Головна

Життєві історії

Повернувшись додому, він не одразу ввімкнув телефон. Ліг. Подивився в стелю. “Що я втратив за цей день?” — спитав себе. І чесно не знайшов відповіді. “А що я знайшов?” — запитав знову. І відповів: “Тишу. Себе. Вулицю. Маму.” Телефон залишився вимкненим до ранку.
Життєві історії 0
— Ти знову з ним? — голос мами звучить десь із-за стіни, але він відлунює в голові, мов глухий стукіт. Богдан лежав на ліжку, розтягнутий, мов тінь. Телефон
— А ти не боїшся? — спитав він раптом. — Чого саме? — Мене. Таких, як я. Ми — невидимі, страшні. Я видихнула. Подивилася йому в очі — вперше по-справжньому. — Боюсь байдужості. А не тебе. Він опустив голову. — Мені важко довіряти, — зізнався. — Багато хто обіцяв: батьки, вихователі інтернату, прийомні батьки… І ніхто навіть не намагався знайти мене…
Життєві історії 0
— Ви не проти чаю? Я зупинилася, тримаючи термос у руці, а слова самі злетіли з губ. Не планувала цього, чесно. Просто побачила його — хлопця-підлітка на лавці
Коли офіціантка повернулася з новим напоєм і випадково залишила на нашому столі маленьку листівку зі знижкою, Іван підняв її і сказав: — Ого, це, напевно, знак. Тобто, нам ще сюди повертатися! — Чудово, — усміхнулась я. — Особливо якщо кожен раз у нас будуть такі пригоди. І в цей момент мені здалося, що навіть найневдаліші дрібниці можуть стати тими моментами, які ми будемо згадувати з усмішкою через роки. Після кави ми вирішили прогулятися, бо вечір був таким теплим і легким, що ніякі старі годинники не могли його зупинити
Життєві історії 0
— Лера, ти що, так нервуєш? — сміялась подруга, коли я дзвонила їй перед виходом. — Ну це ж не співбесіда на роботу! — Ну, все одно, —
Я не знала, чого я більше боюся — його присутності чи його відсутності. І саме тому я написала: «Ти — це ти. І я не тікаю. Я просто не знаю, як перейти з паперу в дихання. Навчи мене.» Він стояв трохи осторонь, як завжди. Та цього разу я підійшла. Крок за кроком. Без упевненості, без сценарію. Просто з диханням, яке ламалося всередині. — Привіт, — сказала я.
Життєві історії 0
— Знову?!… Я не знаю, хто він. Не знаю, як його звати, скільки йому років, чим він займається. Але я знаю його почерк. Кожного ранку, приблизно о 8:12,
— Ой, Настю, щось у вас тут стіни криві. Це не я! Це забудовник! На п’ятий день я вже ховалась у ванній з телефоном, передавала чоловіку фото хаосу й писала: “Я не витримаю. Приїдь. Будь ласка. Врятуй мене.” Він відповів: “Це мама. Вона з добром.” А на шостий день вона принесла штори. Жовто-зелені, у вигляді бананів.
Життєві історії 0
Я знала, що робити ремонт — це виклик. Але я не підозрювала, що справжнє випробування — це моя свекруха з пензлем у руках і непохитною впевненістю в тому,
— У тебе всередині кіно. І музика. Я б хотів це бачити частіше. Коли однокласники почали гиготіти за спиною, Влад не сміявся. На уроці історії, коли Назар відповів і його знову намагались “підколоти”, Влад спокійно кинув: — Вам краще послухати, бо в нього мозок, а у вас TikTok. І тоді Назар відчув: хтось стоїть поруч. Не через жалість. А тому, що бачить.
Життєві історії 0
— Ти готовий до свого першого дня, до нових друзів? — запитує тітка, наче їй не все одно. — Не думаю, що тут буже якось по-інакшому… Івано-Франківщина. Містечко
— Ти мені ніхто, чого командуєш?! Марічка не сказала нічого. Просто вийшла у ванну, зачинилася й уперше за місяць заплакала. Не тихо, як у серіалах, а справжньо — з риданням, із долонею, що затуляє рот. У цей момент вона зрозуміла: бути дорослою — це не про силу. Це про мовчання, яке не знищує, але точить.
Життєві історії 0
— Марічка, Марічка, ти знала, на що підписуєшся… —  трохи з сумом, але наповнена рішучості сама до себе промовляла. Вона вийшла заміж не в перший раз — але
— Ти не можеш ховатися, — казала вона з усмішкою. — Світ хоче бачити тебе справжню! — А якщо мене не приймуть? — з острахом у голосі відповіла Аня. — Тоді це їхня втрата, — твердо сказала Марія. Проте, незважаючи на підтримку, Аня боялася змін. Кожна нова спроба познайомитися викликала в ній хвилю тривоги і сумнівів.
Життєві історії 0
— Дивись яка, наче потрапила до майбутнього. — Ти про кого? Ааааа…. Тихоня-невидимка. Не звертай уваги. Спочатку я навіть не зрозуміла, про кого говорять одногрупники. А потім побачила.
Ввечері я прийшла додому раніше, щоб поговорити з нею. Вона сиділа на кухні, опустивши голову, а очі були наповнені болем і соромом. — Ти знала, що це може статися? — запитала я, сідаючи поруч. Вона підняла погляд, і я побачила в ньому відчай. — Я не хотіла, щоб так сталося, — тихо сказала вона.
Життєві історії 0
— Зрозумій, будь ласка, доню… Я хочу мати право бути щасливою. Я повинна принаймні спробувати. Мій світ звалився в той день, коли мама оголосила, що вона виходить заміж вдруге.
— Welcome to the real family social media circus (Ласкаво просимо до справжнього сімейного цирку в соцмережах). — Вона вирішила, що блогерство — це її нове покликання, — кажу я. — І ось, мама в нашій вітальні з телефоном у руках, світлом, яке вона намагалась направити в обличчя, і з купою реквізиту, який знайшла на полиці. — «Добрий вечір, мої любі підписники!» — почала вона з театральною посмішкою, — «Сьогодні я покажу вам, як приготувати найкращу шарлотку у світі!» Аня дивилася на це, притулившись до дверей: — Мамо, може, не треба так голосно? — Я ж блогер, — відповідає мама, — голос повинен бути яскравим!
Життєві історії 0
— Слухай, — дзвоню мамі, — що це ти мені в Instagram підписалася на Аню? — Та як не підписатися, якщо вона там… ну, такий цікавий світ! А

You cannot copy content of this page