Головна

Життєві історії

Наталка, психотерапевт із десятьма роками досвіду, уважно дивилася на Карину. — Ти багато років допомагаєш іншим, — почала вона, — а хто допомагає тобі? Карина відчула, як у горлі щось підступає. — Я… не знаю, — зізналася вона. — Часто здається, що я сама в пастці. — Це нормально, — сказала Наталка тепло. — Ти не мусиш бути ідеальною. Іноді треба дозволити собі бути вразливою. Розмова була довгою, але неглибокою.
Життєві історії 0
— Надягай свою робочу маску, дівчинко! Нікого не цікавлять твої особисті переживання, коли ти працюєш. Таке нестандартне самоналаштування стало ритуалом будніх днів для Карини. Вона прокинулася рано, як
— Обережно, моя лазанья може викликати залежність! — писав він. — Якщо це правда, тоді я готова до відмови від дієт — відповіла Катя. За вечорами переписки з’явилася звичка — спочатку обмінятися жартами, потім розповісти щось із життя, а наприкінці обов’язково поділитися якимось безглуздим мемом або смішним відео. Одного разу Петро написав: — Я тут вивчив новий рецепт шоколадного торту. Можу спробувати здивувати тебе десертом.
Життєві історії 0
Катя не збиралася заводити стосунки в інтернеті. Вона завжди дивилася на це трохи скептично: «Онлайн-знайомства — для тих, хто не хоче виходити з дому, або для тих, кому
Коли я повернувся, будинок здавався іншим — холоднішим, напруженішим. Я знав, що треба говорити. — Нам треба поговорити, — сказав я спокійно, дивлячись їй в очі. Вона намагалася уникати погляду, але зрештою сіла поруч. — Я знайшов усе, — промовив я. — Твої листи. Ті прикраси. Твою правду. Вона мовчала кілька секунд, потім зірвалася: — Це не те, що ти думаєш!
Життєві історії 0
«Цього не може бути. Чому? Навіщо?… Цього просто не може бути!!» Місяць до двадцять третьої річниці весілля — і все, що я вважав міцним і незламним, почало тріщати
— Я хочу його знайти, — сказала я впевнено, хоча всередині мене вирували страх і сумніви. Мама поглянула на мене і мовила тихо: — Будь обережна, доню. Світ буває жорстокий, і не кожна правда буває солодкою. Перші кроки були нерішучі. Я почала з простого — шукала в архівах, старих базах даних, питала у рідних і знайомих. Часом отримувала глуху стіну мовчання або байдужість.
Життєві історії 0
Я шукала свого батька майже десять років. Не як у фільмах — без блискавичних відкриттів і драматичних сцен, а повільно, невпевнено, часто зупиняючись, бо сумніви, наче важкі хмари,
— Мені здається, він приховує щось. Ти не відчуваєш це? Я замислилася і відповіла: — Можливо. Але я хочу дати йому шанс. І саме це рішення почало поступово змінювати наш світ. Після тієї вечері в моїй голові крутилися сотні думок. Чи справді Віктор приховує щось? Чи лише моє серце бажає вірити у добре?
Життєві історії 0
— Невже минуло стільки років?! – прошепотіла я йдучи додому. — Цікаво, чи він змінився? Після випадкової зустрічі з Віктором я довго не могла заспокоїтися. Його голос, сміх
Тато зайшов у кімнату, несучи дві чашки з кавою. Його обличчя було серйозним, але в очах я впізнав те саме бажання миру. — Ми не можемо так більше жити, — промовив він тихо, — але я готовий боротися, якщо ви теж. Тієї ночі ми вперше за довгий час сіли разом за столом без криків і образ
Життєві історії 0
«Я не знаю, скільки ще зможу витримати це.» Ті слова важко давалися моєму серцю, наче камінь, який тягнув мене на дно річки. Кожен день здавався нескінченним повторенням —
Повернувшись додому, він не одразу ввімкнув телефон. Ліг. Подивився в стелю. “Що я втратив за цей день?” — спитав себе. І чесно не знайшов відповіді. “А що я знайшов?” — запитав знову. І відповів: “Тишу. Себе. Вулицю. Маму.” Телефон залишився вимкненим до ранку.
Життєві історії 0
— Ти знову з ним? — голос мами звучить десь із-за стіни, але він відлунює в голові, мов глухий стукіт. Богдан лежав на ліжку, розтягнутий, мов тінь. Телефон
— А ти не боїшся? — спитав він раптом. — Чого саме? — Мене. Таких, як я. Ми — невидимі, страшні. Я видихнула. Подивилася йому в очі — вперше по-справжньому. — Боюсь байдужості. А не тебе. Він опустив голову. — Мені важко довіряти, — зізнався. — Багато хто обіцяв: батьки, вихователі інтернату, прийомні батьки… І ніхто навіть не намагався знайти мене…
Життєві історії 0
— Ви не проти чаю? Я зупинилася, тримаючи термос у руці, а слова самі злетіли з губ. Не планувала цього, чесно. Просто побачила його — хлопця-підлітка на лавці
Коли офіціантка повернулася з новим напоєм і випадково залишила на нашому столі маленьку листівку зі знижкою, Іван підняв її і сказав: — Ого, це, напевно, знак. Тобто, нам ще сюди повертатися! — Чудово, — усміхнулась я. — Особливо якщо кожен раз у нас будуть такі пригоди. І в цей момент мені здалося, що навіть найневдаліші дрібниці можуть стати тими моментами, які ми будемо згадувати з усмішкою через роки. Після кави ми вирішили прогулятися, бо вечір був таким теплим і легким, що ніякі старі годинники не могли його зупинити
Життєві історії 0
— Лера, ти що, так нервуєш? — сміялась подруга, коли я дзвонила їй перед виходом. — Ну це ж не співбесіда на роботу! — Ну, все одно, —
Я не знала, чого я більше боюся — його присутності чи його відсутності. І саме тому я написала: «Ти — це ти. І я не тікаю. Я просто не знаю, як перейти з паперу в дихання. Навчи мене.» Він стояв трохи осторонь, як завжди. Та цього разу я підійшла. Крок за кроком. Без упевненості, без сценарію. Просто з диханням, яке ламалося всередині. — Привіт, — сказала я.
Життєві історії 0
— Знову?!… Я не знаю, хто він. Не знаю, як його звати, скільки йому років, чим він займається. Але я знаю його почерк. Кожного ранку, приблизно о 8:12,

You cannot copy content of this page