Борис прокинувся від холоду. Він лежав, згорнувшись калачиком біля дверей своєї квартири, в роті пересохло, хотілося в туалет. Встаючи, він смутно згадав нічні події.
— Світлано, відчини! — у відчаї він вдарив ногою по дверях, хоча знав: вона не відчинить.
І дзвінок вимкнула. Ось же, нахаба. Подумаєш, раз на сто років з друзями зустрівся… З друзями…
Тягуча думка, нарешті, оформилася в рятівний план, і Борис майже бігом поспішив до свого старого приятеля, однокласника, який завжди виручав його, коли Свєтка проводила свої «виховні заходи», чи просто не пускала його додому. Останній раз це сталося півтора роки тому.
Було дуже рано. Толя, напевно, ще спав, оскільки двері відкривати не поспішав, змушуючи Бориса пританцьовувати. А тітка Маша, напевно, поїхала на дачу.
Нарешті, двері відчинилися, і Боря, буркнувши привітання, кулею проскочив у туалет.
Коли він вийшов звідти і звично пройшов на кухню — його вразила обстановка. Квартира була завалена мотлохом — якісь коробки з-під піци, брудна підлога.
— Толик, що це? Ох, і влетить тобі від матері!
— Мами не стало рік тому, — сказав Толя.
— Як не стало?… А що ж ти нічого не сказав… Вибач, Толя, я не знав, — щиро поспівчував Борис, — Шкода тітку Машу. А що сталося?
— Інсульт. А в лікарню тільки з третьої спроби взяли… Там вона, не приходячи до тями, і пішла у засвіти… Чаю хочеш?
— Мені б чогось холодненького. — Борис пам’ятав, що раніше у Толяна холодильник був повний різновидів солінь і закруток.
Найбільше йому подобався вишневий компот. Але тепер настали інші часи.
— Воду можу запропонувати. З-під крана, — сказав господар, закутуючись у старий махровий халат.
— Гаразд, давай тоді свій чай! — погодився Борис, — Я переконтуюся у тебе? Можна у ванну?
— Іди. Тільки воду гарячу якраз вчора відключили.
Крижаний душ привів Бориса до тями. У ньому закипіла жага до діяльності.
І, хоча сьогодні вранці він не раз голосно шкодував про те, що одружений, дивлячись на умови, в яких опинився його старий приятель, сказав своє слово:
— Одружуватися тобі треба, Толя!
— Ні. Мені і так добре.
— Все за Оленою своєю сумуєш?
Толя зробив вигляд, що не розчув. Олена була коханням всього його життя. Вона знала це і, не маючи докорів сумління, користувалася цим.
Толя постійно був їй то водієм, то інвестором її божевільних проектів, то просто жилеткою, куди вона спершу плакалася на підступність своїх чоловіків, а потім і сякалася.
Олену ж ненавиділи всі, хто любив Толю. Але сам він її обожнював.
— Я бачив її. Блін, жах, така гладка стала. З трьома підборіддями! — Боря зробив гидливу гримасу.
Толя посміхнувся:
— Вона була у мене два тижні тому. Сумніваюся, що за цей час вона змогла б обзавестися трьома підборіддями!
— А… була у тебе. Ну, ти її, нарешті, того…?
— Припини, Боря. А то посваримося.
— Та що я такого сказав? І тітка Маша її не любила. Материнське серце не обдуриш! Живеш ти, як якийсь відлюдник! Не можу дивитися, як ти пропадаєш…
— Та з чого ти взяв?
— Толя, давай я зараз подзвоню дівчатам знайомим. Вони підскочать, приберуть тут все. Потім посидимо. Хороші дівки, практику у нас проходять. Давай, прямо зараз випишу, га?
— Ні. Дякую, Боря. Не треба нікого. Гаразд, мені на роботу пора. Ти залишайся, ось ключ. Будеш йти, залиш під килимком.
— Яка робота, вихідний же! — не зрозумів Борис. — Аааа!
Він все ж згадав, що Толя працював водієм.
Ледь двері за ним зачинилися, Боря кинувся до телефону. Дівчат кликати він передумав, йому спала на думку краща ідея…
…Було близько восьмої вечора, коли Толя повернувся. Опинившись у квартирі, він зрозумів, що привабливий запах домашньої їжі, який він відчув ще внизу, походить з його кухні.
У квартирі був зразковий порядок. Біля плити поралися дві жінки, в одній з них Анатолій впізнав Свєту, дружину Бориса.
Він не бачив її кілька років, адже друг приходив до нього в основному, коли дружина не пускала його додому.
— Ой, Толька! — вигукнула вона, помітивши його, — А у нас уже все готово! Знайомся, це Женя!
Жені було на вигляд близько тридцяти. Вона була… звичайною. І в цьому була повною протилежністю Олені.
— Дуже приємно, — сказала вона і опустила очі.
На перший погляд їй зовсім не сподобався цей незграбний, повненький чоловік, і вона шкодувала, що дала себе вмовити прийти сюди. Настала незручна пауза.
— Гаразд, мені, мабуть, час іти! — схаменулася Женя і спробувала проскочити в передпокій, але двері їй перекрив Борис.
— Куди? Толя, не стій як стовп, дівчина соромиться, не бачиш? Вони зі Свєткою три години все готували!
Толя стояв червоний, як рак. Він відчував себе повним ідіотом. Він розумів, що друзі, безсумнівно, хотіли як краще, але найбільше йому хотілося зараз припинити цей цирк.
— Я проводжу вас! — крикнув він Жені. І відштовхнувши Борю, пройшов у передпокій, щоб допомогти їй надіти плащ.
Вони вийшли на вулицю, і Анатолій, долаючи незручність, сказав:
— Вибачте Бориса, він чомусь вбив собі в голову, що…
— Так, я розумію, Свєта теж хотіла як краще!
— Вас відвезти?
— Ні, я краще прогуляюся пішки. Тут недалеко.
— Тоді я проводжу.
Поки йшли, Анатолій дізнався, що Женя захоплюється розведенням орхідей.
— Прямо, як Ніро Вульф у детективі цього… як його…
— Рекса Стаута! — засміялася Женя. — Точно!
Анатолій посміхнувся. Дівчина вже не здавалася йому звичайною.
За розмовою він і не помітив, як вони прийшли. Вона зупинилася біля під’їзду шістнадцятиповерхової будівлі.
— Я вдома. Дякую, що проводили, Толя.
— І вам дякую! Навели порядок у будинку старого холостяка.
— Та що Ви! Який же Ви старий? — посміхнулася Женя, — До побачення!
Він ще довго блукав вечірніми вулицями, бо йому не хотілося розборок, які напевно влаштує Борис.
Повернувшись додому, Анатолій виявив, що Боря зі Свєтою пішли.
На столі стояла остигла вечеря. Їсти не хотілося. Адже він так сумував за домашньою їжею! Подумав, що немає з ким розділити цю розкішну трапезу.
Він довго не міг заснути, згадував сміх Жені, милі ямочки на щоках.
Прошльопав босими ногами на кухню. Проходячи повз передпокій, подивився в дзеркало.
Звідти на нього подивився похмурий і неохайний тип. Але, з іншого боку, і Женя не красуня… втім… щось в ній є.
Він не шукав зустрічі з нею, але готувався до неї. Як би не втомлювався напередодні, ранок завжди починав з віджимань. Встановив собі турнік вдома. Підтягувався.
Якось йому зателефонував Борис. «Слухай, у Свєтки моєї день народження. Приходь у п’ятницю, десь до сьомої».
Цей дзвінок змусив серце битися сильніше. Він побачить там Женю! А вона побачить його. Кращу версію, ніж у перший раз.
Він з’явився в зазначений час, поголений і підтягнутий. Вручив Світлані розкішний букет і почав шукати очима Женю.
Але її не було серед гостей. Коли випили по другій, Борис пішов на балкон і потягнув за собою й Толю.
— Ну ти даєш! Добре виглядаєш! У зал пішов?
— Та ні, вдома займаюся, — відповів задоволений Толя.
— Ну, що? Як тобі Маринка? Вогонь?
— Яка Маринка? — не зрозумів Анатолій.
— Ти що, осліп? Ефектна брюнетка, праворуч від тебе сидить.
— Це та, у якої кігті, як у Крюгера?
— Сам ти Крюгер! — образився Борис, — Свєтка її спеціально для тебе покликала. Зараз ми танці влаштуємо, запроси її!
— Та не хочу я танцювати! А до речі, де Женя?
Борис знизав плечима:
— Який Женя? А, Женька! — звідки я знаю… Свєтка не покликала, а може, вона не змогла прийти.
Слухай, не хочеш Маринку, зверни увагу на Таньку. Блондинка, навпроти тебе. Ех, якби не Свєтка…
Настрій впав. Анатолій, незважаючи на вмовляння господарів, зібрався йти, пославшись на невідкладну справу. Ліфт відчинив двері, і він опинився віч-на-віч із Женею.
— Ви вже йдете? — вона сказала це з таким сумом у голосі, що він, набравшись хоробрості, сказав:
— Тепер я нікуди не піду!
Вони випили ігристого, потім пішли танцювати. Повільні композиції змінювали швидкі, а ці двоє все танцювали свій повільний танець. Здавалося, що інші гості для них не існують.
— Це навіть якось неввічливо! — образилася Світлана — адже у мене день народження!
— Все нормально, Світланко. Все нормально! — обійняв її чоловік. — Згадай нас з тобою у вісімнадцять… Так ось, у них це просто відкладений старт.
— Може, втечемо звідси? — прошепотів Анатолій на вушко Євгенії.
— Втечемо! — відгукнулася та, і на щоках у неї з’явилися ті самі ямочки, які він згадував весь цей час…
…Олена зібралася їхати до Італії на запрошення нового потенційного нареченого.
Відповідь на питання, хто ж буде поливати квіти в квартирі і годувати рибок, була очевидна: звичайно, її вірний лицар — Толік.
Залишилося завезти йому ключі. Вона хотіла припаркувати свою машину біля знайомого під’їзду, але там розкорячився весільний лімузин.
«Чорт забирай!» — вилаялася вона і припаркувалася біля смітника, більше не було де.
Вона підходила до під’їзду, коли звідти вийшов сяючий наречений у супроводі шафера — Бориса. З ними були й ошатні гості, деяких вона знала, але не бачила зі школи.
Анатолій не помітив її і збирався сісти в машину, коли вона окликнула його. Боря, побачивши Олену, потемнів обличчям, кулаки його стиснулися.
Гості замовкли, всі дивилися на красуню, яка владно кивнула Анатолію.
— Все нормально! — махнув рукою наречений, — Боря, розсаджуйтесь, я зараз!
Він підійшов до Олени. Вона щось тихо говорила йому, на обличчі у неї був злий вираз, точно у розпещеної дівчинки, у якої забирають улюблену іграшку. Потім вона скривила гримаску і навіть пустила сльозу.
Анатолій доторкнувся до її плеча, щось коротко сказав і пішов до гостей, не обертаючись.
— Ти пошкодуєш! — крикнула вона йому вслід.
— Все, друзі! — посміхаючись, сказав Анатолій, сідаючи в лімузин, — Час їхати за нареченою!
— Йес! — смикнув уявний стоп-кран Борис. І, поки ніхто не бачив, показав Олені, що стояла на дорозі, середній палець.
