— Бачив хворого, якого привезли швидкою? Схожий на безпритульного, скажи? Мені хлопці зі швидкої сказали, що вони до таких не їздять, але якісь допитливі люди його на лавці виявили. Викликали швидку і простежили, щоб забрали, ось його до нас і привезли!
— І що тепер?
— Та нічого, надали йому першу допомогу, вивезли в коридор полежати. Але старша медсестра злякалася, у нас завтра вранці перевірка, сказала його в третю палату везти, всі інші зайняті, — санітар штовхнув каталку і повіз її далі.
— Туди ж просили нікого не селити, там за хлопця наче його бабуся проплатила? — здивувалася медсестра
— Сказали везти, я і везу, пішли перекласти допоможеш! — санітар завіз каталку в палату, вони з медсестрою переклали з неї худого чоловічка на ліжко і вийшли з палати…
Борис Іванович відкрив очі. Господи, де це він? Невже в лікарні?
Ось і знову пощастило, хтось за своє життя тремтить, трясеться, а він вже давно нічого не хоче. Зрозуміло ж, що нічого хорошого більше не буде. Та й не було.
А його врятували навіщось, він і не просив! Шкода, що на лавці не замерз, ні до чого все це…
На сусідньому ліжку хтось застогнав. Борис Іванович підвівся на лікті, аж занудило від слабкості, стара травма дає про себе знати.
У напівтемряві палати побачив хлопця, сусіда по палаті. Начебто спить, але стогне і уві сні начебто щось говорить.
Борис Іванович прислухався, хлопець тихо кликав:
— Батько, батько, тату, ну дай руку! Руку дай, важко чи що? Може ми з тобою перший і останній раз бачимося, а ти ніби не чуєш? Руку дай, чуєш?
Борис Іванович озирнувся — може треба покликати кого? Та ноги тремтять, кажуть тепер в лікарнях кнопки на стіні, щоб допомогу покликати? Та тільки де вони?
Пошукав по стіні, не знайшов. Встав, спираючись на тумбочку, ноги б не підвели. Підійшов до сусіднього ліжка, присів з краю і за руку хлопця тихонько взяв.
Той схоже спить, не зрозуміло навіть, очі закриті, але стогнати перестав. Посміхнувся, руку Бориса Івановича потиснув.
— Ну ось, а мама казала, що ти загинув, а я знав, знав, що ти живий, я знав!
Борис Іванович озирнувся — тихо навколо. А хлопець стогнати перестав, задихав рівно, руку розтиснув і заснув сном одужуючого. Чоловік ледве дотягнувся до свого ліжка.
Хлопець зовсім молодий, років двадцять, мабуть. Еееех, колись і він був таким самим, про щастя мріяв, та так і не дочекався.
Ось батьки його хоч і в старенькій п’ятиповерхівці все життя прожили. І ніколи особливо достатку не було, але вони кохали одне одного і були щасливі до останнього дня.
І маленький Боря був щасливий, та тільки потім у нього нічого не склалося.
Так і не одружився жодного разу. Хоча, може, десь є і у нього син, теж ось так татка уві сні кличе:
— Тату, тату!
А може і немає, жінки від коханих народжують, а його ніхто не кохав. Хоча він бреше, була одна, Танечка.
Він на ній навіть одружитися хотів, йому вже під сорок було. Думав — ось воно, щастя привалило. А ні, помилився!
Борис Іванович важко зітхнув: “І навіщо знову згадав?”
Йому тоді начальник вантаж секретний відвезти запропонував у його вихідний. За хороші гроші, а Борису тоді до весілля якраз підробіток був потрібен, він відразу погодився.
Поїхав один, домовленість така була. Та тільки на півдорозі його три машини зупинили.
Його з фури викинули, по голові вдарили. Вантаж перевантажили до себе, а фуру підпалили.
Сказали, щоб він зник, якщо виповзе, нехай всі думають, що він згорів разом з фурою. А то його близьким людям не жити!
З тих пір Борис Іванович більше ні матір з батьком, ні Таню не бачив. Поїхав далеко, документи купив і зник для всіх.
Матері правда потихеньку гроші відсилав, може вона і здогадалася, що від сина вони.
Жив у невеликому містечку, машини ремонтував, справа прибуткова. Скопив грошенят, та повернувся додому, адже скільки років минуло! Але пізно.
Будинок їхній старий так і стоїть, але в квартирі вже інші люди живуть.
Могилку батьків знайшов, там і він з ними нібито похований. Так і написано — спи спокійно, дорогий синку!
А Таня, кажуть, вийшла заміж і поїхала кудись…
Поки Борис Іванович згадував, пригрівся на лікарняному ліжку, та й заснув слідом за своїм сусідом міцним сном.
Вранці його розбудив якийсь шум. Літня жінка втомленим, але обуреним тоном запитувала:
— Чому до нього цього чоловіка підселили? Я ж вас просила, хлопчикові треба прийти до тями, у нього струс мозку, йому потрібен спокій!
— Не переживайте, може це збіг, але хлопцеві за ніч стало краще! Іноді такі хворі на самоті повільніше одужують.
А цей чоловік тихий, слабкий, він мало не замерз, у нього шуміти й сил немає, він не завадить! — лікар взяв жінку під лікоть і вивів з палати.
Борис Іванович озирнувся і побачив, що хлопець вже прокинувся і посміхається.
— Доброго ранку! А мені сьогодні наснився батько, якого я ніколи не знав. Я з обриву мало не зірвався, а він мені руку простягнув і витягнув, хороший такий сон!
Мама дуже переживає, я з другом їхав, а він не впорався з керуванням. Ну ми і врізалися в дерево, добре, що швидкість була невелика, друг різко загальмував.
Мій батько був далекобійником, вони з мамою пізно одружилися. Я народився, а тато в рейс поїхав і все! Фура його перекинулася, в негоду поїхав, хотів підзаробити.
Тому мама мені машину водити не дозволяє, та й грошей у нас поки на неї немає, — хлопець так легко розповідав все, ніби хотів сподобатися Борису Івановичу.
Це було навіть приємно, давно вже ніхто не хотів йому сподобатися.
— Так це твоя мати приходила? А я думав, що це твоя бабуся, ти вже вибач, — здивувався Борис Іванович.
— Вона не стара, просто одна мене ростила, а я ріс і їй нерви тріпав, шкодую тепер про це. І ось тільки пішов працювати — і тепер ця аварія.
А у мами оклад невеликий, та й скороченням погрожують. А вона ще навіть не на пенсії, та ще й тут совала гроші лікарям, дуже боїться мене втратити. Я їй казав, що не треба, та хіба її переконаєш?
— Тебе як звати? Мене Борис Іванович.
— Антон.
— Ну ти давай, Антоне, швидше одужуй! А то вночі так стогнав, аж налякав, я думав на допомогу треба кликати! Та й матір більше не змушуй так страждати, матір то вона знаєш…
Ну загалом матір це матір, вона життя тобі дала, ось що! — Борис Іванович відчув, що очі защипало, як у дитинстві. Він встав і хитаючись вийшов у коридорчик.
Це ж він біля батьківського дому на лавці сидів, та мало не замерз. Живуть там тепер чужі люди, пішло все, все позаду і боляче це…
Наступного дня після обходу лікаря до них заглянула мама Антона. Антону і справді стало набагато краще і його мама була вже в іншому настрої.
Правда, сиве волосся і старий одяг все ще робили її майже старою. Але голос звучав радісно і тому молодо, а очі сяяли.
— Антоне, сказали, що тобі треба принести наваристий домашній курячий бульйон. А ще я котлетки приготувала. Вони ще теплі!
Жінка поспішно діставала їжу з сумки, потім повернулася до Бориса Івановича.
— Чоловіче, ви теж поїжте домашнього? Вам треба одужувати, сили потрібні, не соромтеся.
Ой, вибачте, забула запитати, як звати сусіда мого синочка? Ви як з’явилися, так Антон відразу на поправку пішов, дякую вам!
— Та немає за що, я нічого такого і не робив, ви вже вибачте, що я тут… Борис Іванович я, а вас як?
Він дивився на неї і думав — а раптом це вона, його Таня? Начебто навіть схожа, очі сірі, ну а волосся просто сиве від горя!
Може, вона і не вийшла заміж? Може, народила тоді від нього, може, на його могилі поплакала, та й поїхала куди очі дивляться? І про батька-далекобійника тому й розповіла, що так і було насправді?
— А мене Маргарита звуть, Маргарита Миколаївна, — вона посміхнулася і поправила стару кофтину.
І Борис зрозумів — ні, не схожа, але посміхається так приємно, по-доброму, що він їй у відповідь теж посміхнувся.
— Вибачте, що питаю, але мені сказали, що ви… що вам ніде жити. Так у нас з Антоном у знайомих квартира пустує.
Будинок хочуть розселяти, а у них там речі не всі перевезені. Вони грошей не візьмуть, а потім у вас може і налагодиться? — раптом запропонувала Маргарита.
— Ви ж мене зовсім не знаєте? — здивувався Борис Іванович.
— Не знаю, але у вас обличчя добре, може вам більше нікому допомогти?
— Дякую, я подумаю, — Борис Іванович в душі навіть розчулився, ніхто йому ось так просто допомогу ніколи не пропонував.
Антона і Бориса Івановича виписували в один день. Маргарита привезла речі синові і, соромлячись, виявилося, підібрала і для Бориса Івановича:
— Ви беріть, тут все чисте, не гребуйте!»
Борис Іванович подякував і погодився. Одяг був випрасуваний і пахнув свіжістю та ще чимось із дитинства. Тільки мати давала йому такий після прання.
Зрозуміло, що речі від Антона, він хлопець високий, на Борисі вони трохи задовгі, але добре, він ніби помолодшав!
— Ми з Антоном вирішили — їдьмо до нас, а там буде ясно, ви згодні? — запропонувала Маргарита, і Борис Іванович не зміг відмовитися.
— Ви тільки не думайте, я кімнату знімаю, та й гроші у мене є, просто ноги туди не йдуть, — сказав Борис Іванович, але схоже йому не повірили.
Маргарита постелила йому в кімнаті Антона на розкладачці. Антон так зрадів, ніби знайшов старшого друга.
Борис Іванович відчув себе членом їхньої родини.
***
А через певний час він вже із задоволенням вмовляв Маргариту вийти за нього. Він немов скинув пару десятків років і раптом відчув колишній смак життя!
Антон спочатку просто не впізнав свою маму. Волосся пофарбоване, нова зачіска, а модний одяг просто шикарно сидів на її стрункій фігурці.
Борис Іванович щасливо посміхався, дивлячись на свою наречену.
— Рита, я звичайно не багач, але є ще одна важлива справа, я хочу купити квартиру, де жили мої батьки. Поїдемо зі мною, разом ми господарів точно вмовимо.
***
Тепер Борис Іванович з коханою дружиною живе у своїй старій квартирці, де раніше він жив зі своїми батьками.
У цій маленькій двокімнатній квартирі на другому поверсі, роблячи ремонт своїми руками, під шаром старих шпалер він побачив ті шпалери, що були в його дитинстві.
І навіть свій малюнок, який він колись намалював, а батько за це надер йому вуха!
Від його заощаджень ще трохи залишилося, але вони і так з Ритою безмежно щасливі в цій старенькій квартирці.
Та й Антон вже повністю одужав, пішов працювати і, здається, навіть познайомився з дівчиною — Світланою.
Квартира у хлопця є, робота теж, сім’я намічається. Так що для щастя є фундамент. А там вже тільки як доля повернеться.
Бориса Івановича Антон сам раптом став називати «батьком», його так ще ніхто не називав, хіба що Антон ще тоді, в маренні в лікарні.
Борис і Маргарита вірять, що в Антона все буде добре. Несподіваний поворот долі приніс їм щастя і віру в те, що все тепер у них буде чудово!
