Ірина сиділа на кухні, як на вокзалі перед втечею.
За спиною — гул телевізора, на столі — ноутбук, поруч чашка з остиглою кавою.
На екрані — таблиця з інвестиціями, а в голові — таблиця множення на людей, які день у день забирали її гроші, нерви, життя…
Вона слухала, як у сусідній кімнаті її чоловік Дмитро знову свариться з мамою.
Галина Петрівна прибула вчора ввечері. Без попередження. З двома сумками, п’ятьма банками огірків і непроханими порадами.
— Тридцять два квадратних метри щастя, — подумки посміхнулася Ірина, дивлячись у порожнечу. — І в кожному кутку по родичу Дмитра.
— Я тобі кажу: у Ірини гроші є! — лунав голос Галини Петрівни за стіною, дзвінкий і єхидний. — Не просто так вона в цій своїй «фінансовій аналітиці» шастає.
Три роки вже збирає, а нам ні копійки! Світланка он іпотеку платить, Ігор знову без роботи — а ця сидить як Кощій над своїм золотом!
— Мамо, ти зараз почнеш — вона знову буде психувати… — пробурмотів Дмитро, ніби вибачаючись.
Ірина мовчки закрила ноутбук. Повільно підвелася, пройшла коридором і стала в дверях зали. Схрестила руки.
На ній був простий сірий халат, волосся зібране в пучок. Вигляд у неї був такий, що навіть кіт сховався під диван.
— Ну що, мамо, розповідаєте синові, як дружину обібрати краще? — спокійно запитала вона, дивлячись на свекруху.
Галина Петрівна не розгубилася. Відклала кофту, яку прасувала прямо на коліні.
— Іра, я ж як рідна для тебе. Я за сім’ю вболіваю. Ти сама подивися: всім погано, а ти живеш, ніби в іншій країні! У тебе все за графіками, за звітами, а ми, прості люди, що на шиї у держави…
— На моїй шиї ви, Галино Петрівно. Не у держави.
Дмитро важко зітхнув.
— Іра, давай без цих перегибів… Ну мама ж не з докором…
— Звичайно, не з докором. З пропозицією, — Ірина повернулася до нього, — Скільки Світлана просила минулого разу? Сімдесят п’ять тисяч? І де гроші?
— Ну… майже повернули…
— Вони тобі переказали тисячу гривень. З коментарем «на обід».
Галина Петрівна сплеснула руками:
— Та вона ж зараз не працює, у неї діти! Ти що, зовсім безсердечна?
Ірина підійшла ближче. Говорила тихо, але її очі були, як у хірурга перед розрізом.
— Мені сорок два роки. Я не танцюю на барній стійці і не знімаю тіктоки. Я працюю. Коплю. Тому що хочу жити окремо. Розумієте?
Не в цьому комунальному пеклі з вами, Дімою і його двоюрідною племінницею, яка приходить прати у нас, тому що у неї зламалася машинка. Два роки тому.
— Ти хочеш зруйнувати сім’ю! — підхопилася Галина Петрівна.
— Ні, — втомлено видихнула Ірина. — Я просто хочу вийти з неї.
Дмитро підійшов, сів поруч, взяв її за руку. Голос у нього був натягнутий, як мотузка на білизні.
— Іра, ну ти ж знаєш, мені зараз за роботи не платять вчасно. Я намагаюся, правда. Але поки що ось так. У нас іпотека, сестрі нізвідки брати, Ігор знову з судом по аліментах. Мама на пенсії. Ну не викинеш же всіх?
— А чому все це мені вирішувати, Діма? — її голос тремтів. — Чому я повинна жертвувати собою заради вашої зручної неспроможності?
— Це ж правильно… — він знизав плечима.
— Помиляєшся. Це — колективний шантаж. На який я більше не підписана.
Ірина розвернулася і пішла в спальню, грюкнувши дверима. Хвилин через п’ять їй у двері постукали. Обережно. Як до людини, яка вже купила квиток в один кінець.
— Можна? — заглянув Дмитро.
Вона мовчала. Дивилася у вікно. На дев’ятому поверсі сусіди сушили постільну білизну. Пощастило. У них, мабуть, ніхто не приїжджає «в гості на тиждень».
— Я поговорив з мамою… Вона піде днями, — обережно почав він.
— Днями — це коли? — Ірина не обернулася.
— Ну, в неділю… Може, в понеділок… Там Світлана приїде і забере її.
— Ага. Світоана. Та сама, яка вчора дзвонила і питала, чи немає у мене зайвих двадцяти тисяч, «просто до зарплати».
— Ну а що ти хочеш, щоб я зробив? — раптом різко, майже з досадою, кинув він. — Розлучився? Сказав мамі «їдь звідси»?
Вона повернулася.
— Так.
Він зітхнув.
— Ти з глузду з’їхала…
— Ні, Діма. Я просто одужала. Знаєш, як в анекдоті? Коли жінка прийшла до лікаря і каже: «Докторе, у мене на очах щось… якась пелена». А він відповідає: «Це здоровий глузд, вітаю. Повернувся».
Він підійшов ближче, дивлячись їй в очі.
— Ти не можеш просто так все кинути.
— Можу. І вже почала. І ще — у мене є квартира. Маленька, студія. Куплена. На мене. Без всяких «ми».
Я давно збиралася. Просто хотіла піти по-доброму. Але, бачу, не вийде. Тому що тут все — як на болоті. Варто оступитися — і вже по груди.
Дмитро мовчав. Потім розвернувся і вийшов. Спокійно. Без крику. Тільки грюкнув дверима трохи голосніше, ніж зазвичай.
Через два дні Галина Петрівна поїхала. Але перед цим Ірина застала її в коридорі з ключами від її — Ірининої — квартири.
— Що ви робите?
— Та я… просто подивилася, які у вас замки. Може, запасний зробити, ну, про всяк випадок…
— На який випадок, вибачте?
— Хто знає. Ти поїдеш. Раптом щось трапиться, як ми зайдемо? А це — сімейна квартира. Ти ж з Дімою…
— Вже ні.
Ірина спокійно взяла ключі, поклала в кишеню пальто. Дивилася в очі свекрусі, як в очі аудитору. Холодно. Без ілюзій.
— Успіхів вам, Галино Петрівно. Сподіваюся, ви знайдете когось ще, хто буде платити за ваші «хто зна…».
Увечері вона зібрала речі. Валізу. Документи. Ноутбук. Ключі — свої, не «сімейні».
Ірина вийшла з під’їзду. Повітря було прохолодним, але легким, як новий початок.
Повз пройшов сусід з собачкою. Посміхнувся. Вона вперше за довгий час теж посміхнулася.
Двері зачинилися за її спиною. Назавжди.
— Іра, ти могла б хоча б не скидати трубку? — голос Дмитра зривався з автовідповідача щовечора. — Нам треба поговорити. Ми не можемо так… просто ось так! Я ж твій чоловік, чорт забирай!
Вона слухала голосові повідомлення, як хтось слухає прогноз погоди в країні, де ніколи не був.
Все одне й те саме: тиск підвищений, опади постійні, сонячно не буде. Видалити. Видалити. Видалити.
Минув тиждень з її від’їзду. Маленька квартира виявилася порятунком. Стіни в ній були тонкі, але ж були.
Тут ніхто не просив у борг, не “позичав” пральну машину і не заглядав у шафу з запасами, щоб «взяти трохи гречки».
Вона жила одна. Вперше. Їла в тиші, спала по-людськи, а не під хропіння Дмитра і зумер мультиварки. Не було обговорень, хто скільки платить за інтернет. Ніяких істерик на тему: «Чому ти приховуєш доходи від сім’ї?».
Але, як зазвичай, спокій їй тільки снився. Бо вранці суботи — найогидніший день тижня, тому що всі вільні — її двері загуділи дзвінком.
Відчинила.
На порозі стояла Світлана. Зовиця. Вся в синтетиці і претензіях.
— Ну ось ти де! — випалила вона без привітання. — Ми тебе в розшук вже подали, ти в курсі?
— Добре, якщо тільки в сімейний. У поліцію не дзвонили? — Ірина сперлася на одвірок.
— Дуже смішно. Ти взагалі з головою дружиш? Що це за цирк? Квартира, розлучення? Ти хоч думала, як це на Діму впливає?
— Світлана, ти як завжди — купа питань, жодного сенсу. Чого ти хочеш?
Світлана, не чекаючи запрошення, пройшла всередину, озирнулася і пирхнула.
— Мало буде. А все казала — аналітик, зарплата, незалежність…
— А тобі який інтерес? Або ви вже вирішили, кому і ця квартира дістанеться після мого похоронного внеску?
— Ага, а ти жартуй. А між іншим, Діма лежав з тиском після того, як ти пішла. Мама мало не викликала швидку.
— А я тут до чого? Це він звик жити за мій рахунок. Організм стрес не витримав.
— Адже це була спочатку його квартира. Ви ж удвох брали іпотеку!
Ірина розсміялася. Гірко.
— Світлано, ти що, тупиш спеціально чи за розкладом? Ми з ним знімали! А моя — ось вона, на мене оформлена, куплена до шлюбу. Можете не мріяти. Вона не розділиться.
— Та ми не за цим приїхали! — здригнулася та. — Просто… мама казала, що у вас там щось було оформлено. Заповіт чи щось таке. Щось на двох. І вона тепер не впевнена — раптом це дійсно на тебе все оформлено.
Ірина поставила чашку на стіл.
— Ти серйозно прийшла сюди запитати, що на мене оформлено?
— А раптом Діми не стане?! Або тебе! Хто це все отримає?
— Ми в розлученні.
— Але ж воно ще не оформлено! Юридично — ви поки що чоловік і дружина. Значить, все спільне!
— Ні, не все. Ти, мабуть, погано знаєш закони. Це не квартира, а студія. Куплена до шлюбу. Без вкладень з його боку. Гроші мої. Документи хочеш — покажу.
Хоча… навіщо? Ви все одно вважаєте, що дружина — це банківська функція.
Світлана не стрималася:
— Ти завжди була така… холодна! Гроші, графіки, цифри! А у нас — сім’я! Почуття! Ти все зруйнувала!
— Ні, Світлано. Я просто перестала бути донором. Ваша «сім’я» — це як поїздка в таксі: ви викликаєте, коли треба, їдете безкоштовно, а потім — «до побачення, самі якось розбирайтесь».
— Мамка моя права була… Ти спочатку Ігоря закохала в себе, а потім на Дімці одружилася, все за розрахунком!
— Це зараз була заява до суду чи просто твоє чергове божевілля?
— А ти думала, ми не пам’ятаємо, як ти з Ігорем в молодості крутила? Він же тебе обожнював! Тільки потім ти «раптом» вибрала Діму. Чому? Тому що він міг взяти іпотеку!
Ірина здригнулася. Старий нерв знову нагадав про себе. З Ігорем дійсно було… Але давно. До всього. До шлюбу, до сестри, до цих сімейних серіалів.
Вона підійшла ближче. Говорила майже пошепки.
— Хочеш знати правду? Я вийшла за Діму, тому що хотіла вирватися. Від матері, від бідності, від самотності. А з Ігорем було… занадто жваво. Занадто справжньо. Я злякалася.
І знаєш, що найприкріше? Я була щаслива — з ним. Недовго. Але щаслива.
Світлана зблідла.
— І ти тепер це говориш?
— А чому б і ні? Весілля пройшло, діти народилися, розлучення оформляється. Пора, Світланка, пора говорити все.
Та різко розвернулася і пішла до дверей. Обернулася.
— Ти ще про це пошкодуєш, Іра. Занадто багато людей ти обійшла стороною. А життя — воно любить повертатися.
— Так, — кивнула Ірина. — Тільки іноді воно повертається з адвокатом.
Увечері був дзвінок. Номер — Ігоря. Вона не брала. Потім все-таки натиснула «відповісти».
— Привіт, — його голос був грубіший, ніж раніше. Або це роки?
— Привіт.
— Ти знаєш, що тут відбувається?
— Здогадуюся.
— Світлана зірвалася. Твоя мама… ну, вірніше, колишня свекруха — вона вже натякала, що треба «повертати своє». Діма прикладається до горлечка…
— А ти?
— А я згадую. Тебе.
— Не пізно?
— Не знаю. Але якщо я не скажу зараз, буде точно пізно.
Вона мовчала. За вікном вечір. За спиною — нове життя. Перед нею — старе, але з іншим обличчям.
— Можемо зустрітися? — запитав він.
— Можемо, — сказала Ірина. — Але не для того, щоб згадувати. А щоб зрозуміти, куди все поділося.
Він мовчав.
— Завтра о десятій. Кафе на розі біля станції. Де ми тоді сиділи. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Тільки тепер я каву не п’ю. Тільки чорний чай. Без цукру.
— А я — тільки міцні напої. Без виправдань.
Наступного ранку Ірина встала о шостій. Підготувалася, як до співбесіди. Не тому, що чекала змін. А тому, що була готова до них.
Кафе біля станції з тих пір не змінилося. Все та ж липка стійка, все ті ж завіси (упс, майже!) з чогось, що могло бути скатертиною в радянській їдальні. І все так само пахло: кавою, пролитою в 2003 році, і тугою за справжніми розмовами.
Ірина прийшла на десять хвилин раніше. Сіла біля вікна. Взяла чорний чай. Без цукру. Так, як сказала. Бо вона тепер все робить — по-своєму.
Він увійшов рівно о десятій. Ігор з тих чоловіків, що старіють повільно, але помітно. Обличчя все те саме — тільки погляд інший.
У ньому більше не було хлопчачої нахабності, тільки втома людини, яка занадто довго робила вигляд, що у неї все добре.
— Ну здрастуй, — сів навпроти, не торкаючись її погляду.
— Привіт. Ти не змінився.
— Брешеш. Посивів. Підтяжка попереку вже ближче, ніж підтяжка обличчя.
Вона посміхнулася.
— Ти завжди вмів пожартувати, коли хотілося плакати.
— А ти — мовчати, коли треба було кричати.
Вони замовкли. Обидва дивилися у вікно. Повз проходили люди, поспішали, жили. Не знали, що тут, за склом, сидять двоє людей, які колись кохали одне одного так сильно, що втекли від цього почуття — в різні сім’ї, до різних людей, під чужі прізвища.
— Ти серйозно тоді через кохання вибрала Діму? — нарешті запитав він.
— Ні, — сказала вона. — Я вибрала стабільність. А ти — був як поїзд без розкладу. Красиво, шумно, небезпечно. І я злякалася.
— А тепер?
— А тепер я не боюся. Але ти вже одружений. І у тебе сім’я.
Він посміхнувся.
— Світлана? Це вже давно не сім’я. Це компроміс з іпотекою.
— Жорстоко.
— Зате чесно. Вона тебе ненавидить.
— Має на це право. Я і в її життя одного разу залізла не в ті капці.
Він нахилився вперед.
— А ти сама чого хочеш, Іро? Прямо зараз. Не перекручуй, просто скажи.
Вона подивилася йому в очі. Спокійно, рівно.
— Я хочу, щоб ніхто не чіпав моє. Мої гроші. Мою квартиру. Мої нерви. І хочу, щоб, якщо вже хтось поруч, то не заради вигоди, не заради зручності. А тому що — не може інакше.
Він кивнув.
— Тоді я не підходжу.
— Вже зрозуміла.
— Але, може, хоч кави вип’ємо?
— Я чай п’ю.
— Тоді я теж. Тільки міцний буду. Як твій характер.
Вони просиділи дві години. Не як коханці. Не як колишні. А як люди, які все зрозуміли. Все пробачили. Але не повернулися.
Ірина йшла додому, коли пролунав дзвінок. На екрані — Галина Петрівна. Сухо. Без будь-яких «мам». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Так?
— Ірина… ти повинна приїхати. Дмитро… він у лікарні.
— Що сталося?
— У нього інсульт. Легкий, але все ж. І… він просив тебе.
— Навіщо?
— Він сказав, що хоче поговорити. В останній раз.
— Ви ж всі мене ненавидите.
— А тепер ти — єдина, хто для нього залишився найважливішим. Він… заповів тобі все.
Настала пауза. Глуха, як у підвалі.
— Що означає «все»?
— Він оформив спадщину на тебе. Йому вчора стало зле. Він покликав нотаріуса, сказав, що якщо не виживе — все тобі. Включно з часткою в квартирі, де ви жили. Він сказав, ти одна цього гідна.
Ірина сіла на найближчу лавку. Повз пробіг хлопчик з морозивом. Життя тривало.
— Де він?
— Лікарня на Березневій. Він при свідомості.
Вона їхала в таксі мовчки. У голові стукало: навіщо? навіщо тепер?
Коли увійшла в палату, він був блідий. Худа рука — як чужа. В очах — страх. Але не за себе.
— Привіт, — хрипло сказав він. — Вибач, що так…
— Ти ж знав, що я не прийду, якщо просто покличеш.
— Знав.
— Чому все на мене?
— Тому що я нарешті зрозумів. Ти ніколи не брала зайвого. І завжди давала більше, ніж ми заслуговували. Я думав, ти просто жорстка. А ти — справжня. Я… був слабким.
— Ти був ледачим, Діма.
— І це теж.
Він закрив очі. Мовчав. Дихав важко.
— У тебе тепер квартира. Все, що ми нажили, — твоє. Але якщо ти не хочеш — можеш відмовитися.
— Я не відмовлюся, — сказала Ірина. — Я занадто багато вклала. У це життя, в ці стіни, в твої борги, в свої нерви. Це — не подарунок. Це розплата.
Він кивнув. Сльоза скотилася по щоці.
— Я тебе кохав… по-своєму.
— А я тебе терпіла — теж по-своєму.
— Вибач…
— Не варто. Все вже минуло. І ми з тобою — теж…
… Через тиждень вона стояла на порозі тієї самої квартири. З ключами в руках. Галина Петрівна прийшла з коробками.
— Я зібрала його речі, — сказала вона. — Ми зі Світланою переїжджаємо до неї. Тут тепер все твоє.
— Дякую.
— Знаєш… ти, звичайно, ще те стерво. Але справедлива. Все-таки ти сильна жінка, Іра.
— А ви — просто свекруха. Така, як усі.
Вони обмінялися довгим поглядом. Не вороги. Не друзі. Просто дві жінки, у яких був один чоловік, але різний погляд на життя.
— Ну, не сумуй, — сказала Галина Петрівна. — А я пішла. Поки не передумала.
Ірина зачинила двері. Встала посеред кімнати. Зняла туфлі. Глибоко вдихнула. І нарешті сказала вголос:
— Ну що, моя квартиро. Здрастуй.
Увечері вона поставила на стіл дві чашки. Одну — з чаєм. Другу — з міцним напоєм. Увімкнула музику. Стару, з тих часів, коли все тільки починалося.
Не тому, що хтось повинен прийти. А тому, що тепер вона — господиня. І більше нічого — нікому — не винна.
