Головна

Життєві історії

— Слухай, а давай заведемо чорного кота? І назвемо його “Прикмета”. — Баба з дідом нас із хати виженуть! — А ми скажемо, що то на щастя. І вони сміялися, а баба Варка з-за стіни бурчала: — Не можна сміятися після дев’ятої — щастя проспиш… Але щастя не проспалося. Бо Лєнка з Ванькою зрозуміли: навіть якщо щоранку треба тричі плюнути через плече, сім’я — це не правила. Це любов. І трохи солі у супі. Хоч і “не своя курка”.
Життєві історії 0
Після весілля, яке завершилось танцями під акордеон і несподіваним конкурсом «хто швидше почистить варену картоплю», Лєнка з Ванькою переїхали до дідової хати. Власне, до хати дідуся Семена та
— Коли це стало важливішим — виглядати, ніж бути? — прошепотіла я сама собі. Цей світ соцмереж — наче вічний спектакль, де ми всі актори і водночас глядачі. Іноді хочеться зняти маску і просто бути. Я відклала телефон і подивилася у вікно: за склом вже розмальовувалося сіре небо, осінній дощ повільно стікав по склу. Здавалось, що світ навколо теж сумує, так само як і я.
Життєві історії 0
— Вони всі – ідеальне, з яскравим життям… А чому в мене не так? Я прокидаюся через вібрацію телефону — нове повідомлення в Instagram. Ще одна ідеальна фотографія
— Я… його не купила, — мовила, відвівши погляд. — Що? Чому? Я знизала плечима. Хоч як хотілось відмахнутись, перевести все на жарт, цього разу я вирішила сказати правду. — Віддала все мамі. Вона мала проблеми з грошима. Ми не могли заплатити за квартиру. Лєра мовчала кілька секунд. А потім — гримнула: — Ти що, дурна? Її слова вдарили, як м’яч в обличчя.
Життєві історії 0
Мене звуть Соля. Ну, взагалі — Соломія, але ніхто мене так не кличе, хіба що вчителька з української, коли сердиться. Мені дванадцять, і в мене була одна велика
— Привіт, — сказала Віка, усміхаючись. — Чула, ти тут справжній «боєць» офісу. Юля підняла брови. — Боєць? Можна і так сказати. Віка сміялася. — Мені здається, ти просто вмієш відстоювати свою думку. Юля здригнулась — це було правдою, але чи можна відстоювати свою думку без криків? Вона відповіла стримано: — Можливо.
Життєві історії 0
Юля жила в невеликій квартирі на околиці міста, де шум машин і голоси сусідів зливались у суцільний фон, який став для неї звичним. Вона не любила тишу —
— Ти бачила прогноз? — вигукнула Катя, зайшовши в лавку з розгубленим обличчям. — Завтра ярмарок, а синоптики обіцяють дощ! — Ну, значить, буде не просто ярмарок, а поетичний дощовий фестиваль, — усміхнулася Оля, не відриваючись від тіста для нового рецепта печива з фісташками. — Але ж плакати, столи, книжки — усе намокне! — Катю, ми ж уміємо дивувати.
Життєві історії 0
— Та ну! Це що, справжні пиріжки? — здивовано витріщився Андрій, тільки-но зайшовши в крихітну, але напрочуд затишну лавку на розі. — Справжні-пресправжні, ще й теплі, — усміхнулася
Він витягнув із сумки дві картки і роздав нам по одній. — Напишіть по одному секрету або страху, про який ніколи не казали одне одному. Сашко спочатку засміявся, але потім серйозно взявся до справи. Я ж дивилася на чистий листок, думки плуталися, а в голові крутилися спогади, які давно хотілося вимовити.
Життєві історії 0
— Ти як? – запитав Віталік. —Та все нормально! – моя коротка відповідь. — Бачу, що не нормально. Та хочу поговорити з вами двома. Коли я виходила заміж
Дівчина стиснула мамину руку і на хвилину відпустила телефон. — Мамо, я не хочу бути поганою донькою, — прошепотіла вона. — Ти ніколи не будеш поганою, — запевнила Леся, обіймаючи доньку. — Ти просто підліток. І це теж частина нашого життя — вчитися розуміти один одного. В кімнаті стало тепліше, ніби промені розуміння пробилися крізь тіні мовчання. Наступного ранку Леся прийшла до кухні, де бабуся Марія вже готувала сніданок.
Життєві історії 0
Три покоління, один поріг… — Невже я в ці роки витворяла те ж саме, що і наша Варя? Як ти це пережила? — запитала Леся, наливаючи чай мамі,
— Це маленький знак подяки. Мама хотіла передати вам це. Наталя взяла коробочку і усміхнулася. Вона ніколи не чекала похвал чи винагород — її радість була в простих речах: щасливих очах людей поруч. Раптом неподалік розпочалася сварка між двома продавцями — один звинувачував іншого в крадіжці яблук.
Життєві історії 0
Наталя повільно вдягалася, накидаючи на плечі улюблену в’язану кофту — сіру з маленькими світло-блакитними візерунками. Це була річ із минулого, подарована матір’ю багато років тому, і Наталя завжди
Я не звикла говорити «так» незнайомцям. Але відпустка — це про вибір, якого не зробиш у звичному житті. — А ти часто так просто кличеш людей снідати з собою? Він усміхнувся, поклав телефон на стіл. — Тільки якщо вони з балкона так дивляться. Я засміялась. Сіла.
Життєві історії 0
— Кайф! Як я давно про це мріяла! — перше, що я проговорили, увійшовши до номра готелю. Я не планувала ні пригод, ні любовних романів — хотіла лише
— О, а це що за шум у моїй квартирі? — вигукнула вона, оглядаючи розкидані іграшки і розлитий сік на підлозі. — Привіт, мамо, — відповіла Олена, намагаючись одночасно вловити погляд бабусі і посміхнутися. — Я тільки на хвилинку, — сказала бабуся, дістаючи з сумки баночку варення. — Прийшла підкріпити нашу молоду господиню, поки вона влаштовує ранковий балаган. В цей момент Максим заповз на бабусю з обіймами, і квартира наповнилася дитячим сміхом. Олена вдихнула глибоко, відчуваючи тепло і любов, які огортали цей маленький хаос.
Життєві історії 0
— Максим, злізь, будь ласка. — Софія, іди снідати! — Макс, сядь на стілець. Ранок у квартирі Олени завжди починався з легкого хаосу, який вона вже навчилася приймати

You cannot copy content of this page