– Болото? – Марина повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
– Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона їздила по лікарях. Забув?
– При чому тут мати? Не смій її чіпати!
– А при тому, Вітя, що поки ти «великі справи» в столиці прокручував, я тут з твоєю паралізованою матусею сиділа. Памперси міняла, якщо що.
Вітя стояв у дверях їхньої двокімнатної старенької квартири, в новому костюмі і з валізою біля ніг.
Таким красивим Марина його давно не бачила – підтягнутий, засмаглий, пахне дорогими парфумами.
Не те що раніше, коли приходив із заводу, весь у машинному маслі.
Добре пам’ятала вона і як вони познайомилися. Танці в заводському клубі, він – молодий слюсар, вона – з бухгалтерії.
Кружляв її під повільну пісню, шепотів на вухо дурниці. А потім весілля скромне, гостей тридцять, салат олів’є і радянське ігристе на столі.
Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Марину: «Дякую тобі, донечко, що напоумила мого Вітьку».
Напоумила… Двадцять два роки прожили. Дочку виростили, Оленку. Зараз в медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки.
Вітя грошей не давав останні три роки – все в «бізнес» вкладав. Який бізнес – Марина так і не зрозуміла.
То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Все прогорало.
– Ти просто не розумієш, – Вітя нервово задимів прямо в передпокої. – Мені Сергій запропонував до столиці переїхати.
У нього там мережа автомийок, візьме керуючим. Квартиру зніме для початку.
– Один поїдеш? – Марина витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
– Не один. – Вітя відвів очі. – З Альоною. Вона… вона мене розуміє. Вірить у мене.
Альона. Марина знала про неї місяці три. Бачила листування в телефоні, коли Вітя був у душі.
«Котик», «зайчик», «сумую».
Двадцять вісім років «котику». Менеджер в автосалоні, де Вітя машину придивлявся.
У кредит придивлявся, між іншим, який Марина досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
– А як же Оленка? – запитала Марина. – Твоя дочка, між іншим. Через рік диплом захищає.
– Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок п’ять, Марин. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Марина підійшла до вікна. У дворі сусідка Зінаїда білизну розвішувала. Побачила Марину у вікні, помахала рукою.
Зінаїда знала все. І про Олену знала, і про те, що Вітя останні пів року додому тільки ночувати приходив.
Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила, казала: «Тримайся, Маринко».
– Пам’ятаєш, – тихо сказала Марина, – як Оленка в п’ять років захворіла? Запалення легенів, лікарі руками розводили.
Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я цілодобово біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми сім’я, Марина. Ми все подолаємо».
– Це було давно.
– П’ятнадцять років всього. Або коли твоя мати отримала інсульт? Хто з нею по лікарнях мотався?
Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Вітя.
А ти відмовки знаходив – робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм бізнесом ганявся.
Вітя загасив недопалок об підвіконня. Марина скривилася – нове підвіконня, минулого місяця поставили. Сама збирала гроші.
– Ти завжди все пам’ятаєш, – роздратовано кинув він. – Весь негатив пам’ятаєш. А хороше? А те, як я тебе на море возив?
– Десять років тому возив. На Азовське. На тиждень.
– Тобі все мало!
Марина повернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
– Знаєш що, Вітя? Забирайся. Забирайся до своєї Альони. Тільки ось що я тобі скажу.
Матір твою я до кінця доглядала. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала.
А де ти був? На заробітках? На яких, Вітя? Ти ж останні п’ять років ніде нормально не працював. Все мріяв розбагатіти.
– Я намагався! Я старався для сім’ї!
– Для сім’ї? – Марина посміхнулася. – Олена на останньому курсі підробляє медсестрою в нічні зміни, щоб на навчання вистачало. Тому що тато в бізнесмени подався.
Я дві ставки в школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Вітя мовчав, стискаючи ручку валізи.
– І знаєш, що найсмішніше? – продовжувала Марина. – Твоя матуся перед самим відходом мені сказала:
«Пробач його, донечко. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла». Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
– Не смій! – вибухнув Вітя. – Не смій говорити, що я слабкий! Я просто задихаюся тут!
У цій квартирі, в цьому місті, з тобою! Ти мене в могилу заженеш своєю правильністю!
– Моєю правильністю? – Марина раптом розсміялася. Сухо, злісно. – Та я останні роки тільки й робила, що мовчала.
Мовчала, коли ти приходив навеселі. Мовчала, коли гроші із заначки пропадали – на твій черговий «проект».
Мовчала, коли від тебе чужими парфумами несло. Думала – перебісишся, схаменешся. Сім’я ж.
Вона підійшла до шафи, дістала папку. Вітя напружився.
– Що це?
– Документи на розлучення. Місяць тому підготувала. Чекала тільки, коли ти сам зважишся. Або я. Але ти перший зібрався – молодець. Підписуй.
Вітя ошелешено дивився на папери.
– Ти… ти знала?
– Я не дурна, Вітя. Просто давала тобі шанс. І собі давала – раптом помиляюся. Не помилилася.
– Квартира… – почав він.
– Квартира моя. На мою матір була записана, у спадок мені дісталася. Ти прописаний, але прав на неї не маєш.
Можеш через суд спробувати, тільки ось невдача – останні три роки ти офіційно ніде не працював. Аліменти на Олену платитимеш?
– Вона повнолітня…
– Студентка денного відділення. До закінчення навчання належать забезпечувати. Можеш сам закони почитати.
Вітя схопив ручку, розмашисто підписав документи. Кинув папку на тумбочку.
– Все? Задоволена? Двадцять два роки коту під хвіст?
Марина подивилася на нього уважно. Сивина на скронях, зморшки біля очей. Колись кохана людина. Колись рідна. А зараз – чужа. Зовсім чужа.
– Не коту під хвіст, Вітя. У нас дочка чудова. Розумна, добра, працьовита. У мене пішла, – вона сумно посміхнулася. – І за ці роки дякую.
Були й хороші моменти. Просто ти десь звернув не туди. А може, завжди таким був, просто я не бачила.
Вітя підняв валізу. Постояв у дверях.
– Пошкодуєш ще. Одна залишишся.
– Не залишуся. У мене є Оленка. Робота. Подруги. І знаєш що? Я нарешті запишуся на танці.
Завжди мріяла навчитися танго танцювати. Ти сміявся – казав, що коровам танго не дано. Перевіримо.
Вітя грюкнув дверима. Марина постояла в тиші, потім пішла на кухню.
Картопля підгоріла. Вона кинула сковорідку в раковину, відкрила вікно – провітрити.
Телефон задзвонив. Оленка.
– Мамо, ти як? Зінаїда Петрівна дзвонила, сказала, тато з валізою пішов.
– Нормально, донечко. Вечерятимеш?
– Мамо… Ти плачеш?
– Ні, – Марина і справді не плакала. – Цибулю ріжу. Салат роблю.
– Я зараз приїду. Після зміни відразу до тебе.
– Не треба, доню. У тебе завтра іспит.
– Мамо, не починай. Їду вже. І мамо… Я тебе люблю. Ти у мене найсильніша.
Марина поклала слухавку. Дістала з холодильника пляшку червоного – подарували на день вчителя, берегла для особливого випадку.
Налила пів келиха, підняла його до вікна, де сідаюче сонце золотило дахи.
– За нове життя, – сказала сама собі.
Внизу у дворі грюкнули дверцята таксі. Вітя завантажував валізу, а з машини йому махала молода блондинка. Альона.
Марина бачила її кілька разів біля автосалону – нічого особливого. Просто молода.
Зінаїда знизу крикнула:
– Маринка! Я тобі пиріг несу! З ягодами, як ти любиш!
Марина посміхнулася. Вперше за останні місяці посміхнулася щиро.
На столі залишилися документи про розлучення, поруч – зв’язка ключів, які Вітя залишив.
Вона взяла ключі, зважила на долоні.
Завтра піде міняти замки. І на танці сходить. І може, в перукарню – давно хотіла каре зробити.
А сьогодні буде пити червоне із Зінаїдою, їсти пиріг і не думати про те, що попереду.
Тому що попереду – життя. Її життя. Буже його проживати, не озираючись на того, хто зрадив.
Телефон знову задзвонив. Номер незнайомий.
– Марина Сергіївна? Це з деканату медінституту. Вашу дочку висунули на іменну стипендію. Вітаємо! Оленка – наша гордість!
Марина все-таки заплакала. Але це були хороші сльози.
