— Знову починаєш? Скільки можна, Катерино? Гості ще навіть не з’явилися на порозі, а ти вже кипиш. Це ж рідна сестра, а не якась чужинка. Богдан нервово посунув сільничку, а потім чомусь розправив серветки. Його пальці помітно тремтіли — вірна ознака того, що й сам він не в захваті від майбутнього візиту. Тільки зізнатися в цьому не наважується. Він завжди уникав гострих кутів. Йому простіше поступитися, аби тільки почути, який він чудовий брат. — Рідна, кажеш? — посміхнулася я і з натиском опустила ніж на дошку…
— Знову починаєш? Скільки можна, Катерино? Гості ще навіть не з’явилися на порозі, а ти вже кипиш. Це ж рідна сестра, а не якась чужинка. Богдан нервово посунув
— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно, одного разу дістанеться вам, проте я ще маю намір пожити. А вам, якщо вже зважилися на створення сім’ї, треба підходити до справи серйозно. — Ми й підходимо серйозно. Просто такі речі не відбуваються в одну мить. — Як бачиш — відбуваються. — Усі люди різні. Маринка й у школі була пробивною. Олімпіадниця, з людьми спілкувалася, вчителі від неї були в захваті. Я люблю Соню, — Денис взяв дружину за руку, — і ми з нею будуємо своє життя так, як хочемо. Твоя спроба розповісти нам, що можна краще… Ну, так, можна. Але ми самі вирішимо, як саме краще для нас…
— Денисе, хороші приклади завжди на користь. Я не вічна, і ця квартира, звичайно, одного разу дістанеться вам, проте я ще маю намір пожити. А вам, якщо вже
Задзвонив телефон. — Алло, це Роман? Вибачте за турботи, це знову я. — Так, Маріє, слухаю вас. — Хотіла вас попередити, що у мого батька, крім мене, рідних немає. Але іноді йому здається, що у нього то син з’явиться, то дружина, що пішла з життя звідкись вирине. Це рідко трапляється, але все ж. — Зрозумів, Маріє, не буду брати все близько до серця. — Добре, приємно, що ми знаходимо спільну мову. Завтра ви будете з татом, так?…
Роман усвідомлював, що йому з цією Марією пощастило, хоч і тимчасово. Жіночий голос у слухавці обіцяв непогані гроші за просту роботу. Цього мало б вистачити, щоб підшукати нову
Чоловік зателефонував лише на четвертий день, ближче до обіду. До цього моменту я настільки виснажилася від хвилювань, що, чесно кажучи, мені вже було все байдуже, аби тільки почути його голос. Тим більше що спілкування зі свекрухою ніяк не прояснило ситуацію. Вона спокійно вислухала мене, яка перебувала в передістеричному стані, і заявила, що абсолютно точно не в курсі того, що відбувається. — Полінка, ти не хвилюйся так. Де Сонечка? Ти ж можеш її налякати! — Соня давно спить, — схлипнула в трубку і вкотре здивувалася черствості цієї жінки. Так, я їй ніколи особливо не подобалася, але ж зрозуміти, що онука о десятій вечора спить, можна?! І не закривати мені рота, не говорити, що робити, а чого не робити. І, зрештою, відповісти на моє запитання!!! — Діма дзвонив, так, — нарешті поступилася. — Сказав, що затримається у відрядженні. Більше нічого…
– Поліна, сподіваюся, ми залишимося друзями після розлучення. Скажеш усім, що ти мене кинула…   …Чоловік зателефонував лише на четвертий день, ближче до обіду. До цього моменту я
Дівчата мого віку зазвичай мріють про хороших чоловіків, про кар’єру, про квартири, про поїздки на море, про гарний одяг. А я мрію про те, щоб мама мене любила — просто за те, що я є, а не тому, що я їй зручна. Точніше, я про це мріяла. Тепер я розумію, що це безглуздо — така вже в мене мати. Мою маму звати Надя. У родині я не одна: крім мене є ще молодший брат, Діма. Виховувала нас мама одна десь з мого шестирічного віку. Куди подівся тато — не знаю, мама не каже, хоча я багато разів у неї про це питала…
Дівчата мого віку зазвичай мріють про хороших чоловіків, про кар’єру, про квартири, про поїздки на море, про гарний одяг. А я мрію про те, щоб мама мене любила
— Як ти мені набридла! Та й ніколи особливо не подобалася! Лише час з тобою згаяв… — говорив високий хлопець дівчині, яка потайки витирала сльози з рум’яних щік. — Це твоє рішення, силою не тримаю. — відповіла вона плутано й поглянула знизу вгору на свого співрозмовника. — Все, давай… — кинув він сухо, засунув руки в кишені пуховика і пішов геть, вперто нахиливши голову. Настя дістала з сумочки маленьке дзеркальце і подивилася в нього. Все саме так, як вона й припускала — червоні від сліз очі й розводи від туші. Вона швидко стерла серветкою чорні плями, прибрала дзеркальце й, опустивши голову, пішла вздовж тротуару. Як би вона себе не заспокоювала, настрій все одно був жахливим…
— Як ти мені набридла! Та й ніколи особливо не подобалася! Лише час з тобою згаяв… — говорив високий хлопець дівчині, яка потайки витирала сльози з рум’яних щік.
Від несподіванки Ліза здригнулася і не відразу згадала прикрити екран телефону від очей мами. — Знову листуєшся з цим? Він погано на тебе впливає, відволікає від навчання. А в тебе випускний клас… — Екзамени ж не завтра, — винувато промовила Ліза, витягла навушник з другого вуха і вимкнула телефон. — Ходімо вечеряти, — повторила Зоя суворо і попрямувала до дверей. Ліза зітхнула і покірно встала з дивана. Їсти їй не хотілося, але з мамою краще не сперечатися. Вона неохоче підбирала виделкою макарони й поглядала з-під лоба на маму. — Їж. Твій Ромео почекає на тебе, — Зоя по-своєму розцінила погляди доньки. — Його Єгор звати, — тихо поправила маму Ліза…
— Лізо! Вечеряти! — покликала Зоя доньку з кухні, але не почула ані відповіді, ані жодного руху. — Ну що ти з нею робитимеш? Знову наділа навушники й
Усі навколо знали, що зв’язуватися з Інгою Петрівною не варто. Особливо, якщо справа стосується її сина. У школі було не легше. — Чому ви Дімі поставили двійку?! — Тому що він неправильно вирішив завдання, — намагалася пояснити вчителька. — Значить, ви йому не додали знань! Це ваша помилка! Ставте собі двійку! — У мене в класі тридцять осіб, я фізично не можу кожному пояснити те, чого він не розуміє. Є додаткові заняття, або ж допомагайте дитині з уроками! — Я ще й вашу роботу мушу робити! — верещала Інга Петрівна. — Працюйте краще, за що вам зарплату платять?!…
Інга Петрівна вважала, що повинна бути в курсі всього, що відбувається в житті її сина. Жодних таємниць, жодного особистого простору! Адже тільки так можна захистити синочка від бід
— А що приготувати до столу? — запитала мама. — Що твоя Олена любить? — Мамо, нічого особливого не готуй. Вона стежить за фігурою, — хмикнув Микита. — Смажене не їсть, жирне теж, міцні напої не п’є. — Що ж, це похвально, — посміхнулася мама. — Гаразд, зроблю щось дієтичне. Оленка їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина. Правда, вона дійсно майже нічого не їла, і маму Микити трохи збентежило, що Олена відмовилася скуштувати легкий десерт, який мама приготувала спеціально. Сказала, що цукор — це зло, і всім про це варто задуматися. А ще вона ненароком зауважила, що варто поміняти оббивку на дивані…
Коли Микита сказав батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи. Мама й тато Микити належали до тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що
Коли я мріяла про спільне життя з моїм майбутнім чоловіком, я уявляла, як готуватиму йому смачні страви, а він за це хвалитиме мене. Я уявляла, що ми щовечора — або хоча б кілька разів на тиждень — сидітимемо вдвох, дивлячись якийсь фільм, сміятимемося, плакатимемо, обговорюватимемо побачене. Я уявляла, як буду зустрічати свого чоловіка поцілунком у щоку, а він буде збентежено посміхатися, радіючи нашій зустрічі. Але коли ми з Сергієм з’їхалися, всі мої очікування зіткнулися з реальністю…
Коли я мріяла про спільне життя з моїм майбутнім чоловіком, я уявляла, як готуватиму йому смачні страви, а він за це хвалитиме мене. Я уявляла, що ми щовечора

You cannot copy content of this page