуться в бій.
— Я тобі зараз… – Борис замахнувся на майстра, але (розповідь спеціально для сайту – цей день) той перехопив його руку і вивернув назад.
Борис зігнувся і скрикнув від болю.
— Пусти! Та хто ти такий?
— Я майстер, проводжу і налаштовую кабельне телебачення. Я відпущу, якщо не будеш кулаками розмахувати. – Він явно перевершував Бориса вагою і зростом.
— Гаразд, гаразд, не буду, пусти, – стогнав Борис.
Чоловік відпустив. Борис випростався, потираючи руку. Кинув недобрий погляд на Віру і вийшов.
— Чого це ви тут розкомандувалися? Хто вас просив втручатися? – крикнула Віра і кинулася за чоловіком, але скоро повернулася назад, засмучена і зла. – Ідіть теж. – Вона відкинула з обличчя прядку давно висохлого волосся.
— Вибачте. – Чоловік дістав із кишені штанів візитку і поклав на тумбу телевізора. – Зателефонуйте, якщо допомога потрібна буде.
Віра не пішла його проводжати. Коли грюкнули вхідні двері, вона взяла візитку і прочитала:
«Завжди під рукою. Швидкий Інтернет, телебачення HD-якості. Вигідне підключення. Технічний майстер – Горбенко Ігор Дмитрович».
Наступного дня вона зателефонувала йому і вибачилася.
Він запросив її в кафе. А через місяць, незважаючи на вмовляння Бориса почати все спочатку, Віра подала на розлучення.
Ще через вісім місяців приїхала з Німеччини дружина Ігоря з донькою. Її багатий старий пішов з життя.
Усе його майно і гроші дісталися його колишній дружині та дорослим дітям. І вона повернулася в країну, до колишнього чоловіка.
Але Віра та Ігор уже одружилися й анітрохи не шкодували про це.
Двоє людей зустрілися, щоб ніколи не розлучатися.
Коли тебе зрадили, здається, що життя завалилося. А виявляється, воно ще й не починалося.
Так буває.
