Теплий весняний день. Ніжна зелена димка висіла в повітрі.
Ліза завжди любила чарівне пробудження природи, коли листочки на деревах тільки-но розпускаються, але сьогодні не було часу милуватися цим чудовим краєвидом.
Вона поспішала з роботи додому, йшла з зупинки через парк, так шлях коротший.
Вранці їй несподівано зателефонувала бабуся. Вона була у своєї приятельки неподалік і хотіла зайти до них, подивитися, як вони живуть і в якому стані її квартира.
Ліза зі своїм хлопцем Максимом вже три роки живе в бабусиній квартирі. У бабусі дві квартири, в одній вони з дідом жили, а цю однокімнатну здавали. Діда вже рік немає на світі.
Бабуся з них плату не брала.
Була домовленість, що молоді оплачують тільки комунальні послуги:
— Накопичуйте на свою, хоча б на перший внесок, років за три, думаю, зберете.
— Тільки б вона не прийшла раніше за мене! Уявляю, який безлад у Максима, — думала Ліза.
Вона побачила бабусю біля під’їзду.
— Добре, що мені не довелося тебе довго чекати, ключ від квартири забула, а Максим, напевно, ще на роботі? Два роки я не була у вас.
Я ж делікатна бабуся, навіщо набридати молодим? Ти до мене приїжджаєш, ось і добре, — говорила вона, піднімаючись на другий поверх.
Вони зайшли в квартиру.
Максим, як завжди, сидів за комп’ютером. Він побачив гостю і привітався, не відриваючись від гри.
На столі у нього брудні кружки, крихти, тарілка з недоїденою їжею. Під столом розірвані пакетики, Максим постійно гриз горішки та сухарики, а пакетики кидав під стіл. Ліжко, як завжди, не заправлене.
Бабуся на мить зупинилася з розгубленим виглядом, а потім пройшла на кухню.
— Я ж тобі дзвонила, просила навести порядок, — прошепотіла Ліза.
— Я думав, ще рано, встигну, — пробурмотів Максим, як і раніше весь у грі.
Ліза теж зайшла на кухню. Для неї вигляд раковини з брудним посудом став звичним.
Бабуся ж насупилася:
— Піду я сходжу до сусідки Клавдії, може вона розповість щось цікаве про ваше життя. Схоже, ти від мене багато що приховувала.
Бабуся Антоніна Петрівна — особа з рішучим і різким характером, віком 73 років.
Ліза, навпаки, була занадто м’якою, постійно боялася когось образити, намагалася всіх зрозуміти і всім допомогти.
Родичі та знайомі вважали, що вона абсолютно не вписується в реалії сучасного життя, бо як лісна фея їй-Богу.
Ліза заходилася мити посуд.
Починати зараз розмову з Максимом не було сенсу.
Сусідка, звісно, щось наговорить бабусі, вона постійно дивиться у вікно або у дверне вічко і все про всіх знає.
Бабуся повернулася від сусідки хвилин через 30. Ліза робила бутерброди.
— Чай пити будемо? — запитала вона у бабусі.
— Дякую, я не хочу. До того ж, у тебе без мене багато нахлібників. Клавдія каже, що до твого Максима щодня приходять брат і сестра після школи, такі великі підлітки.
Вони у нього обідають і ще з собою щось у пакеті забирають.
А тобі на думку не спадало, що одна людина не зможе стільки з’їсти? У тебе тут благодійна їдальня?
Годуєш усіх спраглих і дармоїда Максима. Виявляється, він у тебе вже півтора року не працює, — тихо обурювалася бабуся.
— Господи, а я-то думала, що у Максима такий гарний апетит. Я щодня прибираю, мию посуд, готую, а приходжу з роботи — всі каструльки вже порожні, ковбаса, сир, фрукти з холодильника теж з’їдені.
— Чому він не сказав мені про родичів, я б більше готувала. Так, він не працює, але розсилає резюме у всі організації, поки глухо, — відповіла засмучена Ліза.
— Лізо, ти справді настільки наївна чи прикидаєшся? Розплющ очі! Тебе твій Максим використовує, як безкоштовний додаток до свого чудового життя!
Гаразд, піду перекинуся парою слів з твоїм кавалером, або, як ви їх тепер називаєте, бойфрендом.
Бабуся рушила в кімнату, Ліза слідом за нею.
Максим залишився в колишньому положенні. Бабуся підійшла до столу і висмикнула шнур комп’ютера з розетки.
— Що Ви наробили?! — заволав Максим, піднімаючись зі стільця.
— Дякую! Ви дуже гостинні! Більше я ніяк не могла привернути Вашу увагу до себе, а у мене є для Вас, молодий чоловіче, інформація.
Я не знаю, як Ліза терпить Вас? Але я терпіти Вас не збираюся. Даю Вам тиждень, якщо через тиждень Ви не звільните мою квартиру, я прийду з поліцією. На цьому дозвольте попрощатися!
— Лізо, проведи мене до зупинки, — і бабуся пішла до виходу з гордо піднятою головою.
Ліза з бабусею повільно йшли до зупинки.
Бабуся все ще гаряче обурювалася.
Ліза чесно зізналася:
— Я сама вже почала розуміти, що так жити не можна. Коли ми познайомилися з Максимом, він працював в офісі великої компанії.
Він так красиво залицявся! Він був таким щедрим! Ми (розповідь спеціально для сайту – цей день) були щасливими, як усі закохані! Максим вважав мене найкрасивішою і найдобрішою дівчиною на світі!
Десь півтора року тому йому стало нудно, ніякого кар’єрного зростання, зарплата залишає бажати кращого.
Він звільнився в надії знайти більш перспективну посаду, але нічого не знаходилося, а потім, мені здається, він перестав шукати.
Максим запевняв мене, що щодня розсилає резюме і поки немає нічого підходящого. Перевіряти його слова мені було незручно.
Далі все стало гірше. Максим пристрастився до комп’ютерних ігор, коли я нагадую йому про роботу, він сердиться і заявляє, що нам цілком вистачає моїх грошей.
Мене на той час підвищили, і я стала отримувати цілком гідну зарплату. Моїх грошей вистачає, але відкласти у мене ніяк не виходить.
І потім, він мене звинувачує в меркантильності, типу, я його шматком хліба докоряю. Я не хочу здаватися дріб’язковою і перестаю його питати про роботу.
— Лізо, я розумію, він красивий, високий хлопець, але (розповідь спеціально для сайту – цей день) й ти у нас теж не потвора. Ти струнка, блакитноока, світла дівчина. До того ж, розумниця. Ти його все ще любиш?
— Не знаю. Він дуже неохайний. Я йому щодня кажу, що сміття треба кидати у відро, а не на підлогу, мити тарілки.
Мені теж важко після роботи ще й удома справи, але, як об стінку горох!
Мені здається, якби він мене любив, то хоч трохи допомагав, нехай не грошима, а хоча б прибирав за собою, — сумно сказала Ліза.
— Внученько, ти приїхала до нас одразу після школи зі свого містечка. Тут ти закінчила університет, знайшла роботу, зустріла свого Максима.
Моя донька, а твоя мати і твій батько довірили мені тебе, а я тебе, можна сказати, кинула.
Треба було приїжджати до вас часто, я все боялася бути нетактовною. Ти приховувала від мене свою неблагополучну обстановку.
Я знаю, що ти дивишся на світ крізь рожеві окуляри, для тебе всі люди хороші й порядні, але це не так. Твій Максим — цинічний альфонс, він присів на твою шию і сидить, звісивши ніжки.
Я не буду нічого тобі радити, вирішуй сама, це твоє життя, але ти в будь-який момент дня і ночі можеш прийти до мене, пам’ятай про це.
Ось ми й прийшли. Мій автобус, — і бабуся поїхала.
Ліза повернулася додому. Максим сидів за комп’ютером.
— Коли ти будеш збирати свої речі? — запитала вона.
— Навіщо? Я нікуди не збираюся йти. Ти ж зможеш умовити свою бабусю, щоб вона залишила нас у спокої? Ми ж любимо одне одного, — відповів їй Максим.
— Не треба брехати, Максим! Ніхто нікого вже не любить. Ти любиш у мені постачальника і хатню робітницю, тільки й усього.
Я думаю, тобі треба повернутися додому. Брат із сестрою сумують, їм не треба буде так далеко їздити, щоб побачитися з тобою.
Я зараз поїду до бабусі, а ти постарайся скоріше звільнити квартиру. Бабуся буде її здавати.
Вона тепер живе на одну пенсію, їй гроші потрібні, а я невдячна, замість того, щоб допомогти їй, утримувала тебе, — говорила Ліза, збираючи найнеобхідніші речі.
P.S.
Максим з’їхав наступного дня.
Ліза живе з бабусею.
Квартиру бабуся здає.
Чим займається Максим, Ліза не знає. Він не намагався з нею зв’язатися, сильно образився. Вона, тим більше, намагається забути свої перші невдалі стосунки.
Ви скажете, що таких дівчат у наш час немає!
Є. Вони ще зустрічаються в нашому світі добрі, наївні та довірливі…
