— А чому у нас у дворі тільки бетон і припарковані машини? — скривився Тімко, кидаючи камінець об асфальт.
— Бо ніхто нічого не будує. Тільки сваряться через м’яч під балконом, — зітхнула Марійка, поправляючи вицвілий рюкзак.
— А якби ми самі щось зробили? Типу… справжню площадку! — підскочив Назар і захоплено замахав руками. — Гойдалку, шалаш, пеньки, як у таборі!
— Ага, а ще тайник і дошку оголошень! — підтримала Дарця. — І лавку для секретів. Ну таку, щоб сидіти і мовчки дружити.
— Нам все одно не дозволять. Скажуть: “Діти, не лізьте”, — пробурмотів Арсен, але очі в нього вже блищали.
— Якщо зробити класно, ніхто й слова не скаже, — впевнено заявив Назар. — А де ми знайдемо дерево?
— А ось! — Марійка махнула в бік старого сараю, що вже давно стояв покинутий. — Там купа дощок і навіть стара дверка!
— То це знак! — урочисто оголосила Дарця. — Починаємо завтра! Будемо не просто діти — будемо команда архітекторів-будівелників!
— Команда… грального двору! — вигукнув Арсен.
І вони всі разом засміялися — голосно, щиро, по-дитячому. Так, як сміються ті, в кого щойно з’явилася мрія.
Наступного дня після школи «Команда грального двору» зібралася біля того самого сараю.
Марійка принесла старі рукавички, Арсен — молоток і викрутку, Назар — рюкзак із шнурками, скотчем і навіть половиною рулетки, а Дарця — ватман із намальованим планом.
— Тут буде гойдалка, тут лавка для секретів, а тут — шалаш! — пояснювала Дарця, стукаючи пальцем у кожну ділянку малюнка.
— А з дверки можна зробити сцену! І ми влаштовуватимемо спектаклі! — додав Назар.
Усе йшло чудово… перші пів години.
Потім виявилося, що дошки надто гнилі, молоток — надщерблений, а гвинти… не влазили в жоден шуруп. Шалаш тримався, поки Арсен не сів на нього «перевірити надійність», після чого конструкція з тріском завалилась.
— Ну й робота! — зітхнув Арсен, обтираючи пил з колін. — Може, зліпимо корабель із піску? Безпечніше.
— Ні, не здаємось! — вказала Марійка пальцем на небо. — Просто нам потрібна… доросла людина з дрилем!
План «Операція: Дриль» почався із застиглих поглядів на балкон Дарчиної мами — тієї самої, що колись навчала молодших класів і все ще боялася за кожну дитячу подряпину.
— Я піду! — зітхнула Дарця і пішла рішучим кроком.
Через п’ять хвилин мама вже була з ними. У руці — дриль, на обличчі — підозра.
— Якщо вже будувати — то безпечно. Ви мені обіцяєте?
— Обіцяємо! — загукали діти хором.
І понеслося. Приєдналися інші батьки — тато Марійки притягнув старі пеньки, Арсенів дядько приніс фарбу, мама Назара принесла термос з чаєм.
І кожен став трохи дитиною: хтось майстрував гойдалку, хтось розписував лавочку, хтось сміявся, поки прибивав полицю для «таємних записок».
— Знаєш, я вже давно не відчував, що роблю щось важливе, — прошепотів тато Назара мамі Дарці, коли вони прибивали вказівник з написом “Грай, мрій, не бийся.”
— А я не пам’ятаю, коли востаннє так сміялась, — відповіла вона.
До вечора весь двір був в барвистих слідах — фарби на руках, усмішки на щоках і щось тепле в серці.
Гойдалка хиталась легенько, ніби й собі всміхалась. На лавці сиділа «команда» з термосами чаю в руках, як справжні дорослі після великої справи.
— Ну що, ми це зробили? — запитав Назар.
— Ні, — відповіла Марійка, — ми тільки почали. Тепер це наш двір. І наш світ.
— І тут будуть рости мрії! — додала Дарця.
— А ще клуб із секретним посвідченням! — не втримався Арсен.
Всі засміялись.
Наступного тижня двір гудів, як вулик.
Діти з сусідніх будинків, навіть ті, що завжди сиділи вдома з планшетами, виходили подивитись на нову гральну площадку. І що найцікавіше — залишались.
— У вас тут як у кіно, — пробурмотів Ярик, син тієї самої тітки Олі з п’ятого під’їзду, яка ніколи не дозволяла грати м’ячем.
— То приєднуйся! — запропонувала Дарця. — У нас тут дружба і чай.
— А можна без чаю? — зніяковіло спитав Ярик, — у мене з нього живіт бурчить.
— Тоді — какао! — вигукнув Назар, уже придумуючи, де дістати термос.
Але з кожним днем до двору додавалося не лише друзів, а й… «експертів».
Одного ранку тітка Оля стояла біля лавочки, склавши руки, як головна інспекторка життя.
— Така конструкція не відповідає стандартам, — прискіпливо оглядала гойдалку. — А лавка — перекошена! І напис неправильний. Треба: “Грай, мрій, прибирай”!
— Ми не проти прибирати, — обережно сказав Арсен. — Але ж головне — мрії.
— Мрії — це добре, — відповіла вона з підозрою. — Але без акта технічної перевірки я цю гойдалку можу і… зняти.
І справді, вночі гойдалка зникла.
Вранці всі стояли на місці злочину, мов біля обпаленої казки.
— Хтось її зняв… без дозволу, — промовив Назар.
— Без дружби, — додала Марійка.
— Це оголошення війни! — гаркнув Арсен і зняв з гілки табличку “Зберігайте тишу. Діти відпочивають.”
Але війни не сталося. Замість цього сталася тиша. Двір знову став звичайним. Діти сиділи по домівках. Ніхто не сміявся. Лавочка пустувала.
Через три дні Назар наважився. Він подзвонив у двері тітки Олі.
— Добрий день, — сказав серйозно. — Ми знімаємо мультфільм про дружбу. І потрібна ваша допомога.
— Яка ще допомога? — зніяковіла вона.
— Ви найсуворіша доросла, яку ми знаємо. Хто, як не ви, зможе протестувати нову гойдалку?
Тітка Оля довго мовчала. А потім… усміхнулась.
Наступного дня двір знову гудів. Гойдалка стояла — ще міцніша, з новими ланцюгами. На ній красувався напис:
“Перевірено тіткою Олею. Для мрійників і мрійниць усіх поколінь.”
І найперше на гойдалку сіла сама тітка Оля — в респектабельній блузці, але з блиском в очах. Вона хиталась, як справжня дівчинка.
— Головне — не забувати, що ми всі колись були дітьми, — тихо сказала вона.
— І всі можемо знову ними стати, — прошепотіла Дарця.
Увечері, коли сонце хилилось до дахів, діти і дорослі сиділи разом.
Хтось пив чай, хтось малював, хтось будував пісочну фортецю. Лавка для секретів більше не вміщала всіх охочих — поруч з’явилися ще три.
Над ними висів ліхтар, який вони самі прикріпили, а поруч — нова табличка: «Двір дружби. Побудований серцями».
— Назаре, чуєш? Ти за м’ячем?
— Не сьогодні. Я… подумати.
Дарця нахилила голову, спостерігаючи, як Назар сідає на край гойдалки — тієї самої, з табличкою про мрійників. Його улюблене місце.
Але цього разу — не для веселощів.
У школі Назар був як комета. Веселий, швидкий, кмітливий. Але останні тижні щось змінилось. Він мовчав більше. І приходив на двір сам.
— Що сталося? — спитала Дарця одного вечора.
— Тато переїжджає. І хоче, щоб я із ним.
Вона мовчала. Потім тільки:
— А ти?
— Не знаю. У тата крута квартира. І буде нова школа, і… все нове. Але тут — все моє.
Він поглянув на лавку, де Арсен сміявся з Яриком, де Марійка щось клеїла з гілочок. А потім — на Дарцю. Вона завжди слухала. Завжди розуміла.
— Я думав, що мріяв про нове. А виявилось — про старе.
Наступного дня Назар не прийшов.
І через день — теж.
На лавці лежала записка. На звороті — карта: доріжка від під’їзду до гойдалки, зі стрілкою.
“Повернусь. Гойдалку не займайте. Вона — для двох.”
— Ти не бачила Назарову карту? — Арсен тримав у руках записку, як святиню.
— Вона не для тебе, — тихенько проговорила Дарця. — Це між нами.
Її голос був упевненим, але всередині щось щипало, ніби їй всипали в душу сіль.
Назар поїхав. І хоча написав, що повернеться — його гойдалка мовчала вже другий тиждень.
Щоб не з’їхати з глузду, Дарця почала майструвати. Ідея з’явилася раптово — лавка-панорама!
З дощечок, з фарб і написами, які кожен із дітей міг лишити. Арсен приволік банку зеленої фарби. Ярик приніс старі табуретки.
— А що робити тим, хто не вміє писати? — запитала Марійка, яка ще плутала букви.
— Приклеїмо ґудзики, — кивнула Дарця. — Я маю колекцію. Кожен вибере свій.
Вона принесла банку — і діти почали копирсатися, сміючись, як на святі.
— А цей? — Арсен витяг червоний, ніби вогник.
— Не можна. Це — Назарів.
Всі притихли. Навіть Ярик не хрумтів насінням.
Дарця стисла ґудзик у долоні.
— Це його улюблений колір. Він завжди шукає червоне світлофорне, щоб пробігти до нього в останню секунду. Каже, це — виклик долі.
— Може, ти йому його відправиш? — Марійка підсунула конверт із аплікацією.
— Ні, — Дарця зітхнула. — Я залишу його тут. Якщо повернеться — знайде.
Увечері вона одна залишилась біля лавки. Вона притулила ґудзик під ледь намальованим написом:
«Хто знайшов — той не загубив.»
Раптом хтось прочистив горло позаду.
— Це… для мене?
Він стояв із рюкзаком на плечах, у старій куртці, з якої виглядали фломастери й обрізки лінійок. Назар.
— Повернувся.
— Заради лавки?
— Заради ґудзика.
Дарця всміхнулася, і небо над двором виявилось безхмарним.
— І скільки разів казати, що карусель — це не просто “покрутив і поїхали”?
— Ну то скільки разів? — Ярик дражнився, розмальовуючи паличкою пилюку.
— Сім. І ще один — про безпеку!
Арсен поставив руки в боки й скривив рот, як директор школи перед останнім дзвоником.
Вони стояли на майданчику, і Арсен крутив у руках чертежа. На ньому — велике колесо, майже як у парку. Ну, або принаймні як два велосипеди, з’єднані скотчем.
— Це ж треба: змайструвати карусель, щоб нас не зносило, як диких курчат, — бурмотів він. — Хай тільки хтось скаже, що я безвідповідальний.
Він сказав це саме в той момент, коли йому на голову впала дошка, яку Ярик спер на гойдалку.
— Це тобі, мабуть, знак із неба, — сказав Ярик. — Будь скромніший, колесобудівнику.
Наступні дні Арсен працював. Як справжній дорослий.
Він читав старі книжки з техніки. Спілкувався з дядьком Славіком з першого під’їзду, бо в того була болгарка і цікаві історії про старі гойдалки.
І навіть пішов до столярки в школі — сам! Добровільно!
— Ти точно в порядку? — спитала Дарця. — Ти не захворів?
— Я… просто хочу, щоб залишилося щось велике.
— Ага. І щоб тебе возили, поки ти їси морозиво.
— І це теж, — погодився Арсен, — але спочатку для всіх.
А тоді прийшов той день. День відкриття.
Діти зібралися, як на свято. Всі у чистому, навіть Ярик — у футболці без плям.
В центрі майданчика — нове колесо. Воно крутилось неквапливо, але з гордістю. Арсен запустив його перший.
— Сідайте. Троє максимум.
— А якщо четверо?
— То буде цирк на дроті, а не карусель.
Дарця, Марійка й Ярик сідали обережно. Коли колесо пішло, вони засміялися, як у рекламі морозива. А Арсен стояв осторонь і не сміявся.
— Чого ти? — спитала Дарця.
— Просто… я все зробив, а крутиться без мене.
Вона зістрибнула, підійшла до нього.
— То залазь. Сьогодні ми тебе покрутимо.
І вони крутили Арсена доти, доки в нього не закрутилась голова, і він не сказав фразу, яка потім стала девізом майданчика:
“У кого є друзі — у того вже є атракціон.”
