Життєві історії
— Ти точно хочеш це зробити? — запитує Ліда, сусідка по кімнаті і моя емоційна підтримка останніх два роки. — Так. Я не хочу жити в неправді… в
— Щоб через три дні тебе і всіх твоїх речей не було в моїй квартирі! — гримнула, наче блискавиця пройшла по моєму тілу, хазяйка, й різко грюкнула дверима.
Вітальня. Максим повертається додому зі школи, у руках — рюкзак, а на підлозі поруч із дверима — купа коробок різного розміру. — Мам, ти знову замовила ці… —
— Забирайся геть! Мені твої проблеми не потрібні! — голос Іри гримів так, що сусіди, мабуть, уже знову піднімали очі до стелі. Поліна стояла в дверях кімнати, в
— Ти не маєш права так вчиняти! Поверни її, чуєш! — голос Наді тремтів, але в кожному слові було стільки гніву, що вона сама дивувалась власній силі. Вона
— Маринко, ну що ти так сумуєш? — запитала Оля, сідаючи навпроти в маленькому кафе на розі. — Та ні, нічого особливого… Просто трохи втомилася, — Марина відводила
— Тату, ти серйозно збираєш нас у ліс із бабусею та дідусем й ночівлею? — запитала мама, перевіряючи список речей. — Так, так, Віро, — усміхнувся тато, перекидаючи
— Софі, ти не можеш вічно уникати її речей, — сказала тітка Олена, стоячи на порозі маминої кімнати. — Я не уникаю, — буркнула я, втупившись у підлогу.
— Ти впевнена, що це правильно? — Ліза дивилася на мене так, ніби тримала в руках якусь крихку скляну фігурку, яка може розбитися в будь-яку хвилину. — Я…
— Ти знову не полагодив ручку шафи, — сказала я, не підвищуючи голос, але вже без сил удавати, що це нічого. — Та я… забув. Вибач, — Рома