— Катя, куди ти сховала мій паспорт? — Віталик кричав на весь будинок неймовірно рішучим тоном. — Все вирішено, нема чого гаяти часу! Шукай, куди ти поклала мій, діставай свій і йдемо до РАГСу! Коротше, шукай!
— Віталику? Що це ти раптом надумав? — від несподіванки Катя навіть вирішила зайти до вітальні й подивитися йому в очі сама.
— Що тут незрозумілого. Подамо заяву, — буркнув він, розглядаючи вміст чергової шухляди в шафі.
— Віталик, все це так раптово, — нотки сарказму чітко були помітні в її словах, — відразу й не відповіси, треба все обміркувати!
— Катя, досить випробовувати моє терпіння! Живемо разом уже третій десяток років! А в тебе залишилися ще питання і сумніви?
— Ось саме це! Останні двадцять років я вже й не чекаю, що ти зважишся позвати мене заміж!
Тому й треба подумати над твоєю пропозицією! — у словах Каті звучали нотки кокетства.
— Часу на пошуки паспортів тобі вистачить для роздумів! — втомившись від жартів, Віталик уже починав трохи кричати.
— Паспорти завжди на одному місці, але ти виглядаєш дуже підозріло! А що, якщо я відмовлю? Кільця немає, романтики немає, ніяких тобі запевнень у вічному коханні та вірності!
Стиснувши кулаки, розім’явши свої вже не зовсім молоді суглоби, чоловік з великими труднощами зумів стати на одне коліно, трохи притримуючи поперек:
— Катерино, будь моєю дружиною! — після чого знову перейшов на звичний, навіть трохи поспішний тон: — І збирайся вже швидше, до закриття РАГСу залишилося дуже мало часу!
— А як щодо обітниць і обручки? — Катя продовжувала випробовувати терпіння Віталія, хоча бачила, що йому вже не до жартів.
— Ну куди ж без неї! — Віталій поспішно дістав з кишені невелику коробочку з обручкою, простягнувши її Каті, — Але якщо ми запізнимося до РАГСу, клянуся, своїми руками задушу!
— А вона точно золота? — Катя вирішила задати ще пару уточнюючих питань.
— Кать, ти взагалі нормальна?
Подивися на пробу, спеціально для тебе бирку не зривав! — Віталик уже демонстративно вказував на заводські знаки.
— Ти що, справді зважився одружитися? — у словах Каті відчувалося щире здивування.
До останньої хвилини вона свято вірила, що він просто її розігрує або жартує.
Разом живуть уже двадцять три роки. Старша дочка зовсім доросла, син уже в п’ятому класі.
Є свій просторий будинок, квартири для дітей, кілька машин у родині.
Ще й встигають здавати свої однокімнатні квартири, які у кожного були до початку стосунків. Їх здають, щоб приносили копійки родині.
За ці роки їм ніколи не було нудно, спільних інтересів вистачало.
Чим вже точно не вимірюється щастя в родині, так це якимось штампом у паспортах.
Ось і здивувалася вона, що несподівано Віталик вирішив бігти стрімголов до якогось РАГСу!
— Катя, а мені раніше здавалося, що ти більш кмітлива. Може, сьогодні зірки так зійшли?
Більше години благаю тебе зібратися і піти! Нехай нарешті державі стане відомо, що ми з тобою повноцінна сім’я!
— До мене починає доходити! Це Віка так змусила тебе хвилюватися? Розкривай вже всі карти? — Катя сміялася настільки сильно, що на її очах вже почали проступати сльози.
— А де це бачено! Мене вони навіть слухати не стали, ніби я не маю права голосу… – Віталик говорив з такою образою, що був схожий на ображену дитину.
***
Ще недавно Віталій і не здогадувався, що свої власні принципи та погляди він змінюватиме в зрілому віці.
Адже колись він сам відстоював ці переконання і був готовий сперечатися про них з піною біля рота з ким завгодно.
Як і всім, у юності Віталію хотілося вірити в прекрасне, світле майбутнє, незважаючи на той жорстокий і підступний світ, який оточує всіх.
Він рано почав замислюватися про створення своєї сім’ї, придбання автомобіля, про дітей, власний будинок.
При цьому мріяв, щоб коліна не боліли, не росло черево і довго залишатися активним і бадьорим.
У його житті з’явилася дівчина, Оля. Він, можливо, й не поспішав одразу одружуватися, але її батьки наполягли, вона була зовсім юна.
Та й батько з матір’ю наполягали, щоб він повівся як чоловік, обіцяли допомагати.
А щоб молода сім’я мала власне житло, батьки Віталика одразу подарували молодій сім’ї простору двокімнатну квартиру.
Можливо, вони й жили б як усі, плани чоловіка повільно почали б здійснюватися…
— Я поспішила, коли вирішила вийти за тебе! — істерично кричала Оля. — Мені такий чоловік і задарма не потрібен!
— Ну то й збирай свою валізу! — втомившись від скандалів дружини, відповів Віталик.
— Ага, розігналася! Спільне майно будемо ділити! — самовдоволено відповіла Оля.
— Це що, наприклад? Чайник і праску?
— Вони можуть тобі залишитися! А ось квартиру будемо ділити! — з повною впевненістю у своїх словах відповіла Оля.
— Це з якого дива? Це подарунок моїх батьків!
— Та мені байдуже, хто її купив, — з нахабним сміхом відповіла Оля. — Подарували її нам уже після весілля, значить спільна!
— Та ти не посмієш! — Віталик уже виходив з рівноваги.
— А це вже суд вирішить!
І суд ухвалив рішення.
Тепер у Віталика була печатка з другим штампом, цього разу про розлучення, а ще гроші від продажу половини квартири.
— А може, я їй взагалі був не потрібен? Ще коли почали зустрічатися, батьки з дурості сказали, що подарують мені на весілля квартиру.
Ось і почала квапити з весіллям. — цікавився він у друга. — А що, якщо вона спочатку все це вигадала тільки заради половини квартири?
— А у них, молодих дівчат, тепер така манера. Вискочать заміж, народять дітей, а потім майно ділять і вимагають їх забезпечувати. Це, мабуть, мода, — з сумнівами відповідав Сергій.
— А Оля здавалася зовсім іншою! — переживав Віталик.
— Вони всі такі, і відразу не скажеш.
— Виходить, що тепер вірити нікому не можна! Так і буду тепер жити, і сумніватися?
— Один раз достатньо обпектися, щоб тепер у всіх бачити підступ, сумніви та розрахунок. Тепер у тебе така доля! — підтримав слова друга Сергій.
— І що ж мені тепер завжди бути самому?
— Мабуть, тобі штамп у паспорті мізки відбив! Є варіант. Щось чув про співмешкання чи цивільний шлюб?
Для тебе взагалі ідеальний варіант. І ніякі розважливі особи тебе не обдурять! Немає штампа в паспорті, то й спільного майна немає. А значить нічого не забере!
— Напевно ти правий…
Віталик все думав, адже це правильно. Можна щось доводити через суд, але все одно складно і мало хто на це піде.
Це як оберіг від тих, хто вирішив полювати на його кровно зароблені гроші. У разі чого розійшлися в різні боки, і ніяких зобов’язань.
Майже два роки Віталій був вільною людиною. Усім дівчатам відразу ставив перед фактом, що він ніколи не одружиться.
Якщо будуть діти, він їх визнає, на себе запише, але до РАГСу й ногою не ступить. Рідко стосунки йшли далі двох побачень. Усім хотілося більшого.
Так було до знайомства з Катериною.
— Знайшов чим налякати! — з посмішкою на попередження Віталика відповіла Катя. — Співмешкання — дрібниця, аби тільки не вільні стосунки.
Інша справа, якщо підеш наліво або навіть подивишся. Тут я не просто зберу тобі валізи, а й наостанок прикрашу по повній програмі, пам’ятатимеш мене до кінця днів!
— Так, я начебто й не планував, — замислився Віталик.
— Позбудься навіть «ніби й не планував», а з рештою можна працювати!
— А ще моя однокімнатна залишиться, не вмовляй її продавати, — обережно почав попереджати чоловік.
— Мене це й не лякає! Будемо жити в будинку, який дістався мені від бабусі. І свою квартиру я теж залишу. А ось дітей хочу.
— І я двох або трьох.
— Чудово. Дітям колись свою квартиру й подаруєш! А поки що здавати можна! Мені твоя однокімнатна точно не потрібна…
— Таке вже один раз чув, — Віталик намагався знову говорити про свою минулу історію.
— Мабуть, твоїй колишній квартира була потрібна більше, ніж нормальний чоловік поруч. А мені потрібен нормальний чоловік! З тобою ж усе нормально?
Може, це був і спосіб маніпулювати, викликати бажання справами доводити свою «нормальність», але він спрацював.
Проживши разом двадцять три роки, Віталик із Катею не тільки народили двох дітей, а й поповнили своє майно, заощадили грошей.
У них була міцна й повноцінна сім’я, за винятком формальностей у вигляді штампів.
Так було аж до того моменту, поки жонька Віка не стала зовсім дорослою.
Спочатку стосунки доньки з хлопцем розвивалися і ставали міцнішими. Але коли Віка переїхала до нього жити, Віталик почав сильно переживати за неї.
Зі своїми сумнівами він пішов до друга Сергія.
— Мені все сильніше здається, що він взагалі не збирається одружуватися з нею!
— А що тут такого? — цікавився Сергій.
— А хто знає. Переконують, що тепер так модно. Ніяких зайвих зобов’язань. Мовляв, якщо щось піде не так, можна спокійно розійтися і не ускладнювати одне одному життя.
— Слабенький такий аргумент. Але це майже твоя версія, і твій погляд на сім’ю та шлюб.
— Ну це прямо ображає!
— Зворотний бік картини тебе не дуже порадував! А як почувається батько твоєї співмешканки!
— Яке грубе слово! — Віталік аж замислився.
— Ну як є. Хіба батько Каті радий, що його дочка роками «співмешканка» для всіх?
— Ну, ми з тестем чудово спілкуємося. А Костя Віки — це зовсім інша справа, ніж я.
Потрібні гарантії, захист, безпека. І моралі їм не донесеш. Скажуть, чого засуджуєш, якщо сам такий самий.
Волею-неволею Віталій змушений був знову дивитися на питання створення сім’ї під іншим кутом.
***
— Катька, та в мене немає вже сил! За доньку душа болить! Поставив би цього юнака на місце, але поки сам у тому ж човні, яке маю право, — перестав приховувати свої мотиви Віталик.
— І я про це й кажу! Ти ж з того ж тіста! — внутрішньо святкуючи свою перемогу, відповіла Катя.
— Тепер точно розумію, що це неправильно! Збирайся вже до РАГСу! А потім доведеться мені братися за виховання Кості.
***
Опиратися тому, що потрібно вирушати до РАГСу, Костя не став. Коли Віталик з Катею приїхали читати молодим моралі, на них чекала дивовижна новина.
Дуже скоро вони стануть бабусею і дідусем, а тому тут уже всі сумніви відійшли на другий план.
Весілля вирішили святкувати в заміському будинку батьків. Скромно, в один день відразу два, але зате від душі.
Тим більше, що молодій родині тепер потрібно економити і думати про майбутнє.
Після весілля Катя жартома сказала, що тепер обов’язково буде хоч трохи дошкуляти Віталику.
Ну, у неї ж мають бути хоч якісь привілеї від того, що тепер вона стала законною дружиною!
