Головна

Життєві історії

— Ти дивишся на мене, як на ворога, — сказала вона під час однієї зустрічі у суді. — Але я просто хочу повернути нашу доньку. Вона заслуговує на сім’ю. Зі слів Наді та підтримкою адвоката почала пробиватися правда.
Життєві історії 0
— Ти не маєш права так вчиняти! Поверни її, чуєш! — голос Наді тремтів, але в кожному слові було стільки гніву, що вона сама дивувалась власній силі. Вона
— Марина, може, сходимо разом на виставку сучасного мистецтва? Думаю, це було б цікаво. Її серце забилося швидше. Вона зраділа, але одразу згадала всі ті болючі моменти минулого. — Я… я не впевнена, — прошепотіла вона, відводячи погляд. — Наче у нашій компанії немає заборонних правил для походів з колегами на виставки чи десь іще?! — Немає. Та справа в іншому.
Життєві історії 0
— Маринко, ну що ти так сумуєш? — запитала Оля, сідаючи навпроти в маленькому кафе на розі. — Та ні, нічого особливого… Просто трохи втомилася, — Марина відводила
— Оце була нічна оборона табору! — вигукнув я. — А тепер давайте продовжимо зі страшилками, — сказав тато, — але вже без справжніх лісових «гостей». Темрява огорнула ліс, лише місяць ледве пробивався крізь гілки. Ми з дідусем і татом вирушили до річки — справжні «нічні мисливці» за рибою. — Головне — тиша, — прошепотів дідусь, розкладаючи вудку. — Риба боїться шуму, як я — дієти.
Життєві історії 0
— Тату, ти серйозно збираєш нас у ліс із  бабусею та дідусем й ночівлею? — запитала мама, перевіряючи список речей. — Так, так, Віро, — усміхнувся тато, перекидаючи
Я написала у своєму зошиті: “Мамо, здається, я сьогодні зустріла людину, яка розуміє мовчання. І біль. І, можливо, каву з корицею. Я не знаю, що це. Але сьогодні вперше я вийшла зі своєї кімнати — не тому, що треба. А тому, що хочеться. Дякую тобі за цей щоденник. Він став моїм серцем. І шляхом назад у світ.” — Можна я тебе щось спитаю? — Максим витер руки об рушничок, виходячи з-за барної стійки. — Питай.
Життєві історії 0
— Софі, ти не можеш вічно уникати її речей, — сказала тітка Олена, стоячи на порозі маминої кімнати. — Я не уникаю, — буркнула я, втупившись у підлогу.
— Чому ти мовчиш? — запитала я тихо, ніби боялася зламати цю миттєвість. Він відвів погляд, ніби шукаючи слова. — Бо боюся, що, якщо скажу, все зміниться. — Зміни — це страшно, — зізналася я, — але ховаючись у мовчанні, ми втрачаємо справжніх себе. В моїй голові вирували думки, що неможливо поєднати цей тихий спокій з бурею сумнівів. Чи варто триматися за цю ілюзію? — Мені здається, — почала я, — що ми створюємо світ, де все так ідеально, що він не може існувати поза цими стінами.
Життєві історії 0
— Ти впевнена, що це правильно? — Ліза дивилася на мене так, ніби тримала в руках якусь крихку скляну фігурку, яка може розбитися в будь-яку хвилину. — Я…
— Рома! — крикнула я трохи голосніше, ніж хотіла. — Що це за калюжа біля раковини? Він визирнув із кімнати в одній шкарпетці, з розпатланим волоссям. — А, там, здається, протікає щось. Я ще вчора помітив. — І?.. — я приготувалася. Звична напруга вже підкрадалася до грудей. — І збирався подивитися, коли буде час. Але… ти права. Коли це “буде” — завжди розмите. Він підійшов, нахилився, відкрив шафку під мийкою. Вода збиралася краплями під сифоном. Він зітхнув. — У нас є ще ті гумові рукавички? І тазик?
Життєві історії 0
— Ти знову не полагодив ручку шафи, — сказала я, не підвищуючи голос, але вже без сил удавати, що це нічого. — Та я… забув. Вибач, — Рома
Ксюша не спала довго тієї ночі. В голові крутилися слова, які Рома не сказав, і пароль, який він поставив на телефон — мовчазний бар’єр між ними. Наступного дня, коли Рома пішов на тренування раніше і через метушню та поспіх лишив телефон на полиці, вона наважилася. Серце билося шалено, але вона ввела той пароль, що він колись давно використовував для комп’ютера— і… телефон розблокувався.
Життєві історії 0
— На добраніч, милий. — На добраніч, — сухо відказує він, наче для галочки, і знову втуплюється в свій телефон. Я стою біля дверей, притискаюся до косяка, і
Вона заходила до їдальні, ніби це подіум. Волосся зібране в хвіст. Рюкзак у формі єдинорога. На футболці — напис: «Я не дивна, я унікальна». — Хлопці, — сказав я, — я тільки що знайшов причину жити в цьому таборі ще два тижні. — Що? Знову котлету? — спитав Славік. — Ні. Он вона. З рюкзаком і серцем зі сталі. — Це Ліза, — втрутився Артем. — З Бараку №4. Її минулого року хлопець кинув прямо під час танцю повільного вальсу. Тепер вона ні з ким не танцює.
Життєві історії 0
— Це що, серйозно табір? — пробурмотів я, вистрибуючи з автобуса, що виглядав, як із серіалу 90-х. — Якщо ти сподівався на басейн і готель з Wi-Fi, співчуваю,
— Ой, він знову тут! — засміялася Марина, — котячий інспектор затіяв ревізію! — Мурчику, не ганяйся за листям! — крикнув Андрій, а кіт, ніби почувши, скинув із лавки кошик із фруктами. — Опа! — засміявся дядько Василь, — наш патруль працює на повну! — З таким помічником порядок гарантовано, — усміхнулася бабуся. — Гаразд, — дідусь похитав головою, — але наступного разу ми з котом підпишемо контракт!
Життєві історії 0
— Ну що, родино, встаємо! — голосно оголосила бабуся Ганна, виходячи на подвір’я з відром і віником. — Сьогодні у нас великий суботник! Весна не за горами, а
Вечір. Артем розкинувся на дивані, дивиться телевізор. На екрані — реклама парфумів із стрункими дівчатами в стильних сукнях. — Подивися на них, — кидає Артем без особливого інтересу, але голос звучить холодно. — Ось це краса, ось це ідеал. Олена сидить поруч, слухає мовчки, не підводячи очей. Їй важко стримувати сльози, але вона не хоче показувати слабкість. — Чому ти ніколи не бачиш мене такою? — тихо питає вона. — Бо ти вже не така, — відповідає Артем, не відводячи погляду від екрану.
Життєві історії 0
— Ти знову на ліфті піднімалась? — кинув Артем, дивлячись на Олену з легким докором. — Я з двома сумками та ноутбуком. Як би я залізла на 12

You cannot copy content of this page