Головна

Життєві історії

— Мамо, чай охолов, — тихо сказав я, але мама не відкрила очей. Я стиснув губи. У мультиках, які ми дивимось разом — коли мама ще могла сидіти на дивані, — завжди був чарівник, добрий герой, який з’являвся в найтемніший момент. Але тут… я один. Я повільно поставив чашку на тумбочку. Потім зняв ковдру з маминої руки. Вона була гаряча, як праска. І важка. Я торкнувся її пальців — вони не ворухнулись.
Життєві історії 0
Мене звати Макс. Мені п’ять років і один місяць. Я точно знаю, бо мама записала на холодильнику — на папірчику з ведмедиком. Там ще написано: “Макс любить молоко
Цього дня було холодно. Я чекав замовлення, стояв на зупинці, і тут побачив шарф. Звичайний? Ні. Згортком лежав, як дитина в ковдрі. Червоний, м’який. Я взяв його — інстинктивно — і обмотав шию. — Хтось загубив, — подумав я. — Але зараз він рятує мене. Я не думав залишати його собі. Просто… було дуже холодно. Я залишив записку на лавці: «Якщо ви загубили шарф — я залишив номер у магазині через дорогу. Повертайтесь.»
Життєві історії 0
Я втратила свій голос у грудні. Не фізично — він просто зник у галасі щоденної рутини, в криках начальника, в подихах метро, у спробах пояснити щось собі вночі.
Я вже виставляв чашку на стійку, навіть до того, як вона проходила крізь двері. — Ти читаєш думки? — усміхнулась вона одного ранку. — Просто запам’ятовую ритм, — відповів я, трохи здивований власною відвертістю. — А ти вмієш відчувати ритм. Це рідкість. Я міг сказати щось на кшталт “дякую”, але не зробив цього.
Життєві історії 0
Люди кажуть, що кава пахне ранком. Для мене вона пахне спокоєм. Коли стоїш за стійкою щодня з п’ятої ранку, аромат свіжозмелених зерен — це не романтика. Це звичка.
Життя — це танець, де треба кружляти і ловити моменти, навіть якщо це страшно! Я замислилася над її словами. Можливо, я справді занадто довго ховалася у своїй зоні комфорту. — Але що, якщо тебе підведуть? Якщо все піде не так? — Тоді це буде нова історія, яку ти зможеш розказати. І вона зробить тебе сильнішою, — відповіла вона.
Життєві історії 0
Я ніколи не думала, що знайду справжню дружбу так близько — буквально через стінку. Мене звати Оля, і все моє доросле життя я намагалася нікому не заважати. Мені
— Вибачте, тут п’ятий під’їзд? — Ні, це третій. Вам далі трохи. — Ага, дякую. Гарного вечора вам! Йде. І я ловлю себе на думці, що це — найтепліші слова за весь день. І сказав їх випадковий кур’єр.
Життєві історії 0
Мене звати Олена. Я живу в місті, де метро не спить навіть у неділю. Де люди дивляться одне одному в очі лише випадково, і одразу відводять погляд. Тут
— Ого, ще й красива! І тут стоїш? — чую поруч. Голос чоловічій, але вік по голосу визначити неможливо. Я озираюся. Це хлопець у темному худі, з рюкзаком через плече. Судячи з тону — він не перший день тренується в хамстві. — Я стою тут, бо маю цим доходом заплатити за метро. А ти? — відповідаю спокійно, дивлячись йому прямо в очі. Він усміхається — чи то здивовано, чи винувато. — Ну, круто. Не очікував, чесно. Гарного вечора. І йде. Такі мініперемоги — єдине, що дає мені відчуття, що я не зникла
Життєві історії 0
Понеділок. Знову 6:27 ранку. Шоста сорок п’ять — це час, коли я маю вийти з дому. Але зараз ще є 18 хвилин, коли я можу бути… ніким. Не
— Ти думаєш, що слабка, бо потребуєш допомоги. А я думаю, що сильна — бо приймаєш її, — сказав Остап, коли дівчина, наче присоромлена, опускала очі додолу. — Чому ви мені допомагаєте? — Бо я бачу — ти не опустила рук. І ще… бо я давно сам. А з тобою поряд — відчуваю життя
Життєві історії 0
Марта прокидалась о шостій. Не тому, що хотіла. А тому, що її трирічна донька Софійка вже тихенько стояла біля ліжка й шепотіла: — Мамусю, сонечко встало. —Я бачу,
— Тарасе, я не прошу пояснень. Я хочу лише, щоб ти зрозумів: я між «хочу» і «не хочу» вже надто довго. Я хочу тебе — чесного, присутнього. Але не хочу себе — що постійно сумнівається і болючої. Я намагаюся пробачити, але водночас — боюсь. Бо пробачення без змін — це пастка. Він хотів доторкнутись до її руки, але вона відсторонилась
Життєві історії 0
– Як воно, кохати по-справжньому? – думала перед сном в освітленій місяцем кімнаті Леся. Лесі щойно виповнилося двадцять. Вона ще не знала, як виглядає справжнє кохання, лише уявляла
І справді, свекруха Уляни — Тамара Петрівна — була в тому будинку такою ж нерухомою, як піч. Вона була невисока, але кремезна, з вусиками (які вона називала «тінню мудрості») і поглядом, що міг підсмажити картоплю без сковорідки. У перший же день після весілля Уляна прокинулася раніше, щоб зварити чоловікові каву та приготувати сніданок. Але…
Життєві історії 0
– Не уявляю, що вона вигадає завтра… Уляна не могла зрозуміти, на скільки ще її вистачить, чи зможе перетерпіти цей час. Стосунки з ріднею не клеїлись, подруги не
— Двоє ледачих поросят, – злиться Віка. – Обгортку з під цукерки за собою до смітника не донесуть. Такий бардак розводили, згадати страшно. Та ще й примхливі: то вони не їдять, то їм не подобається. Зрештою, я Віці сказала, що готувати не буду, нехай харчуються тим, що батьки куплять: ковбаски, бутерброди або піца
Життєві історії 0
— Ой, яким же здивуванням для них було, коли вони приїхали, що на ділянці нічого не зроблено, що в будинку пил. Уявляєш, вони до мене розбиратися прийшли! –

You cannot copy content of this page