Головна

Життєві історії

Наступного ранку Андрій прокинувся від голосного стуку в двері. Ще трохи розгублений, він швидко одягнувся і відкрив. На порозі стояла літня жінка з добрими очима, загорнута в стареньку шаль. В руках вона тримала маленьку, акуратно загорнуту коробочку. — Вибачте за несподіваний візит, — сказала вона тихо. — Я живу неподалік і бачу вашу родину вже кілька місяців. Хочу подарувати вам це. Андрій здивовано взяв коробочку і запросив жінку зайти
Життєві історії 0
Світло за вікном ще м’яке, неначе не хоче турбувати сон, але воно поволі розтікається по стінах кімнати. Андрій відкриває очі і відразу чує легке шелестіння — малюк ворушиться
— Мамо, хочете чаю? — з цим питанням вона завжди намагалась змінити тему. — Якщо він не зелений! — гримнула мама. — Бо той зелений, вибач мені, як вода з-під пральної машини. І тут Аня не витримала. — А вам не здається, що пора вже завести ваш власний борщ, ваші власні штори, ваш зелений чай — у вашій квартирі?
Життєві історії 0
— Я все мовчу… Але сьогодні вже не стримаюся! — оголосила мама, входячи в квартиру з таким виразом обличчя, наче щойно дізналася, що ми живемо в будинку без
— Ви давно його не розповідали. Вірш той. — А він і не мій був. Я його забув. А вона — пам’ятає, мабуть. Або ні. Я ж у неї був лише на одну весну. Я знову мовчала. І він мовчав. І сніг падав між нами, як пауза. — Ви знаєте, — раптом сказала я, — я щойно їла малинове варення. І це було краще, ніж будь-які ліки. — Малинове? — ожив він. — Справжнє? — Так. Ніна Павлівна з третього під’їзду пригостила. Вона щойно переїхала.
Життєві історії 0
Мені тридцять три. Іноді це звучить, як кінець чогось. А іноді — як початок. Але в той січневий ранок, коли мороз малював химерні візерунки на шибках мого невеличкого
Вона зупинилась на мить. Потім присіла поруч. — Ти часто так робиш — думаєш про мене? Я іноді відчуваю, що ти зайнята собою, і нам нема про що поговорити. Я відчувала, як мене різко підкорює докір. — Катю, я знаю. Мені складно іноді висловлювати це, але я дуже люблю тебе. І хочу, щоб ми були ближчими. Вона знизала плечима: — Можливо, тоді нам треба більше часу разом? Не через телефон, а реально.
Життєві історії 0
— Ну що, привіт, Іринко. Ти вже доросла дівчинка, тож натягуй на себе маску «життя» і вперед, – кажу собі через дзеркало я кожного ранку. Мене звуть Ірина. Мені
— Мамо, чай охолов, — тихо сказав я, але мама не відкрила очей. Я стиснув губи. У мультиках, які ми дивимось разом — коли мама ще могла сидіти на дивані, — завжди був чарівник, добрий герой, який з’являвся в найтемніший момент. Але тут… я один. Я повільно поставив чашку на тумбочку. Потім зняв ковдру з маминої руки. Вона була гаряча, як праска. І важка. Я торкнувся її пальців — вони не ворухнулись.
Життєві історії 0
Мене звати Макс. Мені п’ять років і один місяць. Я точно знаю, бо мама записала на холодильнику — на папірчику з ведмедиком. Там ще написано: “Макс любить молоко
Цього дня було холодно. Я чекав замовлення, стояв на зупинці, і тут побачив шарф. Звичайний? Ні. Згортком лежав, як дитина в ковдрі. Червоний, м’який. Я взяв його — інстинктивно — і обмотав шию. — Хтось загубив, — подумав я. — Але зараз він рятує мене. Я не думав залишати його собі. Просто… було дуже холодно. Я залишив записку на лавці: «Якщо ви загубили шарф — я залишив номер у магазині через дорогу. Повертайтесь.»
Життєві історії 0
Я втратила свій голос у грудні. Не фізично — він просто зник у галасі щоденної рутини, в криках начальника, в подихах метро, у спробах пояснити щось собі вночі.
Я вже виставляв чашку на стійку, навіть до того, як вона проходила крізь двері. — Ти читаєш думки? — усміхнулась вона одного ранку. — Просто запам’ятовую ритм, — відповів я, трохи здивований власною відвертістю. — А ти вмієш відчувати ритм. Це рідкість. Я міг сказати щось на кшталт “дякую”, але не зробив цього.
Життєві історії 0
Люди кажуть, що кава пахне ранком. Для мене вона пахне спокоєм. Коли стоїш за стійкою щодня з п’ятої ранку, аромат свіжозмелених зерен — це не романтика. Це звичка.
Життя — це танець, де треба кружляти і ловити моменти, навіть якщо це страшно! Я замислилася над її словами. Можливо, я справді занадто довго ховалася у своїй зоні комфорту. — Але що, якщо тебе підведуть? Якщо все піде не так? — Тоді це буде нова історія, яку ти зможеш розказати. І вона зробить тебе сильнішою, — відповіла вона.
Життєві історії 0
Я ніколи не думала, що знайду справжню дружбу так близько — буквально через стінку. Мене звати Оля, і все моє доросле життя я намагалася нікому не заважати. Мені
— Вибачте, тут п’ятий під’їзд? — Ні, це третій. Вам далі трохи. — Ага, дякую. Гарного вечора вам! Йде. І я ловлю себе на думці, що це — найтепліші слова за весь день. І сказав їх випадковий кур’єр.
Життєві історії 0
Мене звати Олена. Я живу в місті, де метро не спить навіть у неділю. Де люди дивляться одне одному в очі лише випадково, і одразу відводять погляд. Тут
— Ого, ще й красива! І тут стоїш? — чую поруч. Голос чоловічій, але вік по голосу визначити неможливо. Я озираюся. Це хлопець у темному худі, з рюкзаком через плече. Судячи з тону — він не перший день тренується в хамстві. — Я стою тут, бо маю цим доходом заплатити за метро. А ти? — відповідаю спокійно, дивлячись йому прямо в очі. Він усміхається — чи то здивовано, чи винувато. — Ну, круто. Не очікував, чесно. Гарного вечора. І йде. Такі мініперемоги — єдине, що дає мені відчуття, що я не зникла
Життєві історії 0
Понеділок. Знову 6:27 ранку. Шоста сорок п’ять — це час, коли я маю вийти з дому. Але зараз ще є 18 хвилин, коли я можу бути… ніким. Не

You cannot copy content of this page